Соломія Бобровська: «Я бажаю своїм колегам частіше працювати в областях, щоб розуміти пульс своєї воюючої країни. Інакше вибори для них будуть проходити в Печерському районі Києва»

Політика
23 Січня 2023, 15:02

Соломія Бобровська встигла стати доволі помітною фігурою в українській політиці. В її біографії робота в Одеській обладміністрації разом із Міхеїлом Саакашвілі, а згодом і на посаді в.о. керівника області. У 2019-му обирається депутаткою Верховної Ради від партії «Голос». Була Секретарем Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, з осені 2022 – працює у Комітеті з питань національної безпеки, оборони та розвідки, а також є заступницею голови постійної делегації у Парламентській асамблеї НАТО. Тиждень поговорив з народною депутаткою про казуси української дипломатії, перехідне правосуддя, чому партнери не вірили в Україну та що Захід збирається робити з Росією.


 – Депутатська робота в часі війни це…?

– Це переоцінка цінностей, перегрупування на нові команди, зірвані, зрештою, маски і це в рази вища відповідальність. Насправді вважаю, що парламент після вигнання російських військ з північних областей не допрацьовує. Сьогодні на порядок денний можуть виноситись законопроєкти, які якщо не актуальні, то цілком корупційні. З квітня в Раді відбулося таке собі масове заспокоєння і повернення до типового стилю роботи – відстоювання своїх класичних інтересів: політичних та бізнесових. Але, поки загроза не минула, розслаблятись категорично загрозливо. Замість того, щоб ми максимально сфокусувалися на роботі над оборонкою і міжнародкою, ми, на жаль, в більшій мірі випустили їх з пріоритетів.

Ну і те, як відбувається наша міжпарламентська дипломатія – це повний хаос. Вона від початку не була структурована. Багато хто припинив грати в політику і готовий був стати в перші місяці в одну лінію, але завжди були якісь підніжки один одному. Не вистачало мудрості жодній політичній команді уступити.

Читайте також: Будні бійця на фронті. Перші загиблі

Верховна Рада це обличчя. І сьогодні, п’ята частина депутатів, які представляють це обличчя, мають підозри у державній зраді, колабораціонізмі та інших суміжних статтях. По яких немає вироку і, як бачимо, шляхи як позбавити їх мандатів доволі «тернисті». Хочу нагадати, що для цього є три основні способи: заява, вирок суду і смерть. Окрім цього також є варіант припинити повноваження у зв’язку з припиненням громадянства України, а також виїздом на постійне проживання за кордон. Але навіть примітивної заяви ми не побачили щодо фактично усієї фракції ОПЗЖ. Досі.

– З чим пов’язана така людяність стосовно цих людей?

– Примітивно було б сказати, що це в обмін на голоси, які сьогодні ОПЗЖ дає в унісон. Те, що Шуфрич залишається головою комітету (з питань свободи слова – Ред.), є в принципі ганебно, бо кидає тінь не лише на ВР, але й на спікера, монобільшість і звісно всю ВРУ. Це такий злий мікс політичних та фінансових зобов’язань.

– Війна стала можливою, зокрема, й завдяки поведінці вітчизняних політичних еліт, які ніяк не могли визначитись, що будують і чим для них є Україна. Станом на сьогодні політичний істеблішмент змінився, усвідомлює справжню ціну незалежності, визначився, що будуватиме після перемоги?

– Не змінився, мімікрував під інші форми, А хтось для себе відкрив нові джерела збагачення  під час війни – коли відкриють закупівлі з закінченням воєнного стану, переконана, список мільйонерів збільшиться.

Ну і звісно – розвиток і розквіт агентурної російської мережі, фінансоване представниками горе політичних еліт. Саме вона і стала прекрасною опорою росіянам під час захоплення територій та окупації.

Мене все ще досі хвилює південь Одещини.

– Працюючи на Одещині разом із Саакашвілі ти помічала російську агентурну роботу в середині регіональної влади та еліт? Якщо так, то в чому це проявлялося?

