Суспільство

  ▪   Спілкувався: Михайло Ухман

Федір Мисюра: «Я не боявся смерті, але хвилювався за своїх рідних»

Федір потрапив у новий термінал Донецького летовища 13 січня 2015 року. Через два дні він дістав надважке поранення в груди. Побратимам вдалося евакуювати його. Лікарі давали чоловікові два відсотки зі ста, що він житиме. І Федір зумів використати цей шанс.

 На війну пішли добровільно?

— Щоб потрапити на фронт у 2014-му, я писав дописи в соціальній мережі й адресував усе тодішньому керівникові РНБО, міністру оборони та навіть Турчинову. Я розумів, що їх там не читають, проте не знав, що робити, адже мене вперто не хотіли мобілізовувати, хоча я приходив у військкомат і нагадував про себе.

Прийшовши туди вкотре, я побачив, що хлопцям роздають повістки. Мені теж вдалося її отримати. Я страшено радів цьому, адже тепер міг їхати воювати. Кілька днів, я нічого не говорив своїм домашнім. Лишень за три дні до виїзду повідомив їм цю новину. І зразу ж збрехав, сказав, що за мене домовилися і я буду на полігоні інструктором з водіння. Не хотів травмувати їхні серця.

Деякий час нас справді навчали на полігоні у Львівській області. Я перебував у гаубичній батареї 80-ї бригади, проте з часом домігся, щоб мене перевели сержантом матеріального забезпечення у 9-ту роту. Адже мав за плечами строкову службу, де був командиром відділення. Саме з ними, я вирушив у зону бойових дій.

 

Рідні повірили в таку легенду про полігон?

— Ще перед тим, як мав отримати повістку, я телефонував своєму другові з Ковеля, теж кіборгу Віталію Пясецькому. Він мені розповідав, що хоче потрапити на фронт. Коли я дістав можливість їхати на війну, тут-таки повідомив про це Віталікові. Минуло кілька днів, він дзвонить мені й каже, що його, як мобілізованого, посилають у навчальний центр на Львівщині. Я порекомендував Віталію перевестися до нас у 80-ту бригаду ЗСУ. Через деякий час ми зустрілися з ним і вже разом вирушили на Донбас.

Ми приїхали в Костянтинівку, нас поселили в старій закинутій школі, де не було взагалі нічого придатного для життя. Спочатку зробили зброярню, де помістили весь наш боєкомплект. Потім замінили електропроводку, вікна. За свої гроші купляли монтажний клей, щось давали волонтери. Майже два тижні ми мріяли про те, щоб помитися...

Через кілька днів після приїзду зателефонувала дружина й запитала, як там Костянтинівка? Виявилося, що вона спілкувалася з дружиною Віталія і та їй усе розповіла. Так родичі дізналися, що я перебуваю на фронті. Розмовляючи зі мною, вона сказала, що підозрювала про мій обман, але нічого не хотіла казати.

 

Як місцеве населення ставилося до вас? Не виникало конфліктів?

— Я майже не ходив у місто, тому з ними не спілкувався. Якщо чесно, були серед нас такі персонажі, що шукали пригод на свою голову, ось у них і виникали конфлікти. Що не кажи, але були люди на фронті, які їхали воювати. А були й такі, що прагнули нових відчуттів. Це гірка правда, від якої нікуди не дінешся.

Я свою зарплатну картку віддав дружині, адже нас одягали, годували, куди тратити гроші? Забігаючи наперед, хочу сказати, що після поранення і реабілітації на кошти, які вдалося заощадити, ми всією сім’єю поїхали відпочивати.

Часто доводилося чути розмови побратимів, які ходили в магазин. Місцеві жителі дивувалися їм, що вони платять гроші. Коли в місті були російські найманці, вони дозволяли собі брати товари та йти не заплативши.

 

Вам повідомляли, що місцем майбутньої дислокації буде ДАП?

— Ми знали про це. У грудні місяці 2014 року 90-й батальйон поміняв на Донецькому летовищі бійців 93-ї бригади. Наші командири теж почали їздити в село Водяне, що розташоване неподалік ДАПу, й облаштовувати собі штаб.

Наша мінометна батарея виїхала в село Опитне, куди була відправлена частина нашої роти, щоб охороняти мінометників. Пізніше ще 12 осіб прибули в Піски, щоб охороняти мінометну батарею 93-ї бригади ЗСУ. Я теж був серед них. Ми спочатку потрапили в село Водяне. У той момент нам передали, що скоро розпочнеться мінометний обстріл. Усі розбіглися по схронах. Я зайшов у закинутий будинок тодішнього заступника голови Донецької ОДА Ковальчука. Що це його будинок, я зрозумів, коли знайшов грамоту, якою він був нагороджений. На підлозі знайшов чорний коректор, він потрібен був для роботи. Це єдине, що я взяв без дозволу на тернах Донеччини.

