Ще вчора Україна була прикладом хай і анархічної, але реальної свободи на пострадянському просторі, а тепер має всі шанси перетворитися на заштатну авторитарну країну третього світу на кшталт Білорусі. Про причини цього різкого кроку назад, апатію, патологічний песимізм як точку спотикання українського суспільства Тиждень спілкувався із суспільствознавцем та соціологом Євгеном Головахою, заступником директора Інституту соціології НАНУ.
Сподіватися – значить багатіти
У. Т.: Чи можна вважати оптимізм чинником пришвидшення суспільного розвитку?
– Безумовно, треба бути оптимістом. Якщо суспільство вірить у краще, це дозволяє йому ефективніше мобілізовувати сили для досягнення й матеріального, й духовного добробуту. Люди мають розуміти, що від їхньої віри у можливість самим все змінити, залежить дуже багато, якщо не все. Українці, на жаль, переважно величезні песимісти. Зв'язок між рівнем життя людей та їхнім психологічним станом – це, до речі, саме європейська особливість. Якраз у європейській ментальності і традиції рівень життя дуже впливає на відчуття щастя…
Україна наразі живе в умовах неофеодального суспільства. У нас сформувалися свої неостани, які відрізняються за майновою ознакою. Кожна людина, як це було і у феодальному суспільстві, неминуче потрапляє до того чи іншого стану, кожен із яких має цілком відокремлену інфраструктуру з обслуговування свого життя.
Перший стан, елітний, живе в елітарних поселеннях, куди зась простим смертним, їхні діти ходять до елітарних шкіл, вони самі відпочивають в елітарних клубах, їздять на певного класу автомобілях тощо. Тобто є майнова система ознак, що вирізняє цей стан. До другого стану належать мешканці великих міст, особливо столиці, та дуже невеликий прошарок привілейованих мешканців містечок і сіл – підприємці та помічники еліти. Вони також ще можуть забезпечити себе, але, звісно, до еліти їм далеко. У них свій рівень магазинів, шкіл, курортів, машин тощо.
Третій же стан – це решта громадян України, селяни, держслужбовці тощо, які виживають.
Ця система майнового поділу діє не менш жорстко, ніж класичні станові привілеї та заборони феодальних часів. Така ситуація поглиблює песимізм і безвір’я українського суспільства.
Фаталізм із радянським обличчям
У. Т.: В Україні доволі поширеною є думка, що нам не потрібно ні на Захід, ні на Схід, а слід шукати своє, витоки якого у своєму ж.
– Традиційна культура володіє розумом більшості українців. Ще 50 років тому Україна була переважно аграрною країною з сільським населенням. І продовжує такою бути за стилем мислення. Наприклад, згадайте цьогорічний дикий випадок з убивством останнього мольфара на Івано-Франківщині. Зрозуміло, вбивця – хвора людина. Але зверніть увагу, що ні в кого не виникло запитань з приводу слова «мольфар», а це ж фактично чарівник, хоч і добрий. Річ у тім, що ми досі живемо в ареалі традиційної культури, для якої відьми та чаклуни – це цілком нормальні та звичні явища. У нас у селі досі вважають, що якщо корова не дає молока, це хтось наврочив. Традиційна культура відтворює цінності містичного характеру та язичницького походження. В нас дуже багато людей, які мешкають в містах, є міщанами лише в першому – другому поколіннях. І значна частка цієї групи все одно є носієм традиційної сільської культури. На Заході ж процес масової урбанізації відбувався ще в ХІХ столітті.
Помаранчева революція зробила дуже цікавий експеримент. Спочатку здавалось, що все йде ніби правильно – зміна еліт, орієнтація на Захід, хоч яке дотримання основних політичних свобод. Але проблема в тім, що в царині ідеології ставка була зроблена якраз на традиціоналістську ідентичність, традиційну культуру. Себто на релігію та історичні традиції, зокрема, козацтва. Фактично була зроблена спроба побудувати сучасне суспільство на такій основі, що призвело до повної дискредитації тих, хто намагався це робити.
Адже, коли потрібно вирішувати конкретні проблеми конкретного суспільства, яке живе серед суспільств, які вже давно відкинули середньовічний досвід, то традиціоналізм недоречний. Не можна, ґрунтуючись на, хай і романтичних, але середньовічних традиціях, знайти спільну мову з тими, хто цю стадію давно вже пройшов у своєму розвитку…
В Україні вже 20 років триває боротьба між сільським жлобом у вишиванці та сином партноменклатурника. Тобто між традиціоналістською та пострадянською парадигмами. Найгірше, що Україна загалом від цього протистояння лише програє, та й виграти тут ніхто не може в принципі. Адже обидві ці ідеології, якщо їх так можна назвати, є безперспективними. Як виявилося, 2004 року переміг «вишиванець», нині – черга партноменклатурника. Провал помаранчевого табору подиву не викликає, адже ці люди були європейцями виключно на словах, декларативно. Віктор Ющенко, зокрема, як мантру повторював: давайте будемо хорошими та побудуємо тут Європу, водночас відроджуючи всі традиційні цінності. Така «політика» неминуче призвела до кроку назад, до іншого полюса – партійно-кримінального функціонера. І нині він із настирливістю бульдозера провадить вже свою, не менш безперспективну, політику, напрацьовану десятиліттями радянської влади та пострадянського лихоліття. А люди знову здебільшого мовчать, хоча й проти – але ж, мовляв, оскільки так є, значить, так і треба.
