Вільяма Ґібсона цілком заслужено вважають засновником жанру кіберпанк. Цей факт дивує кількістю дисонансів: уявлення про кіберпростір і віртуальні мережі формує не інженер, а гуманітарій, що у 1980-х був дуже далеким від комп’ютерів, свій перший великий кіберпанковий твір «Нейромант» Ґібсон друкує не на актуальній тоді електромеханічній машинці, а на старезній Hermes 2000 (такою моделлю свого часу користувався ще Гемінґвей), але при тому він стає ледь не пророком, адже передбачає у своїх творах ті технології, які на час його літературного дебюту видавалися нереальними, а зараз є цілком звичними. Утім і досі більшість Ґібсонових візій лишаються для його прихильників чи то мріями, чи то прагненнями, чи то пересторогою.
Така парадоксальність тим паче помітна зараз, коли тексти про кібернетичні імпланти, космічні експансії та віртуальну реальність доводиться читати при світлі свічок. З іншого боку, це чи не найкраща нагода ознайомитися із книгою Вільяма Ґібсона «Спалити Хром», яка цьогоріч з’явилася в українському перекладі Нати Гриценко у «Видавництві Жупанського». Це збірка з 10 оповідань, сюжет яких розгортається у післявоєнному (хоча про наслідки війни – чи воєн – лишається тільки здогадуватися), де-факто – антиутопійному майбутньому. Головний девіз створеного Ґібсоном світу, а відтак усього жанру кіберпанк – high tech, low life, і це вичерпно окреслює проблематику творів книги.
Збірка «Спалити Хром» вперше була надрукована вже після появи на світ «Нейроманту» 1984 року, проте оповідання, які складають цю збірку, написані раніше – це буквально перші спроби Ґібсона створити кіберпанковий світ. А позаяк це ранні його твори, тут помітний іще не до кінця сформований авторський стиль, дещо кострубатий синтаксис (який, щоправда, згладжує український переклад) і навіть певна композиційна трафаретність.
Читайте також: «Мій дід танцював краще за всіх»: історії трьох поколінь українців, з якими легко себе асоціювати
На прикладі оповідань «Готель “Нью-Роуз”», «Зимовий ринок» і «Спалити Хром» можна безпомилково визначити патерн, яким послуговується автор: чергування спогадів чи раптових флешбеків і розповідей про перебіг основних подій. З іншого боку, така кінематографічність, майже покадрова склейка цих сцен додає динаміки оповіданням, концентрує їх в межах невеликого обсягу тексту і навіть сприяє кращій візуалізації. Також в українському виданні дещо бракує коректорської роботи: в оформленні діалогів і прямої мови, у відсутності поодиноких ком, у поставленому в неправильному місці індексі примітки тощо. А втім, можливо, це й на краще – неідеальність личить кіберпанковому тексту.
Сюжети оповідань різні, а втім, вони розказують про одне: чи здатна людина лишитися людиною у світі, що так різко став жертвою технічного прогресу? Для Ґібсона це питання радше риторичне. Тут і Мнемонік Джонні з однойменного оповідання (його ми знаємо зокрема із фільму з Кіану Рівзом у головній ролі), який торгує своєю пам’яттю, ніби порожньою флешкою, і головний персонаж «Континуума Ґернсбека», котрого починають переслідувати фантоми минулого, і Коретті з «Доречних» або Ліза із «Зимового ринку», що наважуються добровільно відмовитися від власних тіл, і Дік з «Повітряного бою», для кого віртуальна гра стає idée fixe, сенсом існування – у житті всіх цих персонажів технології більшою чи меншою мірою заступили загальнолюдські атрибути, такі як ідентичність, самість, емпатія, ба навіть любов у своїх найбанальніших проявах.
Попри недоліки, «Спалити Хром» не назвеш поганою книгою – щонайменше тому, що в поганих книгах немає стільки юнґіанського аналізу (тут Юнґа читає ледь не весь список персонажів і, вочевидь, сам Ґібсон). Окрім того, в цій збірці надзвичайно багато лінгвістики: головний персонаж з «Доречних» – університетський професор з мовознавства, а від персонажів «Глушини» їхня робота вимагає знання багатьох мов. Тут помітне тло студентського життя Ґібсона – воно непомітно, але впевнено просочується в книгу.