– Звісно. Всі про це дуже добре знали – які кошти, вплив, бізнеси, сфери інтересів, способи розколу і посіви «міжнаціональної» ворожнечі» і державної зради. Переконана, що про російську агентурну мережу: яка тісно пов’язана на Одещині з РПЦ, криміналом, місцевою політикою та правоохоронними органами, знали і дуже часто сприяли всі без виключення АП та ОП. Проте Служба безпеки, на жаль, не ставила у пріоритет будь-які контррозвідувальні заходи. Тому що всі між собою були і є глибоко зав’язані.

І завжди була фраза – у вас в Києві ваші закони, у нас закони свої, тому не вказуйте як нам жити. Фактично, 30 років держава не звертала уваги на південь. Або дозволяла зрощувати там вплив РФ.

– 13 грудня ВР прийняла Закон України про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності. Що потрібно, щоб він реально запрацював?

– Втілення буде тоді, коли виділятимуться хоча б якісь гроші на таку реалізацію. Ми бачили результат, коли виділялись кошти на галузь культури – скільки крутих проектів було реалізовано!

Більше того, є критична маса молоді, яка хоче і марить цим займатися. І мова тут не лише про Пласт. Це лише один з інструментів, який, маючи державний ресурс, міг би розгорнути практичну діяльність, яка б за 7-10 років дала свій крутезний результат.

Бо це завжди марафон. Ось тому і складно.

Наші люди хотіли б миттєвих змін, щоб всі раптом ходили з вертепами і в вишиванках, але треба дивитись трохи глибше. Миколаївщина не звикла до різдвяних традицій, і це треба вчити та виховувати. Треба мати терпіння, державну підтримку і час!

– Яким повинен бути перехід країни від війни до миру. Чи достатньо для цього провести чергові президентські, парламентські та місцеві вибори? Як на рахунок післявоєнної люстрації?

– Обов’язково має бути перехідне правосуддя. Обов’язково. Особливо в областях, які найбільше постраждали від воєнних дій. Вся вертикаль, починаючи від органів самоврядування, котре просто масово посипалося від колабораціонізму, державної зради, викрадень, перефарбовувань (є випадки, коли чиновники підтримували окупантів, а потім через кілька місяців виїхали), це все має бути однозначно переглянуте. Й вибори тут далеко не панацея. Я навіть не знаю наскільки держава буде готова до виборів після закінчення воєнного стану. Виникає чимало питань: для кого ці вибори будуть на звільнених або розгромлених територіях, як організувати їх і як повернути людей додому? І як, зрештою, ті вибори провести? Адже це мають бути вибори і президентські, і парламентські, і місцеві. Бо інакше воно не спрацює.

Мені дивно, коли колеги кажуть, що восени 2023 року будуть вибори, чітко називаючи місяці. В нас сьогодні Херсон розносять на друзки, як це робилося з Миколаєвом. Бахмут і Донецька область в крові тонуть. Харківщина ще частково без світла та без опалення, а області на півночі чекають наступу з Білорусі. Мені здається, що говорити про вибори – це крамола і повне невідчуття процесів, які відбуваються у державі.

Я так кажу не тому, що буду складати мандат, а тому що не можна міряти Києвом всю Україну. Тільки виїжджаєш зі столиці у села, в райцентри, спілкуєшся з людьми, як бачиш цей дикий дисонанс між віртуальною реальністю, до прикладу, телемарафону (в перші місяці це був правильний формат, він заспокоював) і реальним життям. Бачиш, як живуть люди, які потреби, як бізнес просто виживає, релокація не завжди допоміжна, діти і школа – це взагалі окремий виклик. І так до нескінченості. Це колосальна різниця. Нам не можна впарювати лише одну «ваніль», коли навколо дьоготь. Треба відчувати навколишню реальність. Я бажаю своїм колегам частіше працювати в областях, щоб розуміти пульс своєї воюючої країни. Інакше вибори для них будуть проходити в Печерському районі Києва. Якщо знову не буде повторного наступу на столицю.

Про політику під час війни

– Війна, до певної міри, стала рятівним колом, як для влади, яку представляє Володимир Зеленський, так і загалом для вітчизняного політичного істеблішменту. Адже на початок 2022-го жодна з політичних сил не могла похвалитися хоч якимись перспективами. Чи зміниться і як зміниться повоєнна українська політична кухня? Чи відчувають гравці на шахівниці потребу таких змін?