У. Т.: Чому так? Ми боїмося влади через кошмарний досвід репресій та голодоморів?
– Річ у тім, що, маючи такий досвід, українці – фаталісти. Більшість вірить у долю, в те, що все передбачено, а тому і живе за якимось вищим планом. І це дуже погано. Адже якщо проста екстерналізація – це намагання пояснити невдачу злою волею інших людей, тобто наявна спроба апеляції до реальних подій та умов, то ось фаталізм – це повне перенесення відповідальності за себе та свою долю на цілком незалежні від тебе обставини. На фатум у античному сенсі слова. Це породження нашого традиціоналізму, який регулює кожний твій крок якимись потойбічними силами.
Головна небезпека тут в тому, що, мовляв, нічого не залежить не лише від конкретно взятої людини, а й від цілої держави, тому що все вирішує воля Небес. Звичайно, з одного боку, цей фаталізм допомагає виживати у найтяжчі моменти життя. Але ще в ХІ столітті католицькі богослови дійшли до тези про існування свободи людської волі, бо інакше довелося б визнати, що якщо все вирішує Бог, то тоді й зло – також від нього. Ця теза дозволила західній цивілізації взяти відповідальність за себе та свої вчинки. Українці ж через свій фаталізм страждають постійно. Наприклад, голосують в нас за принципом: «А куди подітися?» А далі йде найгірше. Фаталізм неминуче веде до висновку про те, що якщо все визначено, то будь-яка спроба діяти всупереч волі Небес – лише тобі ж і робить гірше. Тобто фаталізм убиває можливість появи альтернативи як такої. А саме в її пошуках і полягає майбутнє будь-якої країни.
У. Т.:В нещодавньому опитуванні, проведеному вашим інститутом, були досить цікаві цифри – 47% опитаних жалкують за СРСР. «Совок» живе?
– Люди завжди шукають визначеності та чітких правил суспільної гри. Всім хочеться, щоб було чітко зрозуміло, як треба поводитися для отримання нагороди і як не треба, щоб не покарали. Головний суспільний досвід – пізнання кордонів дозволеного. Саме з цим фактором і пов'язаний дуже великий процент тих в українському суспільстві, хто нібито жалкує за СРСР. В Союзі такі ось рамки справді були встановлені дуже чітко, що досить згубно відобразилося на мисленні наших людей, які ніколи не мали досвіду життя у вільному суспільстві. Тож ностальгія за «совком» – це насправді туга за визначеністю життя.
Другий важливий момент – гігантське соціально-майнове розшарування українського суспільства, що породжено епохою «дикого капіталізму». Люди тужать за суспільством, де абсолютна більшість, окрім номенклатури та тих, хто її обслуговував, жили більш-менш однаково. І це дуже багатьох влаштовувало. Хай було погано, але ж погано для всіх, тоді як зараз абсолютна меншість живе зовсім іншим життям порівняно з більшістю населення.
У. Т.: А який вихід із цієї ситуації бачать українці, на вашу думку?
– Українці відчувають колосальний брак можливостей для власного розвитку. Більшість, на жаль, виходом вважають повернення до ситуації, коли всім однаково погано. Навіть гірше – злодійське гасло «Грабуй награбоване» ще дуже актуальне. На жаль, українське суспільство в психологічному сенсі зараз поділяється рівно на дві страти – «лузерів» та «віннерів». І хоча перших стає все ж таки менше, рух наразі відбувається в бік радикалізації «лузерів» і їхнього бажання, щоб ніхто не жирував на їхньому тлі. Свого часу, в 1990-ті, не сталося революції тому, що попри те, що люди відчували все те саме розшарування, яке було, може, навіть ще гірше, та вони відчували й те, які колосальні можливості, порівняно з радянськими часами, з’явилися. Наприклад, в гастрономі нічого не було, та й грошей катма, проте поруч – супермаркет з дуже дорогими, але справжніми сирами, ковбасами, м’ясом тощо. Якщо урвеш свій кусень – зможеш купити. Досить довго люди думали, що цей добробут і для них. І лише зараз більшість починає розуміти, що саме собою нічого не зміниться і добробут не прийде. Потрібно або самим рухатись, або рухати тих, хто був спритнішим тоді, у період лихоліття.
Головний тривожний синдром для України – неймовірно повільні темпи реформ. Хоча певний прогрес і рух уперед у сенсі ментальності все ж є: 80% людей на початку 1990-х казали, що вони повністю деморалізовані, нині їх – 63%. Треба розуміти, що деморалізована людина не схильна до почуття відповідальності, яке є наріжним каменем прогресу. Тож, якщо наявні тенденції будуть збережені, то ще років через 20 ми таки отримаємо відповідальне за себе та свої дії суспільство.