Читайте також: «Мені снилося, як я пишу цю книгу, як ніколи її не закінчую»
Світ літератури кіберпанку жорстокий і непривітний. Нам не показують передові досягнення, кулуари конкуруючих транснаціональних корпорацій чи вкрай технологічні й смертоносні війни. Натомість ми бачимо низ, периферію, маргінеси, і це описує Ґібсоновий світ куди вичерпніше. Це все – простір, сповнений симулякрів, копій без оригіналів, на кшталт голограми троянди у світі, де троянди як явища (скоріше за все) вже не існує, але яка все ще є символом кохання. А втім, це світ, який сотворила сама людина. Демонструючи регрес у прогресі, Ґібсон ставить під сумнів людські здобутки. Закони? Вони безсилі перед оголеною людською тваринністю, доповненою кібер-імплантами. Релігія? Вона виявляється безпомічною, коли у відкритому космосі наштовхуєшся на незвідане. Наука? Відтепер вона не є показником розвитку, а навпаки – засвідчує людський занепад.
Найбільше випробування і водночас найбільше задоволення від читання цих текстів – у спробах пробратися повз декорації наукової фантастики, аби з’ясувати, що ж ховається за лаштунками. І тут ще один парадокс: якщо уважно приглянутися до оповідань «Спалити Хром», то стає зрозуміло, що погляд Ґібсона не спрямований вперед у часі – він цілком ретроспективний. Це не візія майбутнього, а спроба дистанціюватися, аби панорамно оглянути теперішнє.
Читайте також:«Чорний Леопард, Рудий Вовк»: «Чорна Пантера» з фільмами Тарантіно чи африканська «Гра Престолів»?
Після Другої світової і багатьох інших війн другої половини XX століття люди змогли пізнати сутність власної природи – і це їх злякало. Такий жах засвідчує і література, зокрема англійський інтелектуальний роман. Твори Вільяма Ґолдінґа чи Джона Фаулза подеколи викликають зневіру в людстві, страх того, що деградація суто людських атрибутів (чи, якщо завгодно, душі) незворотна. Цю традицію нібито переймає і Ґібсон, обсервуючи своїх персонажів у ще більш гнітючому часі, за ще більш деструктивних обставин – одним словом, в антуражі кіберпанку.
Оповідання «Глушина» можна інтерпретувати як рецепцію релігії в сучасному світі, що сягає апогею своєї суперечності (як-от ікона в космосі). Оповідання «Зимовий ринок» – не стільки розповідь про віртуальну реальність, скільки аналіз феномену творчості й мистецтва. «Повітряний бій» – алегорія й оприявлення людських залежностей, а «Континуум Ґернсбека» взагалі постає як Ґібсоновий самоаналіз, як з’ясування природи власного захвату (на межі схибленості) нереальними образами: «Завтра, якого не було».
Чи не найбільше резонує оповідання «Червона зоря, зимова орбіта», де йдеться про космічну станцію СРСР. Космоград постає перед читачем цілком у радянському флері: станція тріщить і ледве тримається купи, вона переповнена пліснявою і грибком, кишить комахами, а один із її жилих відсіків іронічно зветься Музеєм, адже там зібрано цілу колекцію артефактів з історії космонавтики. Це типова хрущовка – тільки на орбіті Землі. Але якщо інтерпретувати ширше, то Космоград – алегорія на весь СРСР в агональному стані: тут існують своя номенклатура і каральні органи; процвітає контрабанда і самвидав; новини (зокрема про закриття станції) персонажі дізнаються з перехоплених японських телепередач, бо інформаційне поле тоталітарної системи позбавлене небажаних повідомлень, стерильно чисте, сказати б, стерилізоване; працівники Космограду за всяку ціну прагнуть лишитися там, чи бодай потрапити в Китай – аби тільки не вертатися вниз, за Залізну завісу; а сама станція є не що інше, як зброя масового ураження. Тож це і справді образ того СРСР, який Ґібсон застав у 1980-х і який він прагнув атомізувати, нехай і в кіберпанковому антуражі.
Читайте також: Чому «Століття змін» – це зразковий нонфікшн?
На тлі шаленої популярності відеогри Cyberpunk 2077 й анімаційного серіалу Cyberpunk: Edgerunners, жанр наново актуалізується. Утім у новітніх масових творах кіберпанку простір значно звужено – там де-факто існують тільки США і Японія. Почасти до цього приклався і сам Ґібсон, який робить ці два локуси основними у своєму світі. Та поза ним існує інший простір, зокрема Україна (прізвище головного персонажа оповідання «Червона зоря, зимова орбіта» – Корольов, що, вочевидь, варто сприймати як натяк; прізвище іншого персонажа цього ж оповідання – Романенко; головний персонаж «Спалити Хром» втратив руку в небі над Києвом тощо). Це важливо, бо засвідчує нашу присутність у контексті, нашу причетність, залученість. І нехай зараз доводиться читати Ґібсона при свічках, усе ж віримо, що high tech (і, можливо, без low life) згодом буде репрезентовано і в українських текстах.