Шуфрич як вирок. Чому українські олімпійці живуть у паралельному світі

Суспільство
18 Листопада 2022, 13:54

Цей тиждень став випробуванням для українського спорту. Цього випробування галузь не пройшла, вкотре продемонструвавши свою «совковість». Вибори керівників спершу Федерації з провідного зимового виду спорту, а потім і Національного олімпійського комітету (НОК) продемонстрували, що дуже глибоко вкорінена система живе – і їй не заважають ані війна, ані зміни в суспільстві, які намітилися ще задовго до повномасштабного вторгнення Росії.

Спершу був біатлон. За рейтингами телетрансляцій в Україні цей вид спорту в останні роки суттєво випереджає навіть футбол, не кажучи вже про решту видів. Національну федерацію з біатлону з 1993-го очолював Володимир Бринзак, бізнесмен, який розпочинав з дрібної торгівлі з перевезень з України в Польщу, а зараз є співвасником житлових комплексів у центрі Києва. Бринзак став обличчям українського біатлону. Можливо, помітнішим, ніж найпопулярніші представники цього виду зі змагальних арен. На собі у національній федерації він зав’язав просто все – від рішень про призначення головних тренерів до остаточного вердикту по тій чи іншій кандидатурі в юнацькій збірній. Бували випадки, коли люди випадали зі збірної просто тому, що гостро відповідали панові Бринзаку, що не можуть виходити на старт за станом здоров’я.

Володимир Бринзак, фото: facebook БІАТЛОН УКРАЇНИ

З часом пан Бринзак почав усвідомлювати, що одного кадрового потенціалу, зрощеного українськими дитячо-юнацькими школами мало. Точніше, не просто мало, а потенціал цей – низькосортний. Тому з початку 2000-х років в Україні почали з’являтися легіонери. В основному з Росії. Іноді з Білорусі. На обурення вболівальників керівнику було начхати. Тим паче, що результат був. Зокрема й від вихованок російської школи біатлону – Олени Петрової і Лілії Єфремової-Вайгіної, які вигравали олімпійські медалі в 1998-му і 2006-му. Пізніше, попри регулярне запрошення росіян, зірками української збірної були вже етнічні українки Олена Підгрушна, сестри Валентина і Віта Семеренко, Юлія Джима. Саме вони здобули золото Олімпіади-2014 в естафеті. Саме в ту мить, коли в центрі Києва тривало прощання з героями Небесної сотні. Пізніше, вже під час вторгнення російських окупантів до Криму і на Донбас, українки їздили на змагання в росію. На в’їдливі запитання журналістів стосовно цього одна з сестер Семеренко відповідала недвозначним «нє задрачівайтє».

Читайте також: Футбольна корупція за ширмою патріотизму

Врешті, концентрація влади в одних руках у біатлоні ні до чого доброго не призвела. Жіноча команда виступала згадуваним золотим складом зразка Сочі-2014 ще на двох наступних Олімпіадах. І вже зовсім безуспішно. Сконцентрувавшись виключно на національній збірній, пан Бринзак не приділяв достатньої уваги дитячо-юнацьким школам, через що підготовка резерву виходила не дуже якісною. А якщо таланти й з’являлися, то їм було важко пробитися, оскільки в до складу національної і навіть молодіжної збірних охоче запрошувалися представниці Росії і Білорусі. Які не виблискували, але вже й зараз молодих українок переважали, а отже не пускали їх у першу збірну і відповідно відбивали бажання працювати і боротися за місце в складі.

Тимчасом у чоловічій збірній стан справ був трохи ліпший, оскільки тривалий час представники сильної статі залишалися на світовій арені в затінку. Та з приходом словацького фахівця Юрая Санітри, справді вдалого кадрового надбання пана Бринзака, зумів розкритися цілий ряд спортовців і головно – Дмитро Підручний, який у 2019-му зумів стати першим в українській історії чемпіоном світу з біатлону.

Дмитро Підручний, фото: biathlon.com.ua900

Власне, Підручний і виступив на початку 2022 року ініціатором революційних змін в українському біатлоні. Після початку війни він першим із біатлонної спільноти озвучив ті системні проблеми в своєму виді спорту, про які йшлося вище. І закликав до змін у керівництві Федерації, які спільнота спершу нібито підтримала. Але система на чолі з Бринзаком зметикувала і перенесла вибори нового очільника Федерації на пізніший термін – буцімто у зв’язку з війною.

