Причини секретності довкола вашої роботи зрозумілі. Але, якщо можна, розкажіть про своє перше бойове завдання.
— Скажу так. Початок війни для мене почався в лавах розвідвзводу одного з добровольчих батальйонів. У червні нам сказали вийти в район Бахмута й захопити ворожий «укріпрайон». Перед тим над об’єктом попрацювала наша артилерія, але коли ми зайшли у ворожі окопи, нашому здивуванню не було меж. Уже тоді російські найманці вміли будувати величезні бліндажі і професійно їх перекривати. Утім, ці споруди їм не надто допомогли: усюди валялися десятки загиблих унаслідок нашого артобстрілу, а решта розбіглися. Коли ми знайшли документи цього об’єкта, то виявилося, що там лише в одній зміні по зовнішньому периметру чергували 160 осіб. А нас заїхало 24 бійці, з яких половина — солдати строкової служби, хоча перед нами поставили завдання утримувати цей район.
Ми знали, що буде важко, але коли дивилася на шприци, які після себе залишили терористи, то зрозуміли, що проти нас воюють наркомани, бандити й колишні зеки, які взяли до рук зброю, щоб почуватися «справжніми чоловіками». Вони були підсилені кадировцями, які передавали нам вітання по каналах зв’язку: «Привет блокпосту! Приедем, всех вырежем». Але кадировці воюють, коли їх багато й коли вони не бачать серйозного спротиву. Інакше втікають, навіть не замислившись про наслідки. А якщо потрапляють у полон, то плачуть і просять: «Мамой прошу, не убивай! Весь род мой за тебя молиться будет!».
Загалом на початку 2014 року було безліч божевільних і хаотичних подій, але водночас і серйозних учинків. Для досягнення певної мети ми іноді діяли досить радикально. Наприклад, щоб захопити полоненого, який нам був потрібен, перевдягалися в російську форму й заходили на тимчасово окуповану територію. Приїжджали за адресою і з криками: «Ты здал нас укропам!» забирали ціль на очах шокованих сусідів і родичів. А поки сепаратисти шукали невідому групу, яка нібито забрала свого, ми вже спокійно бесідували з полоненим.
Читайте також: Андрій Гречанов: «Фільм «Чистилище» — це просто дитяча казка на ніч порівняно з тим, що відбувалося в ДАП»
Наскільки знаю, професійної підготовки ви як розвідник не мали. Чи важко було звикнути працювати й отримувати знання буквально в бою?
— Як я вже казав, у нас не було стабільності. Ми перебували на завданні кілька днів, могли разом із піхотою утримувати певні позиції, а потім поверталися на базу, де нас міг зустріти командир і сказати: «Я й не думав, що ви живі». Ми просто хотіли перемоги й робили все, що могли, хоча іноді нам навіть свої встромляли палиці в колеса. У 2015 році я бачив, як у хлопців на позиціях забирали патрони і закривали їх під ключ, щоб ті не стріляли по ворогу. Такі дії командування паралізували будь-яке бажання воювати, бо здавалося, що ворог усюди. Якось нам принесли на підпис документи, у яких ми мали засвідчити, що не будемо відкривати вогонь. Після матюків і запальної розмови з безпосереднім командиром він забрав ці документи й пішов геть. А я звільнився й поїхав додому: не міг більше брати участі в цьому абсурді.
Проте зараз ми з вами розмовляємо, перебуваючи на фронті. Вочевидь, знайшлася якась причина повернутися.
