Підтримувати Україну легко. Носиш стрічечку або значок. По-модному вимовляєш назву столиці: Kyiv замість Kiev. Розповідаєш усім, як прикрутив опалення і приймаєш холодний душ кілька разів на тиждень. А от відмовитися від улюбленої спортивної події — це вже занадто.
Міжнародний олімпійський комітет (МОК) дозволяє росіянам і білорусам брати участь у змаганнях у Парижі 2024 року на правах «нейтралів». Це стане кроком назад після того, як майже рік тому більшість спортсменів із цих країн було усунуто від змагань у відповідь на вторгнення Росії в Україну. По суті це буде поверненням до звичного стану справ. На зимових Олімпіадах 2018 і 2022 років і на літній 2021 року російські спортсмени теж змагалися, але без прапорів і національних форм. То було символічне покарання за систематичне вживання їхніми співвітчизниками незаконних препаратів у спорті, а також дивні спроби Росії приховати ці порушення. Це справді серйозні порушення. Проте вторгнення в сусідню державу — то все ж таки гірше.
Україна — обурена. Спортивні санкції мали б донести до пересічних росіян і білорусів, що зовнішній світ проти агресії, а також нагадати, що внаслідок російського вторгнення українські спортсмени тренуються до Паризьких ігор у темряві, холоді й постійному страху. Дехто цього навіть не усвідомлює. За словами міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби, з лютого 2022 року серед спортсменів і тренерів налічується 231 жертва росіян. Ще 15 отримали поранення, 28 потрапили в полон і 4 пропали без вісти. Окрім того, руйнуючи цивільну інфраструктуру, російські ракети завдавали ударів і по спортивних спорудах.
Читайте також: Шуфрич як вирок. Чому українські олімпійці живуть у паралельному світі
Натомість по той бік фронту все інакше. Деякі російські спортсмени тісно пов’язані з армією; деякі потрапили на фотографії з провоєнних демонстрацій і носять ненависний символ Z. Невже й справді очікується, що українці перевдягатимуться з ними в одних роздягальнях і стоятимуть поруч на стадіоні чи подіумі в Парижі?
Якщо МОК не запровадить санкції, це зроблять інші. Такі завзяті союзники українців, як країни Балтії, Данія й Польща, уже пообіцяли бойкотувати ігри в Парижі, якщо туди приїдуть спортсмени з країни-агресорки і її поплічниці Білорусі.
Однак тиск не дуже-то діє на гору Олімп, чи то пак її сучасний відповідник у швейцарській Лозанні. На думку МОК, повна заборона була б порушенням Олімпійської хартії й інших засад, що виключають «дискримінацію». Окрім того, це може призвести до «подальшої ескалації». Політикам слід припинити «використовувати» спортсменів і спорт у політичних цілях, вважають у комітеті.
Читайте також: Український спорт в часи війни: завдання – вижити
Утім у 1970–1991 рух проти апартеїду успішно відсторонив Південну Африку від міжнародного спорту. На скарги про несправедливу дискримінацію й політизацію ніхто не реагував. Хай якими талановитими або непричетними були певні південноафриканські спортсмени, ми не хотіли легітимізувати расистський режим їхньої держави.
Однак 30 років по тому постапартеїдна «Райдужна країна» братається з Росією й Китаєм, нехтуючи питаннями України й Тибету. Та сама історія деінде: країни, що пережили колоніалізм, чомусь не цікавляться допомогою жертвам Кремлівського імперіалізму. Річ не тільки в необізнаності. Україна зараз розплачується за те, що Захід роками ігнорував решту світу в таких питаннях, як дотримання правил глобальної торгівлі; викиди, що підсмажують планету; і забезпечення засобів охорони здоров’я, як-от вакцин. Виправдане обурення щодо подібних підходів на Заході змітається за рахунок російського й китайського лобіювання, а також брудних схем.
Головний урок тут полягає в тому, що Захід надає Україні велику, але порожню підтримку. Ми готові витрачати мільярди доларів, але не хочемо забирати у своїх виборців розваги. Не хочеться нам і замислюватися про недоліки міжнародної системи, яку ми так палко захищаємо. Адже за це нагород не роздають.