Україна і НАТО: в одному човні

Політика
1 Жовтня 2022, 10:14

Україна нарешті озвучила вголос те, що вже тривалий час має підтримку серед громадян (у червні, згідно з опитуванням, таких було 76% українців) і витає у повітрі експертних та політичних дискусій. Президент Володимир Зеленський оголосив про подачу заявки на вступ до НАТО. Те, що це відбулося 30 вересня, в день путінського шабашу із оголошенням українських земель частиною його імперії, насправді удвічі важливіше і лише посилює значення події.

Виступу в Кремлі чекали усі. Найбільшим страхом були ядерні погрози. Вони нікуди не зникли. Хоча військові екперти, зокрема директор німецького аналітичного центру Інститут стратегії та прогнозів Метіса Карло Масала, відзначив, що рівень кремлівського ядерного шантажу все ж видавався слабшим, ніж раніше. Більшість країн світу (не лише на Заході) заздалегідь заявили, що не визнаватимуть результатів кремлівських псевдореферендумів. Водночас, одразу по промові Путіна, США оголосили про розширення санкцій проти російських політиків, чиновників та їхній сімей. В ЄС також дали «зелене світло» новому, восьмому пакету санкцій. Остаточно його схвалять наступного тижня. Але сама подія, що супроводжувалася великою масовкою на Червоній Площі, продовжувала б залишати на собі ключовий інформаційний фокус. Тож, рішення оголосити про подачу заявки на вступ до НАТО саме в цей момент символічно підкреслило рух України вперед, до перемоги, та логічно продовжило український наступ на фронті. Російський президент підписував папірці про анексію, де-факто не маючи контролю над більшістю тої території, яку хоче називати своєю. З огляду на успіхи ЗСУ під час контрнаступу на Харківщині та просування далі на Донеччині, рішення про псевдореферендуми та швидку анексію було швидше кроком відчаю з боку Путіна, а разом із заявами про можливість застосування ядерної зброї, – відвертою спробою шантажу. Оголосити саме в цей момент про подачу заявки на вступ до НАТО, не надто анонсуючи такі плани раніше (бо розмови йшли про якісь примарні гарантії безпеки для України без членства в Альянсі), – це сміливий і давно визрілий крок.

Путінська промова складалася із погроз і звинувачень. Так, він заявив, що «США продовжують тримати в окупації Німеччину, Японію та Корею». Хіба після такого абсурду може бути певність у тому, що одного дня він не вирішить «визволяти» Німеччину, Польщу чи Естонію? Гасло «На Берлін» глибоко сидить в російських головах. Нині на шляху до цих країн залишається Україна, чия армія має досвід успішного протистояння із великою і не найслабшою армією РФ (а до 24 лютого її вважали навіть другою найсильнішою у світі) уздовж лінії фронту довжиною у понад 2500 км. Такого досвіду не має жодна інша європейська армія. І це те, чим Україна у майбутньому ділитиметься із країнами НАТО. Майже одразу після оголошення про своє рішення Київ отримав підтримку Канади, країн Балтії і певним чином США. Хоч радник із національної безпеки Джейк Салліван пізніше наголосив, що питання вступу треба вирішувати в інший час, а пізно ввечері 30 вересня видання Politico вийшло зі статтею про те, що така заявка стала сюрпризом для Білого Дому. Водночас те, що провокує вагання адміністрації американського президента, вже де-факто відбувається. Російська пропаганда кожен свій провал пояснює тим, що воює із натівськими найманцями, а не українською армією. Без збройної підтримки США та опору, який чинить ЗСУ, решті Європи буде важко встояти під прицілом російської загрози. А вона вже намагається наступати своїми гібридними засобами. Ймовірний акт тероризму щодо ниток газопроводу «Північний потік» – лише один із найгучніших прикладів.

Читайте також: Ядерні погрози – це все, що лишилось у Путіна, – The Atlantic

Крім того, наратив про те, що «Росію спровокувало розширення НАТО та можливе членство там України» вже майже не збурює особливо масових дискусій на Заході. Та й не тільки там. Для усіх адептів цієї теорії є безпосередній доказ. Від початку повномасштабного вторгнення Росія скоротила свою присутність на кордонах країн НАТО та Фінляндії, відводячи війська для ведення війни в Україну. Кремль майже ніяк не відреагував на заявки від Швеції та Фінляндії. Їхнє членство перетворює Балтійське море у внутрішнє море НАТО, однак це мало хвилює Росію, з огляду на заяви з Москви. Хіба так реагують на кроки свого найбільшого ворога? Тож цілком зрозуміло, що Росію спровокувало не НАТО, а імперські фантазії Путіна, які він плекав десятиліттями.

Під час прес-конференції 30 вересня Генсек НАТО Єнс Столтенберг тричі повторив: якщо Україна перестане боротися, то перестане існувати; якщо припинить війну Росія, то буде мир. Це ще раз підкреслює, наскільки на Заході нині розуміють екзистенційний характер цієї війни. Реакція Столтенберга на рішення України подати заявку до на вступ була цілком очікуваною. Навіть у межах пришвидшеної подачі (без ПДЧ, тобто так, як це було із Швецією та Фінляндією) має бути консенсусне рішення усіх країн НАТО. І навіть у випадку із цими країнами не все відбувалося так гладко. Зокрема, з огляду на позиції Туреччини. Тому так, Україна не зможе стати членом Альянсу вже завтра. Але президент озвучив те, що довели Збройні сили України від березня. Ця війна є вододілом у нашій історії. Її результат матиме велике значення для світової архітектури безпеки. Точніше, вже має. Врешті повільно, але все ж ця війна запускає внутрішній процеси у самій Росії. Правильно на них реагувати демократичні сили зможуть лише разом. І це, з огляду на коментарі українського міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, вже відбувається. Тож, пора перевести ці відносини на новий рівень.

16