— У 2016 році мені зателефонували друзі і сказали, що з’явилася конкретна робота й до того ж нам знову давали можливість воювати. Коли я приїхав на фронт, то одразу потрапив у вир бурхливих подій, які могли стати останніми в моєму житті, хоча війна переважно складається з таких ситуацій. Ми з побратимами перебували в «секреті», спостерігали за ворогом. Ліворуч була посадка, попереду глибокий яр, поля. Я ліг спати першим. Не знаю, скільки часу минуло, але мене розбудив побратим зі словами: «Вставай, нас обходять». Спочатку подумав, що це розіграш, але коли прислухався, то із трьох сторін почув монотонні кроки. Було зрозуміло, що це кілька людей, проте діяли вони професійно. Мій побратим устав на повен зріст і ніби не помічаючи ворогів, почав складати каремат і закурив сигарету — усе на очах ворожої ДРГ. Я хотів би побачити їхні спантеличені обличчя, проте ми кинули на дорогу гранату й одразу ж полили окупантів автоматним вогнем. Нам вдалося відбитися й відійти на свій блокпост.
Наступного дня ми знову пішли на місце бою, щоб знайти два магазини з патронами, які загубили вночі, і розвідати все на місці. Там побачили стежки, якими вони підходили до нас, і велику калюжу крові — отже, нам таки вдалося когось убити. Ми дивом тоді вижили. Нас урятувала нестандартна поведінка друга, бо інакше нас усіх підстрелили б або, що ще гірше, — захопили в полон.
Читайте також: Іван Кам’янчин: “Начальник штабу набрався сміливості і сказав по рації: “Артилерія всього сектору, викликаю вогонь на себе”
Ви кажете, що у 2016 році для вас почалася цікава робота і стало вільніше воювати. У чому це виявлялося?
— По перше, нам справді давали змогу воювати. По-друге, це вже була системна війна, а не хаотична. На певній частині Луганської області ми мали власну систему доповідачів, які ділилися з нами цікавою інформацією. Не було вже попередньої партизанщини, а лише конкретна, професійна і збалансована робота. Траплялися, звісно, і химерні випадки. Наприклад, місцевий інформатор якось здав нам одного чоловіка, вказавши, що той співпрацює з сепаратистами. Але пізніше виявилося, наш інформатор просто заборгував йому грошей і вирішив використати нас, щоб нічого не віддавати. Або такий випадок. Бідна родина отримувала допомогу від місцевого бізнесмена, власника магазину: той давав їм продукти, щоб вони могли вижити у скрутний час. А потім голова цієї родини доніс окупантам, що господар магазину допомагає бійцям ЗСУ… Таке траплялося не раз, і в цьому можна побачити, яке життя Донбас успадкував від Радянського Союзу. А нас такі випадки змушували ретельно перевіряти інформацію й навіть самим заходити в тил до ворога на відстань до 15 км, якщо треба було отримати певні дані.
Як ви почувалися під час таких операцій у тилу?
— Ми знали й розуміли, що робимо. Але до таких походів ставилися холоднокровно: навіть якщо довкола багато російських покидьків — це все одно наша земля. Тому нехай вони бояться, а ми в себе вдома.
А як розпочалася ваша кар’єра снайпера?
— Із курйозного випадку. В нашому підрозділі був один снайпер, який мав гвинтівку, але був дуже лінивим. Після чергової неякісної роботи він отримав від нас прочуханки, хлопці забрали в цього горе-вояки гвинтівку й віддали її мені. Я почав читати в інтернеті про специфіку снайперської стрільби, звернувся до наших майстрів цієї справи й узявся навчатися. Першим у мене був Форт-301, доволі непогана гвинтівка на той час. Я був здивований її точністю: із 800 метрів я влучав у бійницю. Проте згодом, стріляючи місяць за місяцем, я отримав непоганий досвід, а потім і кращу гвинтівку.
Я довго чекав на це запитання. Чи пригадуєте свого першого вбитого ворога? Чи можна взагалі про таке питати?
— Перший запам’ятовується назавжди. Ми сиділи на позиціях, чергували. Якоїсь миті я побачив, як із бліндажа висунулася голова: добре пам’ятаю, що обличчя ворога було чисто виголеним. Оскільки відстань до нього була 740 метрів, я не мав права промахнутися. Але мені все вдалося: навіть побачити, як він залітає назад углиб бліндажа.
