Політика

  ▪   Дмитро Крапивенко

Володимир Зеленський. «Почую кожного»

Фото: Станіслав Козлюк
Є чимало теорій про циклічність у суспільному розвитку та культурі, відповідно до яких певна спадковість простежується через покоління. Конфлікт батьків і дітей — річ природна, так само як і певна ціннісна спорідненість дідів та онуків. Теорія не бездоганна, але часом вона працює.
Матеріал друкованого видання
№ 41 (621)
від 10 жовтня

Узяти, наприклад, українських президентів. Петро Порошенко значною мірою був наступником Віктора Ющенка: Майдан, євроатлантичний сектор розвитку, навіть «любі друзі» як спадкова хвороба. Володимир Зеленський обіцяв будь-що не бути подібним до свого попередника, і це йому вдається, але водночас він, хотілося б вірити, мимоволі починає набувати певних рис свого політичного «дідуся» Віктора Януковича.


Перші роки правління четвертого президента супроводжувалися гаслами «Почую кожного» та «Україна для людей». Це дуже нагадує риторику Володимира Зеленського, який у своїй інавгураційній промові заявив про те, що «кожен із нас президент», а зовсім недавно повідомив, що закон про особливий статус Донбасу писатимемо «всі разом». Над Януковчем, щоправда, жартували, мовляв, він, як діяч із неабияким тюремним досвідом, слова «люди» та «людське» розумів радше в контексті табірної фені: там це визначення поширюється не на всіх Homo sapiens, а лише на привілейовану блатну касту. У цьому сенсі режим Януковича був послідовним: державний апарат цілковито підпорядковувався інтересам правлячої мафіозної сім’ї, а зовнішній контроль поступово передавали московським «громадянам начальникам». Тут аналогія із Зе-командою неочевидна: певна «сімейність» у її політиці, звісно, простежується, але про повноцінний спрут казати зарано. 

 

Читайте також: Приборкання недоторканного

 

Проте подібність є в іншому. У зневазі до преси. «Мустафа, я вам не завидую», — звертався Віктор Янукович до топового на той час журналіста Мустафи Найєма. У Зеленського, Богдана й речниці Юлії Мендель за доволі короткий термін назбиралася ціла колекція випадів проти медіа, які взагалі, на думку нинішньої влади, є зайвими та непотрібними. У грубих протокольних порушеннях. Ідеться не про дрес-код і нелюбов нинішнього президента до краваток, а, наприклад, про процедуру вшанування жертв Бабиного Яру. У примітивній комунікаційній політиці: свого часу Віктор Янукович відмовився від візиту до польського Вроцлава через начебто погодні умови, однак коли стало очевидним, що природа не стоїть на заваді перельоту, то поїздка до Польщі таки відбулася. Щось таке ми спостерігали у випадку з підписанням у Мінську формули Штайнмайєра, коли Володимир Зеленський дозволив собі надто тривалу театральну паузу.

Найгірше, що президент може робити зараз: намагатися й далі сподобатися всім, заспокоювати, що все буде гаразд і він подбає про кожного. Бо є одна вельми помітна суперечність: догодити Путіну й українському народу одночасно не вийде

 

Утім, найпомітнішою «спадковість» стала в момент масових протестів «Ні капітуляції» в Києві. Попри те що Володимир Зеленський не вдався до вже заїждженої платівки про «радикальні націоналістичні елементи» (та й виявів радикалізму на столичних вулицях не помічено), він у своїй ніби заколисуючій промові в стилі «почую кожного» не забув згадати про те, що протести вигідні певним політикам, щоб «повернути можливість грабунку». До мемічного «Остановитесь!» знову ж таки далеко, але меседж той самий: за вуличним протестом хтось стоїть і маніпулює, самі люди не здатні зорганізуватися й висунути вимоги. Хіба що за гроші — переконує нас голова президентського Офісу Андрій Богдан. І ця арія теж не нова, ну добре, хоча про наркотичний чай і наколоті апельсини не згадав, репертуар все ж таки варто оновлювати з роками, люди, що зростали в шоу-бізнесі, добре знають це правило. 