Під вечір, ми заїхали в Піски й знову почався мінометний обстріл. Довелося ховатися у відомому всім «домі сонця», розкіш і міцність якого просто вражали. Ми перечекали мінометний удар, сіли в автомобіль і поїхали на свою позицію. По дорозі не туди звернули, і в чистому полі по нас стали гатити.

Я побачив, що наш водій ліг на коробку передач. Зрозумівши, що місця для мене там уже немає, відчинив двері машини й на ходу вискочив із неї. Падаючи, встиг побачити, як ті бійці, які сиділи в кузові, уже лежать на землі. Ця історія закінчилася добре. Виявилося, що ми натрапили на наші позиції. А так як їхали вночі без фар, то й отримали такого вогневого гостинця.

 

Чим ще займалися на позиціях крім того, що охороняли мінометну батарею?

— Як я вже згадував, був сержантом у роті матеріального забезпечення. Тому старався, щоб хлопці мали зброю, патрони, одяг. Родичі бійців відправляли на мене допомогу, яку я забирав із пошти й розвозив на позиції. Роботи тоді вистачало всім. Постійні обстріли, ротації і таке інше.

На Новий рік теж розвозив допомогу хлопцям. Під Орлівкою окупанти накрили нас мінами. Дорогою ми розкопали десь пляшку коняку й випили його для хоробрості. Їдемо такі веселі, машину кидає на вибоїнах, поряд міни лягають. А ми між собою кажемо: «Та вони все одно не поцілять по нас». Відчуття обережності через алкоголь притупилося. Добре, що тоді ніхто не постраждав.

10 січня 2015-го мені зателефонував командир роти й запитав, чи поїду я в аеропорт? Потрібно було набрати 20 людей, дуже багато бійців відмовлялося їхати. Поряд зі мною був Сергій Янок з позивним Лисий. Я запитав у нього, чи їде він у ДАП, той дав стверджувальну відповідь. І ми стали готуватися до відправлення на летовище. Командир роти попросив нас, щоб ми із собою набрали вугілля й дров. Адже стояли люті морози, потрібно було чимось грітися. Одна група пішла набирати дрова, я з іншими хлопцями взявся набирати вугілля.

Тільки розпочали роботу, як почули, що біля нас упала російська міна, потім друга. Ротний каже: «Давайте заховаємося і перечекаємо». Хлопці пішли в сарай, для мене місця вже не було, тому вирішив зайти в будинок. Коли наблизився до невеличкого кухонного віконечка, почув, як у моєму напрямку летить міна. Не знаю, як усе сталося, але за лічені секунди я вскочив усередину будинку. Через якусь мить пролунав вибух. Коли все стихло, я пробував знову пролізти через те саме вікно на подвір’я, але мені не вдалося цього зробити, таке воно було маленьке. Як виявилося, коли на тебе чатує небезпека, можна зробити неймовірні речі.

 

Після такого стресу не було страшно їхати в ДАП? Адже такі обстріли там тривали постійно.

— Перед виїздом нас вишикували й попередили, що можна не їхати на летовище, якщо хтось боїться. Проте всі бійці горіли бажанням бути в аеропорту.

13 січня по обіді впала частина метеовежі. Було ухвалене рішення терміново відрядити туди колону. Того офіцера, який командував позицією на вишці, було поранено, тому нашого ротного відправили командувати замість нього. Варто зазначити, що ми відмовилися їхати через блокпости найманців, де нас мали обшукувати самі терористи. Вирішили, що їхатимемо по-бойовому. Тобто спочатку працює наша артилерія, потім виїжджають наші машини.

Перша колона, яка прямувала до вежі, щасливо потрапила туди. Після цього ми стали збирати речі, щоб вирушити в сам термінал. Уночі прозвучала команда: «На виїзд!». І в цей момент у голову стали закрадатися різні думки: «Може, не треба туди?». Але друга думка відігнала першу: «А якщо всі подумають, що ти боягуз?». Тому вирішив їхати. Сів у МТЛБ, один бронежилет одягнув на себе, інший поклав під спину й задоволений, що в міру прикритий, став чекати на виїзд. В якийсь момент побачив бочку в машині, то виявився бензин. Знову дурні думки полізли в голову. «Якщо куля потрапляє в нашу машину, а потім у бочку, ніяка броня мене не врятує». Але всі їдуть, і я з ними.