До питання люди системи повернулися наприкінці літа. Коли зміцніли і знайшли гідного, з їхньої точки зору, претендента на посаду. Його звуть Іван Крулько. Він – депутат від «Батьківщини», який до спорту має опосередковане відношення. З біатлоном пан Крулько пов’язаний неоднозначно. І не напряму. Під час Чемпіонату світу-2020 в італійській Антерсельві виник гучний скандал, пов’язаний з потраплянням у змагальну зону відлученого через допінгові скандали російського тренера Каспєровіча. Пізніше виявилося, що пройти контроль він зумів завдяки акредитації на ім’я українця… Івана Крулька. Пан Бринзак не став заперечувати, що допомагав росіянину, але нічого поганого в цьому не бачив. На диво, скандал вщух і на міжнародному, і на всеукраїнському рівні.

Іван Крулько, фото: xsport.ua

І ось у листопаді 2022-го пан Крулько вигулькнув, як кандидат на посаду президента Федерації біатлону замість пана Бринзака. І як альтернатива Підручному, на користь якого агітував зокрема колишній член президії Федерації біатлону України і один із героїв Помаранчевої революції Микола Томенко. Проте система, яку під крилом пана Бринзака представляли власник «Першої приватної броварні» Андрій Мацола, відомі біатлоністи Андрій Дериземля, Ніна Лемеш і В’ячеслав Деркач, перемогла і зробила це впевнено. Щоб зміцнити власну перевагу, в команду був залучений зокрема колишній біатлоніст, а нині воїн Олександр Починок, котрий не так давно обіцяв вивести Володимира Бринзака з його статками на чисту воду, а нині увійшов до складу нової президії Федерації під головуванням Крулька і з Бринзаком у складі.

Читайте також: Український спорт в часи війни: завдання – вижити

Ті ж біатлоністи попервах знаходилися в опозиції й у виборчому процесі на посаду президента Національного олімпійського комітету. Олімпійський чемпіон Сеула-1988, шестиразовий чемпіон світу і 35-разовий чемпіон планети Сергій Бубка після 17-ти років на посаді вирішив залишити пост очільника НОК. Зокрема й під тиском громадськості, оскільки лише через тиждень після початку війни свідома спортивна спільнота насилу добилася від пана Бубки бодай якоїсь реакції на російську агресію. Пізніше пан Бубка зі своєю командою трохи активізувався і навіть створив Фонд олімпійської солідарності на підтримку українського спорту в час війни. Проте прямого засудження його агресії з його уст не пролунало. Та й кошти з Фонду виділялися найперше лояльним федераціям.

Сергій Бубка, фото: Sandro Halank, Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0, CC BY-SA 4.0

В підсумку, під тиском постійних спонукань до чіткого висловлення громадянської позиції пан Бубка напередедоні чергової звітно-виборної Генеральної асамблеї НОК заявив, що не буде подавати своєї кандидатури на наступний термін. Поряд із тим, Сергій Назарович не приховував, що підтримує одного з кандидатів – іншого олімпійського чемпіона (з фехтування у Барселоні-1992) Вадима Гутцайта.

Гутцайт — чинний міністр молоді і спорту. Результати його діяльності на цій посаді оцінювати важко з огляду на те, що її початок співпав зі спалахом пандемії коронавірсу, а продовжився великою війною. Про те, що пан Гутцайт живе справою, свідчить бодай той факт, що він особисто телефонував у редакції з пропозиціями звільнити журналіста, який його критикував, а потім так само болісно реагував на критичні коментарі в соцмережах.

Вадим Гутцайт, фото: Marie-Lan Nguyen / Wikimedia Commons, CC BY 3.0

Треба сказати, що з персоною пана Гутцайта спортивна спільнота пов’язувала великі надії. Його називали першим справді спортивним міністром і сподівалися, що Вадим Маркович здійснить прорив у сфері. Важко сказати, чи то з огляду на обставини, чи з якихось інших причин, але особливого прориву не сталося. Більше того, спортивну спільноту здивувало, приміром, пряме втручання пана міністра в діяльність старшого тренера збірної з художньої гімнастики напередодні Олімпіади-2020, яка відбулася в 2021-му. Тренерський штаб бачив у складі одну гімнастку, але за рішенням Міністерства на Ігри поїхала інша. Старшим тренером збірної з вільної боротьби за рішенням пана Гутцайта став Василь Федоришин, спортовець, у якого відібрали олімпійську медаль Ігор-2008 за вживання допінгу. Сприяння «нечистим» атлетам суперечить принципам Олімпійської хартії. Нарешті буквально нещодавно патріотична спільнота була ошелешена ліквідацією в ледь звільненій від окупантів Бучі на Київщині Пластового центру. Формально це було рішення Київської обласної ради, але його не можна було прийняти без дозволу міністра молоді і спорту.

