Залишки горбачовської «гласності» в сучасній Російській Федерації стимулюють місцевих політиків до певної відвертості, яка підтримується тим, що, власне, тамтешнім лідерам нікого боятися. Захід так узалежнив себе від нафтогазових ресурсів московського режиму, що навряд чи спроможний на повноцінну критику. Тому господарі Кремля можуть дозволити собі безкарний цинізм, що межує з нахабством. Колись за часів СРСР це трактували як державну таємницю і за її відкриття можна було отримати термін ув’язнення.
Наприклад, усіляко приховували той факт, що в Радянському Союзі боротьба проти націоналізму грузинів, українців, естонців та інших ведеться з позиції російського великоімперського націоналізму. Якби хтось із членів Політбюро ЦК КПРС бодай одним словом прохопився про цей факт, то негайно втратив би посаду. Натомість Владімір Путін абсолютно відверто заявив, представляючи ним особисто вибраного кандидата на посаду президента РФ чотири роки тому Дмітрія Мєдвєдєва: «Дмитро Анатолійович Мєдвєдєв, як і я, російський націоналіст в доброму сенсі цього слова». Цікаво, що світові ЗМІ практично проігнорували це революційне зізнання. Воно революційне в тому розумінні, що в СРСР усіляко заперечували наявність російського націоналізму, починаючи вже з другої половини 30-х років ХХ століття. До того періоду в інтересах привабливості для світової громадськості «розв’язання» національних проблем у Радянському Союзі час від часу практикувалися формально-ритуальні інвективи проти великодержавного московського шовінізму.
Читайте також: Куди хочуть завести Україну соотечественники
Сьогодні у російських ЗМІ також всіляко культивуються ворожість і відраза до націоналізму як теорії та політичної програми. До будь-якого, крім російського. Огидним треба вважати український, естонський, литовський, але весь негатив оцінок негайно змінюється на позитив, коли йдеться про російський.
Своєю проігнорованою західною громадськістю заявою Владімір Путін легітимізував цей громадський рух, що стає в РФ дедалі потужнішим та агресивнішим, спрямованим не на захист російських цінностей, а на зовнішню експансію. Отже, за Путіним націоналізм є негативним явищем лише тоді, коли мають на увазі його неросійські форми. А російський націоналізм дозволений, підтримуваний і стимульований державою як ідеологічна і політична основа тієї системи влади, що склалася в цій країні в останні 10 років.
Друга таємниця комуністичного СРСР – той прихований факт, що він насправді був не «союзом суверенних соціалістичних республік» (як записано у сталінській і брєжнєвській Конституції СРСР), а, про що не втомлювалися заявляти українські, грузинські, естонські та інші націоналісти, ще одним варіантом Російської імперії. Комуно-радянські ідеологи відкидали такі заяви як наклепи та злісну антирадянську пропаганду. Проте в жовтні 2011 року Владімір Путін сказав: «Розпався Радянський Союз. А що таке Радянський Союз? Це та сама Росія, тільки з іншою назвою». Під цим висловом підпишеться будь-який неросійський націоналіст. Цілком можливо, щось подібне Путін скаже за кілька років про Митний і Євроазіатський союзи, які де-факто є своєрідними формами реінтеграції колишнього імперського простору.
Читайте також: Пропаганда, що заблукала
Оскільки Путін ототожнює Радянський Союз із Росією, то інша його фраза про розпад СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» набуває дещо похмурішого забарвлення. Якщо насправді розпалася не якась союзна держава чи союз держав, а саме Росія, тоді метою кожного тамтешнього політика має стати відновлення її цілісності. Таким чином російський прем’єр ще раз однозначно продемонстрував, що стане ідеєю-фікс його третього президентства. Колись Європа дуже стримано спостерігала за аналогічним процесом у Судетах, Австрії, Мемелі, заспокоюючи себе тим, що йдеться лише про повернення традиційних німецьких (за складом населення) земель. Проте традиційними землями не закінчилося… А закінчився лише 1945 року з величезними жертвами і втратами для Європи. У 2009-му в органі російських націоналістів журналі «Наш современник» (№ 10) було надруковано маніфест геополітичних планів націоналістичної РФ: «Єдиним легітимним кордоном треба визнати кордон Російської імперії на 1913 рік… Це й буде, сказати б, прожитковий мінімум, те, з чого треба починати збирання російських земель». Отже, це тільки початок, далі буде.
У 1938-му в європейських столицях вважали, що коли віддати «ефективному менеджерові» з Берліна Австрію, Судети і ще щось, то він заспокоїться й задовольниться. Однак насправді лише розпалили його апетит. Історія повторюється, і, здається, ми знову переконуємося, що вона нікого нічого не вчить. Вихід на західні кордони України та Білорусі ніколи не був для Кремля останньою метою. То завжди був лише початок. Адже «ефективний менеджер» у Москві навряд чи може запропонувати щось російському суспільству, крім багатовікової традиції «збирання земель». І цим шляхом РФ просуватиметься так довго, як довго її не зупинять.
Читайте також: Путін зробив ставку на реанімацію СРСР