У СРСР народний танець і пісня з оркестром були невід’ємним елементом самопрезентації кожної з республік. Задля цього створювали «образцово-показательные» колективи з не просто талановитих, а й «надійних перевірених товаришів», яких у разі чого можна й на закордонні гастролі випустити. Після падіння радянської системи ці ансамблі й хори здебільшого збереглися, тільки місія їхня змінилася: прославляти вже молоді незалежні держави.
Градація від слави «державного символу» до «співаючої декорації у вишиванках» відбувалася не один рік. Чому те, що з народними колективами щось не так, помітили тільки тепер? У центрі уваги опинився той самий прикрашений титулами Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки, який підспівував у своїх стилізованих народних костюмах Євгенію Кошовому з «Кварталу-95». Відома весільна пісня, яка з легкої руки сценаристів перетворилася на витвір мистецтва для дизлайків у YouTube під назвою «Горіла хата, палала, а в Лондоні жінка плакала». У пісні висміюється підпал будинку екс-голови Нацбанку Валерії Гонтаревої.
Тисячі глядачів концерту в Палаці «Україна», який відбувся тиждень тому, не розуміють, що в цьому виступі не так. Засуджувати їх не варто, адже їхнє здивування природне й зазвичай доповнюється реплікою «А чьо? Норм спєлі». Звісно, ніхто не гарантує, що більшість глядачів узагалі знала про існування цього хору, адже аудиторії у «Кварталу-95» та хористів таки різні. Тож розголосу ми дочекалися тільки після того, як концерт вийшов в ефір і привернув увагу небайдужої громадськості.
Очільник Міністерства культури, молоді та спорту вибачився «за неналежну поведінку» хору, а «Квартал-95» заявив, що це «політична сатира», яка була, є і буде. У цьому шоу образи українців у вишиванках, із вусами, провінційною мовою, обмеженим розумом і кричущим комплексом меншовартості навряд чи вже когось здатні здивувати. І участь Національного хору імені Верьовки, що його частина суспільства вважає мало не культурним надбанням, яке й висміювали роками «квартальці», щонайменше дивна.
Гендиректор і художній керівник хору Зеновій Корінець розповів ЗМІ, що артисти не хотіли брати участь у шоу, але він «піддався на вмовляння». За виконання двох пісень «Квартал-95» заплатив їм 30 тис. грн. За участь у виступі. За бек-вокал гумористу. Ну для будь-яких виконавців це непогана сума як на «корпоративний» гонорар. Але хор державний і зарплати учасники колективу отримують із бюджету, себто з грошей платників податків. Відмовити колегам президента гендиректор, звісно, міг, поплатившись за це посадою або зменшенням фінансування, але не гідністю. Гідність державного легендарного хору було продано за фіксовану ціну.
Цей випадок спричинив запеклі дискусії про те, як держава фінансово підтримує нашу культуру та яку саме культуру вона підтримує. Небайдужа українська громадськість природно розділилася на ворожі табори: одні за знищення патріотично-декоративних рудиментів, а інші проти глузування над сакралізованими українськими мистецькими символами. І обидва мають сильні аргументи.
Хор імені Верьовки, ансамбль імені Вірського, капела бандуристів імені Майбороди та багато інших державних колективів з’явилися в СРСР із єдиним призначенням — «зберегти нематеріальну культурну спадщину» підкорених народів. Для інтелігенції, не готової віддавати життя та здоров’я за незалежність України, це була можливість присвятити хоча б її культурі. Тим більше що то був єдиний спосіб робити це не наперекір державі, а навпаки.
