Пізніше добровольці, більшість з яких пройшла Майдан, стали безкоштовною армією. Армією, яка вела і досі веде війну за власний рахунок: не вимагаючи ані пільг, ані статусів, позичаючи гроші на броники або бігаючи без них. Сидячи в окопах у різнокольорових шортах та кедах, як от айдарівці першої хвилі. Місяцями тримаючи позиції, на які часто батогом не заженеш мобілізованих. Харчуючись сухпайками з розтрощеної і покинутої ЗСУ вантажівки, маючи один позичений армійцями автомат або навіть власну «Сайгу» на трьох. Ховаючи друзів під гучні промови мерів, що волають «Героям слава!», але не дають ані копійки дітям загиблого неоформленого бійця… Пару тижнів тому мій взводний сказав, що повертається додому. Бо його родині просто нічого їсти – що б нам не обіцяли, як би не допомагали з оформленням, що б взагалі не відбувалося у світі, ані копійки за понад рік війни Кіт не заробив. З горем навпіл ми заспокоїли його, зібрали трохи коштів та відправили його дружині. Звісно, ті гроші вже скінчилися.
Читайте також :До крові, на жаль, звикають
Це дрібниці. Він заробить. Він живий.
Але багатьох вже немає. Їх вже не повернеш – хоча помирати, напевно, не страшно. Страшно помирати марно. З тим, що марними були смерті хлопців з Небесної Сотні ми, здається, вже змирилися.
…Хтось залишився без ніг. Інвалідом з кулею у голові. Контуженим, який не має потрібних ліків. Хтось майже збожеволів.
… Хтось, поки може, воює далі. Але рано чи пізно стикнеться з тим, з чим ми, спецпідрозділ «Одін», стикнулися наприкінці вересня: аби вивести боєздатних та вмотивованих добровольців з зони бойових дій, сильні світу цього відправили наших побратимів штурмувати нашу базу… Можна тільки подякувати їм за це – було класно нарешті обійняти людей, з якими ти ще кілька місяців тому сидів в одному окопі, і почути, що вони на твоєму боці. Незалежно від наказів… Але нас все одно відвели. Без інцидентів. Відвели з випаленої землі, ріднішої за яку вже не буде. З землі, за яку проливали кров наші брати. Але навіщо ми там взагалі стояли?.. Щоб покласти своїх за шматок території, якупотім так чи інакше здадуть?
Читайте також: Вчорашні герої
… Хтось за ґратами. За ґратами – коли справи шиті білими нитками, коли є алібі, коли є свідки, що бачили злочинців – інших людей. За ґратами, на відміну від сепаратистів, яких відпускають просто за каяття. На відміну від тих, хто вбивав людей на Майдані. На відміну від перефарбованих і не дуже регіоналів. На відміну від «ораторів», які розпалювали конфлікт на Донбасі, а потім сховалися у Києві. На відміну від сотень суддів і прокурорів, міліціонерів і депутатів… Це навіть не подвійні стандарти. Це просто абсурд.
… Хтось у розшуку.
Ну, так нам і треба. "Ви ж революціонери, а не невинні ягнятка", – кажуть розумні люди.
Добре. Може бути. Але "…ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою".
І нас використали? І соромно це визнавати? Напевно, навпаки: соромно це не визнати.
Один з моїх кращих друзів – Сергій Бойко, двічі поранений на Майдані, а потім поранений в АТО боєць батальйону ОУН, який зараз перебуває у розшуку за участь у масових заворушеннях – останнім часом майже не знімав футболку з кумедним написом. «Хунта буде», – було написано на ній. Тільки зараз мені починає здаватися, що, як кажуть в Одесі, яку саме масові заворушення свого часу врятували від поразки – «такі да»…
Не тому, що так комусь хочеться. А тому, що цього наче просить сьогоднішня влада, залишаючи усім вголос незгідним лише дві помітних альтернативи: смерть на війні чи в’язницю.