 

На відміну від ситуації, у якій опинився Віктор Янукович у листопаді 2013-го, у нинішнього президента є ще досить простору для маневру. Найгірше, що він може робити зараз: намагатися й далі сподобатися всім, заспо­коювати, що все буде гаразд і він подбає про кожного. Бо є одна вельми помітна суперечність: догодити Путіну й українському народу одночасно не вийде. Власне, найактивніша частина суспільства доволі недвозначно пояснила, що мир на умовах капітуляції є неприйнятним, а Росію інші умови, звісно ж, не цікавлять, що ми бачимо із заяв речників РФ. Крім того, до справи взялися представники ветеранського руху, себто люди дії. За всієї зневаги до попередника Володимирові Зеленському слід зважати на цей чинник. Свого часу Порошенко та його команда не квапилися з економічною блокадою Криму та окупованого Донбасу, однак тоді знайшлися сили (переважно ветерани й активісти патріотичних організацій), які виявилися досить переконливими для того, щоби влада пішла на цей крок. Було чимало нерозуміння із Заходом щодо цього, про Росію годі й казати. Але мир всередині країни завжди дорожчий за докори «стурбованих» і «занепокоєних». Раз уже чинний президент назвав себе слугою, то йому варто було б знати, що слуга двох панів — вибір не найкращий і наше життя мало чим подібне до італійської комедії. 

 

Читайте також: За чужим сценарієм

 

Є спокуса повторити Януковича в тому, щоб зібрати обурених громадян, які підтримують президентський курс і вимагають миру на основі формули Штайнмайєра. Однак самі виборці популярного президента на це не спроможні, тоді залишається старий добрий адмінресурс, спортсмени-тітушки, найманці з прапорами, Антимайдан? Не надто красивий сценарій і, сподіватимемося, на Банковій на нього таки не наважаться. 

 

Водночас влада далі намацуватиме межі дозволеного. Справа Сергія Пашинського — це, зрозуміло, не справа Тимошенко. І річ не в суті звинувачень, а в іміджі цих політиків. Перший ніколи не був улюбленцем мільйонів і репутація його завжди бажала кращого. Однак зловісна тінь Андрія Портнова (ось вам іще один слуга двох панів) у справі Пашинського наводить на роздуми про те, що реванш не був «страшилкою» виборчого штабу Порошенка. Під прикриттям встановлення справедливості та боротьби з корупцією політичні «діди» (Янукович, Азаров тощо) можуть руками Печерського райсуду помститися багатьом із «майданівської влади». Власне, Портнов цих намірів і не приховує. Репліку Зеленського в цій ситуації змоделювати нескладно: «Я не прокурор і не суддя, нехай компетентні органи розбираються». Власне, і Янукович казав так само, коли судили Юлію Тимошенко.

 

Читайте також: Гра на мізерах. Зеленський і формула Штайнмайєра

 

Помітною (і цілком можливо, що й зрежисованою полководцями онлайн-битв) є також хвиля повідомлень в інтернеті про те, що формула Штайнмайєра та мінські угоди — важкий спадок правління Порошенка. Втім, навіть якщо прийняти це судження, залишається незрозумілим, чому нинішній президент повинен тягнути на собі всі ці незручні для України зобов’язання і заспокоювати, що все буде добре. «Величний лідер» мав би робити все навпаки. Натомість затяжні театральні паузи та патова ситуація з розведенням у Золотому. А попереду ще 14 жовтня і масовий марш проти капітуляції, відповісти на який можна, звісно, у стилі Богдана, Портнова чи Януковича, однак це не зніме з порядку денного найгостріших питань. Записати відеоролик, заспокоїти та пообіцяти почути кожного вже не вихід, глядач кричить «не вірю!».  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.