Читайте також: Володимир Зеленський. «Почую кожного»
Григорій Верьовка, який у 1943-му й організував Український державний народний хор, багато чого зробив для розвитку української хорової музики. Однак у репертуарі поряд із народними піснями «І шумить, і гуде», «Ой чого ти, земле, молодіти стала» були й радянські, ідейно вивірені «хіти». За вірність радянським ідеалам Верьовка отримав Сталінську премію, орден Леніна, став народним артистом, очолив спілку композиторів УРСР і так далі. Водночас жоден виступ хору не минав без звучання української пісні. Його наступник Анатолій Авдієвський, якого влада теж не обділила титулами й преміями, формуючи репертуар для хору, намагався зберегти пісні різних регіонів України, зібрані етнографами, й адаптовував їх під багатоголосся. Сьогодні хор імені Верьовки налічує більше ніж 150 учасників. Його репертуар сягає понад 1 тис. творів. Репертуар декомунізували, а колектив ні.
Радянська влада і в культурі встановлювала свої ГОСТи й відзначала старанних митців та артистів званнями «заслужений» і «народний». Ця практика в Україні існує й донині. Титули дають надбавки до зарплати, а «народних» навіть забезпечують місцем на Байковому або будь-якому іншому «елітному» міському цвинтарі.
Народні колективи формувалися зі зрозумілою метою. Потрібно було сподобатися владній верхівці, а народ «сприйме те, що похвалила держава». А там будуть і гонорари, і житло, можливо, дадуть. Та сьогодні в Україні «не все так однозначно». Бажання подобатися чинній владі може привести артиста аж у Верховну Раду в складі певної партії. Утім, це не гарантує того, що його репутація не буде зруйнована після чергових виборів, як це сталося з деякими фаворитами Януковича. Бажання критикувати Верховну Раду теж може привести артиста до її кулуарів, тільки з наступним скликанням. Бажання критикувати всіх може забезпечити артисту звання «лідера думок». Аполітичність дає можливість артистові працювати на всіх одночасно. І паралельно з розвитком комерціалізованої культури ті ж таки «титули» першими ж зазнали корозії й знецінилися після масової «купівлі й роздачі» в 1990-х і 2000-х. Навіть хворих на «політичну проституцію» поп-зірок в умовах війни не позбавляють звань «заслужених» і «народних». Ба більше, ці високі звання роздаватимуть і надалі.
Утім, за всі роки «радянська спадщина» обвалилася на нас з усіма закоренілими недієздатними «культурними продуктами», які потребують переформатування або ліквідації. І бажання «догодити владі» в них лишилося корпоративною політикою. Ця спадщина — ті самі народні колективи, за якими закріплена роль «еталонного культурного надбання», які робитимуть усе під диктовку президента чи кого-небудь іншого. Навіть якщо «вказівки зверху» у формі прохань будуть про знищення чи знецінення того ж таки «культурного надбання».
Сьогодні в рудиментарних творчих колективах працюють тисячі людей. Для них стати «заслужено народним» було (і є) сенсом життя. Їм складно пояснити, що з ліквідацією Спілки журналістів України навряд чи зникне українська журналістика, а після позбавлення звання про артиста свідчитиме лише його творчість (визнана чи не визнана народом). Якщо десакралізувати народні колективи й позбавити держфінансування, то є два варіанти подальшого розвитку подій: вони скоротять штат (бо це буде нерентабельно), змінять керівництво (бо старе вже не адаптується до таких змін) і намагатимуться вижити в умовах конкуренції з іншими народними колективами або ліквідуються і їхня неліквідність тільки підтвердиться.
Водночас зменшення фінансування культури — найгірший сценарій в умовах війни. Ці кошти можна використовувати інакше: оголошувати конкурси, гранти, вручати діячам культури, артистам грошові премії за вклад. В Ірландії виконавець, що співає ірландською, може сподіватися на відшкодування частини коштів за запис пісенного альбому. У нашій країні з мовою не так усе трагічно, як в Ірландії, але приклад вартий уваги. А якщо хтось вважатиме такі премії «хабарем» за слухняність чи лояльність до влади, то від них із легкістю можна буде відмовитися. У нас же й від Шевченківської премії відмовлялися.