– Якщо хоч колись вони це сприймали як рятівне коло, то мали зрозуміти, що це зашморг на їхній шиї. Вдячність людей потім обернеться ненавистю. Це моменти, які проходили абсолютно всі лідери націй після воєн.

Сьогодні президент повністю поринув в міжнародку та оборонку, що в принципі належить до його функціональних обов’язків. Річ, яку я страшенно поважаю, це його поїздки на фронт. Для мене – це показник. Так себе повинен вести Верховний головнокомандувач. Але питання свити як ніколи актуальне. Є відчуття монополізації і невідчуття в ОП обурення та нерозуміння людей, недостатня комунікація органів влади з громадянами. Сьогодні в людей немає сили й спроможності давати опір внутрішньому ворогу. Всі заточені на боротьбу проти зовнішнього.

– Може громадяни просто не ризикують розхитувати човен у важкий момент, щоб їх не звинуватили у зраді?

– Звісно. Але мені ще здається, що відчуття втоми дуже сильне у всіх. Тому всі сподіваються, що якось воно буде, доживемо до кінця війни, а там розберемося. Але далі ми не розберемося. Зараз найкращий час розібратися, принаймні, зі зрадниками. Але і цього робиться надзвичайно мало. Кількість вироків за колабораціонізм та тих, хто сидить, на тлі кількості людей, які вийшли під застави, або втекли під час дії запобіжних заходів з країни, або заплатили гроші та все-одно втекли – неспівмірна. Вчителька з міста Києва, яка мала стати міністеркою освіти при окупантах – дуже яскравий цьому приклад.

Читайте також: Законопроєкт №7633 про заборону «російських джерел»: патріотичні наміри, сумнівні наслідки для науки

Звісно, публічний опір може загрожувати звинуваченням у зраді. От я вже мала негативний досвід через законопроєкт №8271 про посилення відповідальності військових. Президент його так і не підписав через підняту хвилю справедливого обурення. Надіюсь, і не підпише.

Проте після низки скандалів, я вважаю, що люди мають право на обурення та публічне обговорення з вимогою влади звітувати за витрачені бюджетні кошти.

– Ти, як заступниця Голови Постійної делегації у Парламентській асамблеї НАТО знала, що напад буде і, зокрема, на Київ? Якось готувалася до цього? Влада каже, що вони знали, але не хотіли викликати паніки, тому не повідомляли.

– Ні, я була однією з тих, хто до кінця підтримував позицію Генштабу і міністра оборони й не вірила у повномасштабне вторгнення. Була однією з тих, хто не сприймав і засуджував виведення іноземних військових місій з спільних навчань. Було боляче дивитися, коли вони покидали полігони і виїжджали за наказом. Ще в грудні.

Парламент, слава Богу, зібрався більше ніж конституційною більшістю для того, щоб проголосувати воєнний стан. Але в переддень, щоб всі розуміли, у нас був абсолютно середньостатистичний порядок денний.

До останнього не вірила, що це буде такого масштабу вторгнення. І те, що давала розвідка, принаймні депутатам, не було переконливим на 100%. Весна 2021-го виглядала більш підготовленою до наступу росіян.

– Але військове керівництво таки до чогось готувалося? Принаймні, пригнати танки з заходу України під Іванків встигли.

Будемо відверті, це не співмірна підготовка до масштабу нападу, який трапився.

Тепер лише розумію і пригадую, чому багато хто з іноземців питав про передислокацію Кабміну, парламенту і президента в екзиль. Якби хоч хтось погодився, Київ би впав і ми відбулися б, як failed state, чого москалі і чекали.

І це життєво важливо, що президент не виїхав з Києва й усі ключові люди полишалися на своїх місцях. Ця така в декого «пацаняча» поведінка зіграла державницьку історичну роль.

Про ставлення західних партнерів

– Чому партнери у нас не вірили?

– Я їх розумію. Тому що Україна завжди намагалась займати позицію двовекторності. Навіть перед повномасштабним вторгненням у нас було два вектори – Захід і Китай. «Слуги народу» чітко були налаштовані на побудову партії за китайським зразком. У нас давно абсолютно дуальні стандарти. Ми продавали зброю по всьому світу, але забули забезпечити себе в першу чергу і зважити на потреби держави. Провал державного оборонного замовлення вже також не хочеться коментувати.