Що ви тоді відчули?
— Рівень адреналіну підвищився, по всьому тілу пройшло приємне тремтіння — це неможливо передати. Як розвідник я бачив ворогів на відстані кількох метрів, проте професійні навички змушували не чіпати ворога, адже ми йшли розвідувати, а не вбивати. Тому мене завжди пригнічувало відчуття, що я недопрацьовую. А коли зробив перший постріл зі снайперської гвинтівки й поцілив у ворога, то зрозумів, що це моє. Пустка в глибині душі заповнилася, і я з любов’ю почав виконувати свою роботу.
Читайте також: Федір Мисюра: «Я не боявся смерті, але хвилювався за своїх рідних»
За кілька днів після того ми засікли ворожу контрснайперську групу, яка перебувала на тому місці, де я вбив свого першого окупанта. Двоє бійців чергували вдень і вночі, вони навіть мали відповідні приціли для нічної і для денної стрільби. Щоб не ризикувати ні собою, ані нашими піхотинцями, ми вигнали дві БМП і почали гатити по цілі. Я не знаю про долю ворожих снайперів, але більше ми там нікого не бачили.
Правильно натиснути на курок, визначити відстань, напрямок і швидкість вітру, вдало вибрати позиці, терпляче спостерігати — це складові успішної роботи снайпера. Можете ще щось додати?
— Звісно. Убити ворога — це половина справи. Насамперед потрібно пам’ятати про піхоту, яку ти можеш підставити. Коли знищив противника, то будь готовим, що потім прилетить відповідь із артилерії чи кулемета. Тому потрібно шукати таке місце для стрільби, що не створить проблеми для побратимів. Мені в цьому допоміг досвід розвідника, адже снайпер — це насамперед розвідник, і його майстерність залежить від багатьох чинників.
Не варто також забувати про власну безпеку, адже проти нас діють уже підготовлені російські снайпери, які пройшли не одну війну. До того ж за шість років війни сепаратисти також навчилися воювати. Тому щоб залишитися живим, ворога потрібно ненавидіти й водночас у певному сенсі поважати.
Коли ви повертаєтеся на базу після виконаного завдання, то вдягаєте цивільний одяг і намагаєтеся жити, як звичайна людина: гуляти містом, їсти морозиво, телефонувати друзям. Як вам це вдається? Ваша професія не завдає дискомфорту?
— Ми знищуємо ворога, а не людей. Російських окупантів, які прийшли на нашу землю вбивати простих громадян України. Обов’язок кожного, хто вважає себе справжнім чоловіком, — захищати країну й робити це різними способами. Тому в мене немає ні краплі жалю чи докорів сумління за свої вчинки.
Наскільки наші снайпери зараз підготовлені до протистояння із навченим і досвідченим супротивником?
— Не знаю, яка ситуація була раніше, на початку війни, але нині наші справи доволі непогані. Ми підготовлені, навчені, переважно екіпіровані, що дає нам можливість працювати навіть краще, ніж російським найманцям, адже повторю: ми на своїй землі. Хотілося б, щоб нам давали можливість працювати завжди і щоб це так зване перемир’я не заважало звільняти Україну від агресора.
Бо армія Росії, як і їхні снайпери, штучно роздуті пропагандою. Так, у них є танки й гармати, але кому хочеться воювати на чужій землі? Тим паче, коли є реальна перспектива залишитися інвалідом або загинути.
До речі, а як наша піхота ставиться до снайперів? Чи не заздрять вам?
— Хлопці, які колись воювали й розуміють специфіку нашої роботи, радіють і допомагають. Проте часто ми приїжджаємо на позиції, де трапляються «заробітчани», і там починається: «Навіщо ви сюди приїхали? У нас було все спокійно, а зараз почнеться…». Але ми перебуваємо на війні, тому до всього треба звикати. Легко не буде, проте ми обов’язково переможемо.