А все тому, що взяла і озвучила інформацію, яку інші боялися оприлюднювати. Найдивовижніше, що мова ішла не про корупцію з багатомільйонними оборудками, озвучення якої могло б бути небезпечним для життя. Йшлося про речі нібито елементарні: вона виявила невдоволення тим, що учнів Шахтарського педагогічного училища Донецької області, де вона навчається, у примусовому порядку посилали прибирати міські території, зокрема, звалище відходів, узбіччя траси Донецьк-Ростов, міські парки. Її голос прозвучав в репортажі одного з телеканалів. Після цього, за інформацією правозахисників, дівчину на добу закрили в гуртожитку, відібрали в неї телефон і ноутбук. Відпустили її лише тоді, коли до гуртожитку приїхали журналісти з Донецька – певно, начальство злякалася галасу і вирішило не загострювати конфлікт.
Мабуть, ця історія так прозвучала тому, що в ній, як у дзеркалі відобразилися принципи функціонування сучасного українського суспільства. Я не випадково вище порівняв Тетяну з вождем римських рабів Спартаком. Звісно, збройного повстання вона не піднімала, але проти рабовласницького ладу виступила. На відміну від рабів давнього Риму, нинішнім рабам за відмову працювати, певна річ, не загрожує смерть. Тим не менше, як іще можна назвати примусову працю, яка не оплачується?
Директорка училища Наталія Землянська сказала журналістам, що вони вихована на радянських моральних принципах – «Якщо не я, то хто?». І справді, в часи СРСР можновладці підтримували майже дармову, а то й примусову працю. Пару разів на рік по всій країні організовували суботники – дні безкоштовної праці. Нормою було – знімати учнів і студентів із занять у школі чи вузі й відправляти на сільськогосподарські роботи. За їхню працю, певна річ, ніхто не платив.(Прошу не плутати із студентськими трудовими загонами, які працювали за гроші на канікулах). Протестувати проти цього не мало практичного смислу, бо це було усталеною нормою.
Паралельно в Радянському Союзі виховувалася нелюбов до тих, хто міг відстоювати свої права. Показником цього був популярний на той час вислів: «Качати права». Якщо раптом ви заїкалися про захист своїх прав, то йому роздратовано казали: «Не качай права, будь як всі». Якщо людина продовжувала наполягати на своєму, то вона швидко ставала ізгоєм.
Директорка педучилища наводить аргументи, які звучали і за радянських часів. Мовляв, міський бюджет не гумовий, у влади нема можливості устежити за всім, тому треба місту допомагати. Вона наполягає на тому,що всі студенти працюють добровільно. Тим часом, її опонентка заявляє, що в училищі навчаються діти з невеличких містечок, і вони бояться, що їх відрахують за непослух. А плата за навчання в училищі дуже невелика, більше вони не можуть собі дозволити і тому мусять виконувати вказівки начальства, бо в них нема вибору.
Найцікавіше, що ця примусова праця неприховано підтримується згори. Керівник апарату Міністерства освіти П.М. Куліков з посиланням на відповідне розпорядження Кабінету міністрів розіслав наказ навчальним закладам організувати суботник «За чисте довкілля». Після ознайомлення з цим документом виникає сумнів у правдивості слів директорки про добровільність праці студентів. Коли людина бажає працювати ДОБРОВІЛЬНО, то вона робить це без усяких вказівок від уряду.
Я двічі бував у Шахтарську. Металеві люки на каналізація бачив лише біля будинку місцевої влади. На всіх інших – бетонні заглушки, які поставили замість викрадених на металобрухт. Будинки тут переважно дво-триповерхові або приватні хатки, які в більшості своїй жахають своєю архітектурою. Є кілька 9-поверхівок. Там ще з 90-х не ходять ліфти, які відключили через заборгованість за комунальні послуги. Люди не платили, бо місяцями не отримували зарплату. А сьогодні вони не ходять, бо деталі від них, як і каналізаційні люки, покрали на металобрухт. Гарячу воду не подають. Так собі сумна пострадянська дійсність.
Таких містечок тисячі і тисячі в Україні. І в кожному з них відбувається щось подібне. Воно виявляється не лише в примусовій праці. Місцеві князьки можуть навіть вбити людину, як це зробив депутат Лозинський. Його, звісно, посадили, але, певне, комусь він дуже сильно дорогу перейшов у владному тераріумі. Тому його випадок – виняток, який підтверджує правило.
Зазвичай буває навпаки. З тими, хто намагається захищатися, система розправляється нещадно. Як ось із мешканцем села Семиполки Броварського району Київської області Віталієм Запорожцем. Він вбив міліціонера. Зараз його судять, а під судом стоїть натовп селян з плакатом «Віталій Запорожченко – наш герой». Селяни на власній шкурі відчули, що вбитий міліціонер поводився як рабовласник – влаштував моральний терор, всіляко принижував мешканців і навіть бив. Тож вони і намагаються, як уміють, захистити свого односельця.
Загадані випадки – лише найгучніші. Подібних, але тихіших конфліктів, в містечках України відбуваються тисячі. Громадяни не лише відчули, що далі так жити не можна, але і дедалі частіше захищають свої права. І ставлять собі запитання: коли ж ця система лопне?