Лишаючись одним з найпопулярніших лідерів спротиву, Куста не пішов у політику, яка, на його думку, зіпсувала багатьох колег. Про Нельсона Манделу, Південну Африку сьогодні, те, як протистояти корупції та непотизму, і як боротися за свої права, “Куста” Джек розповів Тиждень.ua
Тиждень.ua: Нельсоном Манделою захоплюється увесь світ. Чому саме його особистість досі привертає стільки уваги?
Бо Мандела,насамперед, моральний лідер і гуманіст. Хоча він починав зі збройного протистояння, щойно випала можливість залагодити конфлікт і керувати країною у мирний спосіб, він без жодного сумніву прийняв саме це рішення. Повернувшись з 27-річного в ув'язнення, він не почав мститися, не запроторив за ґрати своїх кривдників, а робив все, щоб забезпечити в країні порядок і законність
Тиждень.ua: Про те, як у 27 років ви стали одним з найуспішніших лідерів боротьби з апартеїдом, знято чимало фільмів. Визвольна боротьба в ПАР тривала з 50-х років минулого століття, чому особливою виявилася саме ваша кампанія?
У 1985-му , ми усвідомлювали, що боротьба триває десятиліттями, а віз і нині там. Тоді вирішили використати іншу силу – владу покупця. Ми хотіли, щоб брутальність поліції, сегрегацію помітили усі, а не лише ті, хто від неї потерпає. Вирішили не купувати нічого, навіть коробки сірників, у магазинах, що належали білим підприємцям. Білих в ПАР було 20 %, але вони володіли 80% території, і геть усім бізнесом. Ми звернулася до кожного чорного, говорили з людьми на вулицях, приходили до них додому. У Порті Елізабет, звідки я родом, магазини білих втратили 30% свого прибутку. Перша фаза бойкоту тривала півроку, але різного роду кампанії продовжувалися ще п'ять років. Ми змусили білих тиснути на уряд, щоб той почав виконувати наші вимоги, зокрема звільнив Нельсона Манделу і припинив сегрегацію. Також білі чи не вперше почали поважати нас, побачили, що ми не якісь заколотники.
Тиждень.ua: Сучасні дослідники підтверджують, що саме кампанії подібні до вашої кампанії призвели до падіння апартеїду, виявилися успішнішими за збройне протистояння, хоча тоді в часи Холодної війни визвольний рух мав велику фінансову й збройну підтримку, зокрема з СРСР?
Такий ненасильницький спротив об'єднав молодих, старих, хворих… Для мене було неприпустимо взяти до рук зброю, я не можу позбавити життя іншу людину. Більш того, якщо використовуючи насильницькі методи, даєш привід режимові почати полювання на тебе і по суті знищити
Тиждень.ua: Коли Манделі дозволили приймати відвідувачів, він одним з перших запросив на зустріч вас? Як це було? Відтоді ви багато чого робили разом. Який Мандела в житті?
Тоді в 1989-му він покликав мене, як одного з лідерів спротиву, обговорити план мирного врегулювання. Якщо чесно, я мало не зомлів. Він вже тоді був легендою. Аж ось він підходить до мене – а я був наймолодшим – звертається по імені. Він накрив на стіл, сам зробив нам кави. Виявився геть не таким, як уявлялося. Його ж зображували найбільшим терористом світу, тож я гадав, що він жорстка людина. Я собі подумав: “оце так джентельмен”. Відтоді почалася наша співпраця. Я досі, як і всі в Південній Африці звертаюся до нього “Мадіба” – це ім'я його роду. Вищого прояву поваги немає. Він є об'єднуючою фігурою.
Тиждень.ua: Чим режим апартеїду був особисто для вас?
Коли мій батько помер, матір з вісьмома дітьми просто виселили з землі, на якій родина жила роками. Білий фермер сказав, щоб ми забралися геть наступного дня. Півроку у власній оселі нас переховувала родина мого дядька, яка працювала на іншому господарстві. Дядько мав шістьох дітей, тож ми знали, якщо хочемо вийти на двір, нас має бути не більше шести. Усе в країні було розділене: “Вхід тільки білим”, з іншого боку “Тільки для чорних”. Мама мала мені пояснити, чому мені не дозволено піти до моря.
Я досі не люблю кіно. Чорним не дозволяли ходити до кінотеатрів. Коли десь відбувався показ, ми намагалися зазирнути через вікно. Всередині завжди знаходилися високі хлопці, які зумисне підводилися, щоб ми не могли бачити, що відбувається на екрані.
Моя родина не була освіченою. Ми були людьми з племені й не вірили в Біблію. Та я був допитливим малим і за можливості слухав священика. Той пояснив, що таке добро і що зло. Все виглядало так, що апартеїд – це і є добро, адже саме білі люди мають усі переваги. Малим я думав: ось, коли я помру, то повернуся на цей світ білим, і нарешті ми заживемо справедливо. Можна багато говорити про різні вияви несправедливості, але я розказав, як ця система виховує. І ще додам: коли я був малим, ми всі чорні південноафриканці буле переконані, що сегрегація триватиме вічно.