Читайте також: Кінець русифікації? Український спорт нарешті відречеться від мови окупанта 

Втім, результати виборів очільника НОК, не дивлячись на суперечності, були визначені заздалегідь. Бо система працює і їй у спорті вочевидь ще не скоро зламають хребет. Опонував Вадимові Гутцайту інший представник президентської політичної сили і також олімпійський чемпіон, але з греко-римської боротьби Жан Беленюк. Впродовж трьох років діяльності в українському парламенті Жан не заплямував себе жодним чином і начебто мав бездоганну репутацію. Його фото з пропагандисткою Скабєєвою на Олімпіаді-2016 й тогочасні інтерв’ю, в яких борець не розумів, за що воюють українці на сході України, залишилися помилками молодості. В наш час Беленюк проявив себе як послідовний патріот і критик панів Бубки і Гутцайта, котрі не дуже чітко висловлювалися про винуватців війни.

Жан Беленюк, фото: Міністерство молоді та спорту України

Беленюк, на відміну від Гутцайта і технічного кандидата, очільника Київського регіонального осередку НОК Ігоря Малинського, ґрунтовно представив свої програму заздалегідь до виборів. У ній борець обіцяв змінити статут комітету, ввести посаду генерального секретаря, персоніфікувати обов’язки віце-президентів і застосувати до спорту процеси діджиталізації. Дивним чином, у програмі майже не лунало слово спорт. Ні окремо, ні як корінь. Заручившись відкритою підтримкою Євгена Проніна і Георгія Зубка, президентів федерацій легкої атлетики і хокею, Беленюк виглядав цілком конкурентним кандидатом.

Проте Генасамблея НОК у режимі Zoom-конференції в підсумку не сильно відрізнялася від схожих живих заходів зразка попередніх років. Перша частина події перетворилася на каскад суцільних од тепер уже екс-керівникові НОК Бубці. Не посоромився долучитися до хвалебних од зокрема президент Федерації кульової стрільби Олег Волков, котрий захоплювався співпрацею з НОК і оцінив роботу керівника організації відмінно. Пан Бубка розсипався реверансами у відповідь. І все б нічого, якби ще 2018-му у Львові не згорів єдиний придатний для підготовки стрільців-олімпійців тир, якого не відновили й досі. Ні зусиллями Федерації, ні за сприяння НОКу.

Читайте також: На сторожі старої системи 

Похвала Бубки виглядала настільки непристойною, що знітився навіть сам герой. «Вибачте, але ми досягали результатів спільними зусиллями, це не лише моя заслуга», – скромно зазначав Сергій Назарович. Після чого дворазовий чемпіон з веслування на каное Юрій Чебан випалив: «Сергій Назарович для нас — духовний лідер!» Позитивно роботу Бубки оцінив у своєму першому короткому виступі навіть Жан Беленюк, який чомусь забув про обіцянки провести аудит діяльності попереднього складу НОК і сказав: «Треба вміти бути вдячним».

Після всього почутого ілюзій вже бути не могло. Проте результати виборів здивували: Гутцайта підтримали 123 делегати, Беленюка — 22, Малинського — 2. Такої великої переваги фаворита не очікував вочевидь навіть і він сам. Зрештою, не виключено, тих, хто зберігав нейтралітет, схилила на бік чинного міністра спорту відверто непрофесійна презентація програми Беленюком. Який зазначив, що він свої напрацювання озвучив раніше і з ними всі бажаючі мали змогу ознайомитися в Youtube чи соцмережах, а отже можна вести розмову у вільному форматі. На тлі Жана Гутцайт з його нехай і банальним, але сумлінним читанням з листка виглядав помітно солідніше.

Проте своє істинне єство спортивна спільнота проявила навіть не підтримкою нового президента, а іншими голосуваннями. Приміром, коли підтримала 94-ма голосами «за», вісьмома «утрималися» і лише шістьма «проти» включення в число членів НОК президента Федерації стрільби з лука Нестора Шуфрича. Так-так, того самого Шуфрича, якого 4 березня, на початку війни затримувала за незаконне фотографування позицій тероборона Києва. І якому дав у вухо за шість днів до початку війни редактор «Цензора» Юрій Бутусов.

Пізніше було ще одне голосування. За членів виконавчого комітету НОК. Там поміж представників відверто совкової епохи на кшталт Ірини Дерюгіної, Валерія Борзова, Ніни Уманець та Євгена Боженкова, підтримку отримали екс-регіонал і скандальний забудовник Ігор Лисов, а також депутат Верховної ради від ОПЗЖ, олігарх Григорій Суркіс.

У нашій державі за останніх вісім років змінилося майже все. Але спортивна спільнота продовжує жити в своєму паралельному світі.