Читайте також: Україна і НАТО: в одному човні

Навіть сьогодні історія з облгазами для мене – це феєрія авантюри і загрози безпеці держави. Коли у Фірташа їх забирають, але через Міністерство енергетики віддають його ж партнерам в управління. Зв’язка Енергоатома та Деркача – окрема біль. Хто нас тоді в принципі може зрозуміти? Ми думаємо усіх обвести довкола пальця, сидячи роками на двох стільцях. А нас читають просто між рядків. І для мене цілком очевидно, що вони не вірили в державні структури. Просто вони ще і не вірили в народ. А народ зіграв головну скрипку.

– Коли стався перелом в політиці Заходу щодо України? Коли та чому в нас повірили?

– В перші дні вторгнення взагалі не пам’ятаю реакції міжнародних партнерів, окрім занепокоєння і заяв. Мені здається, що це було вичікування. Ну от початок березня десь. Три дні ми прожили, і ще три, а потім три тижні і вони побачили, що почалася вже бійка на смерть. Але важливо і цінно, вірили якраз найближчі сусіди. Вірили, бо розуміли, що вони будуть наступними. Нас зблизила війна, до прикладу, неймовірно з Польщею, з якою в нас були болючі історичні дискусії. Вони і залишаться, бо героїчну сторінку УПА чи ОУН ми не можемо викинути зі сторінок нашої історії, це те на чому виростали і виростають покоління. Тому ця війна вчить нас поваги до себе, а ми не вчимось. Вчимо все на світі, тільки не поважати себе. Це величезний урок гідності, з кров’ю сотень тисяч людей.

– Якби ми не почали битися і Росія здійснила свій план, як би зреагував світ? Висловив стурбованість і прийняв?

– У нас в принципі не було, не є і не буде такої опції, як не битись.

І нам варто зрозуміти, що ніхто, крім нас, ніколи не буде за нас битися. Тому військова служба має стати обов’язковою для всіх з 18 років, дівчат і хлопців. Без жодних гендерних моментів. Національно-патріотичне виховання має бути доведено до системності і якості, чого в нас не було тисячу років. Ми маємо вчитися і вміти самі воювати та бути самодостатніми у своїй боротьбі. Починаючи з процесу виготовлення техніки і боєприпасів та їх ремонту, до якісної натівської підготови офіцерів.

– Ми вже досягли межі можливого в допомозі від партнерів чи ще маємо в арсеналі потрібні аргументи?

– Наша задача переконати стратегічного союзника та партнерів у наданні тієї кількості зброї, озброєння й літаків, в тім числі, щоб поставити крапку в цій війні. Перемога кується хлопцями і дівчатами на фронті, де бракує «заліза», для ефективного протистояння.

– А вони хочуть ставити крапку?

– Це провокативне питання. Але вважаю, що ні.

– Тобто вони не знають, що робити з Росією?

– Це, до речі, одне з питань, на яке в них немає відповіді, це правда. І не тільки в американців, а в багато кого, і в європейців, у тому числі. Особливо, країни старої Західної Європи, яка й не хоче шукати відповіді на це питання

Тому це маємо зробити ми і запропонувати колегам. Це наше стратегічне питання, в першу чергу, оскільки москалі – не лише вічний сусід, а й екзистенційна загроза.

– Але ж світ бачить, що стара безпекова система більше не функціонує? Що Росія знову,  рано, чи пізно, почне собі вимагати чогось більшого в іншому місці?

– Ні. Світ розуміє, що він хоче повернутися до бізнесу, як було раніше. Але не можуть уже навіть неформально, бо рушиться те, що вони самі і будували – система міжнародного права та світопорядку.

– А ти віриш у можливість вигнання Росії з Радбезу ООН і перегляду її статусу в Організації, на чому наголошує Україна та деякі її партнери.

– Не спробувавши, не зрозуміємо. Треба просто працювати. І не з послами-сексологами чи колишнім міністром оборони в Словенії (його місце, точно не там).

96