Тиждень.ua: Коли режим апартеїду було повалено, ви не приєдналися до уряду, хоча мали усі шанси?
Зі звільненням Мандели з моїх малесеньких плечей впав величезий тягар. Я був виснажений: займався політикою змалечку, не мав ані дитинства, ані молодості. Спершу вивчитися на економіста, адже зробити цього раніше не міг, створив власний бізнес. Та я досі залишаюся активним у громадському житті. Між борцем на барикадах і професійними політиками є суттєва різниця. В основі боротьби – твої переконання, відданість. Політичне життя – це чистий розрахунок. Нині я вільна людина. Мій вибір виявився правильним, тоді як мої соратники, хоча нині сплять на шовкових простирадлах – глибоко нещасливі і емоційно виснажені люди. Вони весь час знервовані, чогось остерігаються, бо не досягли, того, чого мали б досягти, давали людям обіцянки, які були не в змозі виконати, тож населення зле на них. У Південній Африці велике безробіття, високий рівень злочинності, насильства.
Тиждень.ua: А протягом наступних років вам таки не пропонували приєднатися до партії? Які ваші стосунки з нинішнім президентом?
Я гучно вийшов з правлячої партії – Африканського Національного Конгресу (АНК) у 2008-му. Тоді мені здалося, що вона пішли кривим шляхом: уряд почав використовувати Конституцію на власну користь, намагався зменшити вплив громадських організацій, які мали б тримати владу підзвітною. На усі посади призначалися лояльні люди. Я сказав: якщо чинитимете далі, замість верховенства права отримаємо закон джунглів. Так і сталося. Та з президентом та іншими партійцями мої стосунки нормальні. Вони мене не ненавидять, а за кожної нагоди пояснюють людям, що я – блудний син, вівця, що відбилася від стада, і що колись я повернуся в отчий дім та перестану називати їх корупціонерами.
Тиждень.ua: А підкупити не намагалися?
До інших приходили, до мене ні. Знають, що марно.
Тиждень.ua: Чому досі в ПАР такі проблеми?
Чимало людей кажуть: ось уже 20 років,як ми вільні, а де результат? Як змінилося моє життя? І це чиста правда. Уряд апартеїду протягом десятиліть працював лише заради білих людей. Ті мали кращі роботи, школи, лікарні. Прірва така, що досягнути економічної рівності украй складно. Дві найбільші проблеми моєї країни – а це брати-близнюки: корупція та непотизм, коли посади віддаються некомпетентним людям – родичам та знайомим. Як би уряд не намагався побороти бідність, якщо він корумпований, то цього не зробить. Коли заправляє беззаконня – страждають найбідніші.
Тиждень.ua: Ви кажете, що ваші медіа чи не щотижня розвінчують черговий корупційний скандал, політики перестали соримитися корупції, адже усі довкола корумповані. Та, коли корупція стала нормою, чи не перестали люди звертати на неї уваги і по суті пробачити все.
Рано чи пізно люди проголосують ногами. Чим більше обкрадають країну, тим менше лишається населенню. Це не ефемерні кошти, а гроші, які не додаються школам, лікарням. Якщо так і продовжуватиметься, то люди залишаться ні з чим. Мій досвід показує: свідома частина суспільства в будь-якому випадку постане і заявить про аномалії. Навіть, якщо правопорушення не очевидні, завдання активістів виявити ці проблеми і вимагати осуду. Люди не повинні чекати, поки халепа докотиться до них. У кожній спільноті є люди з вродженим відчуттям несправедливості. Про найменший її прояв треба негайно говорити вголос. Якщо процес не зупинити одразу, то можна уповільнити. Мовчати, коли довкола – несправедлисть, само по собі є несправедливістю
Тиждень.ua: А як нині почувається біла спільнота?
Африканський Національний Конгрес (АНК) все ж був дуже достойною організацією, яка боролася не з білим населенням, а протистояла ідеї, що людей визначає їхній колір шкіри. Ми виступали проти системи, заснованої на несправедливості. Завдяки цьому антагонізму між білими й чорними не було. Тож про примирення рас не йшлося. У ПАР немає релігійного протистояння: мусульмани, християни, індуси живуть разом.
Насправді єдиним інструментом гармонійного співжиття різних груп є економічне зростання, середній клас. Лише на такій основі люди об'єднуються. У нас досі йде протистояння, але це змагання за ресурси та владу. Важливо, що Мандела пояснював: люди мають забути про минуле й будувати країну разом. Це непросто, але можливо, хай і досі трапляються випадки. Я опікуюся спортивними командами. До однієї з них – регбійної – на ключову позицію вибрали хлопця, чий батько, як довідалися потім, за старих часів був у секретній поліції. Через нього загинуло чимало людей. Та й я мав з ним проблеми. Хлопця захотіли виключити з команди. Я ж сказав: як ви посміли? Думати так – це зло. На жодному етапі свого життя не можна мати помислів, які б скривдили когось. Ви проти справедливості, адже малий – заслужено кращий гравець.