Однією із найпотужніших рушійних сил у прийнятті цієї резолюції був співголова партії “зелених” у Бундестазі, син турецьких мігрантів і перший депутат Бундестагу турецького походження Джем Оздемір. Саме він і вніс на розгляд німецького парламенту цю резолюцію. Окрім нього “за” проголосували і десять інших депутатів з турецьким корінням. Відкликавши посла майже одразу після голосування і пригрозивши погіршенням відносин між двома країнами, Ердоган та представники турецького уряду вже майже тиждень не припиняють словесної війни та погроз.
“Який же він турок. Його кров треба перевірити в лабораторії. Людина в чиїх жилах тече турецька кров не звинуватить його у геноциді”, – розходився турецький майже султан, виступаючи перед студентами.
В баченні Ердогана нація й далі формується лиш як союз братів по крові, які покривають один одного і залищаються вірними, де б не були, тому для нього Озлемір покидьок, що насмілився “зрадити свою кров”.
Оздемір натомість бачить її як політичну спільноту, яка втім несе моральну відповідальність за минуле і тому у своїй промові говорить про “mitschuld” – спільну провину Німеччини (а тоді Німецького Райху) за геноцид вірмен. Для нього як і для інших депутатів бундестагу ця резолюція була в першу чергу про них, про їхню спільну історичну відповідальність перед вірменами і аж ніяк не вказуванням пальцем на винного. Для Ердогана ж навпаки. Він волів би бачити в Оздемірі і десяти інших депутатах турецького походження “саатєчєствєнніков ”, які підтримуватимуть його рішення, створюватимуть лобі диктатору та творитимуть свої історії “дівчаток Ліз”. Коли три роки тому Ердоган мав візит до Німеччини, то на мітингу закликав турків, що живуть в Німеччині не асимілювати, що спричинило багато бурхливих обговорень. До слова, турки, що проживають у Німеччині і справді погано асимільовані, бо спершу розглядали свою міграцію як тимчасове явище. Утім, протягом останнього десятиліття з'явилося багато прикладів успішно інтегрованих громадян, яких не лякає також асиміляція у нове середовище. Ці люди поважають і розділяють європейські і німецькі цінності, розуміють потребу у спільній відповідальності за злочини минулого та у перевазі спільних цінностей над національними, расовими чи іншими ознаками.
Читайте також: Туреччина назвала резолюцію Бундестагу про геноцид вірмен історичною помилкою
Для сучасних диктаторів Ердогана і Путіна, з якими доводиться мати справу європейцям, навпаки національність — це зброя, яку можна використовувати проти ціннісної Європи. Вони прагнуть підтримки від “саатєчєствєнніків”, воліють їх ”захищати”, намагаючись перетворити національні спільноти на вибухівку сповільненої дії. Голосування щодо визнання геноциду вірмен вкотре засвідчує, що ціннісна Європа має ще шанс, якщо хоч трохи впертіше стоятиме на своєму.
Для Туреччини із авторитарним лідером визнання геноциду вірмен — це червона картка у політичних відносинах із будь-якою країною. Геноцид визнали всього лиш близько двадцяти країн і, наприклад, у США це питання все ще у підвішеному стані (Барак Обама, поки був сенатором, то не боявся називати геноцидом дії Османської Імперії щодо вірмен у 1915 році, а вже ставши президентом уникав цього слова), адже Туреччина — це крайня опора для НАТО на Сході. Нині, коли на кону стоїть ще й угода між ЄС та Туреччиною, що має частково вирішити кризу із біженцями, голосування у бундестазі виглядає геть невчасним кроком, проте дуже символічним. Попри потребу Європи у послугах авторитарного лідера, цінності залишаються цінностями бодай таким чином, бо для статусу де-факто потрібна несимволічна підтримка канцлера Ангели Меркель та міністра закордонних справ Франка-Вальтера Штайнмайєра, чого в realpolitik складно очікувати.