В один із моментів машина зупинилася і до нас підсіло ще двоє бійців. Як виявилося, одна з трьох МТЛБ не завелася, тому хлопців розкидали по двох інших машинах. Це були Стас Стовбан та Андрій Грицан. Станіслав пізніше потрапить у полон і йому ампутують ногу, хлопця звільнять із полону й він продовжуватиме службу. Андрій загине в аеропорту 20 січня під завалами. Але тоді про це ніхто не думав.

 

Аеропорт, про нього стільки говорили вам... Але одна річ чути, інша — побачити. Якими були ваші перші емоції на летовищі?

— Враження змінювалися миттєво. МТЛБ зупиняється, двері відчиняються, і нам кричать: «Вилазьте!». Перше, що впало в очі, це «рукави» аеропорту — розірвана металева конструкція, з якої щось стирчить. Повертаєш голову в бік самого термінала, а там темнота страшнюча. Ми взялися за руки, і нас повели в імпровізований штаб. Там горіла свічка, тому була можливість бачити живих людей навколо себе.

Командир визначили, що я нестиму службу на четвертому посту. Попереду нас був підвал, звідки «кадировці» кричали: «Ей, украинец, иди сюда, я тебе уши резать буду!». Ми їм у відповідь гранату кинули. Вода, яка була в 10-літрових пляшках, уся замерзла. Доводилося розрізати пластмасу, цю льодяну брилу кидати в каструлю і на вогні розігрівати. До того ж по нас лупили російські танки. Один виїжджав із боку села Спартак, інший — із монастиря, що неподалік.

14 січня окупанти по руїнах піднялися на верх термінала й почали закидати до нас гранати. Ми зовсім не мали часу розслаблятися. Пізніше вони відкрили вогонь із ДШК. Одна з куль залетіла в приміщення і стала відбиватися від бетонних колон, як м’ячик. Недовго думаючи, ми просто полягали на підлогу, незважаючи на те що під ногами могли бути болото, калюжа. Тобто вражень мали безліч.

 

Читайте також: «Хто, як не я, захищатиме моїх рідних». Пам’яті Романа Джерелейка і Олександра Бардалима

 

Як у такі моменти знаходили час, щоб поїсти. Адже сили теж потрібно було підтримувати...

— Ми були такі заклопотані, що про їжу майже не думали. Коли ж вдавалося присісти, то я брав харчовий пайок, діставав банку з кашею та м’ясом, які наскрізь промерзли. Відколупував шматок, кидав до рота, розігрівав його й так харчувався. Лишень перед самим пораненням мені вдалося трохи поїсти. Хлопці відкрили кілька банок гречки, розігріли на вогні, і я скуштував гарячої їжі.

Тоді тривали жорстокі бої, кожен думав, як вижити в цьому приміщенні, де майже ніде було заховатися. Ми запросили вогонь із мінометів 82-го калібру, щоб трохи присмирити кремлівських терористів, які вели вогонь із готелю. Наші міни поцілили по терміналу, стіни розвалилися, і вони нас стали бачити ще краще.

 

Як їм вдалося вас поранити?

— Неподалік був наш кулеметник, я вирішив допомогти йому й узявся набивати кулеметні стрічки. Коли впорався з роботою, підвівся на ноги й відчув, як у мене щось поцілило. Через мить я вже лежав на землі. Хлопці побачили, що я поранений, швидко взяли під руки й до штабу, де передали в руки нашому лікарю Псіху!

Куля влучила під пластину бронежилета. Вона зайшла збоку, але не вийшла з мене, а закрутилася біля лопатки й зупинилася біля серця. Лікар розрізав увесь одяг, почав тампонувати рану, точніше, просто запихати в діру бинт. Оскільки я дістав больовий шок, то болю майже не відчував, проте це дуже неприємно, коли тобі палець запихають у тіло. Потім він рану заліпив оклюзивною плівкою і дав укол буторфанолу. У цей момент під плівкою стала збиратися кров. Він зірвав плівку, витягнув увесь триметровий бинт із мене, знову став заліплювати плівкою і по колу кріпити це пластиром. Пам’ятаю, я за всім тим спостерігаю, а довкола нас триває бій.

Коли мені надали першу допомогу, я попросив друзів, щоб мене перекинули з живота на спину. Хлопці далі присили до цієї кімнати інших поранених, неподалік лежали вбиті побратими. До мене знову підійшов Псіх, побачив, що почався гемоторакс, пробив в грудях діру й вставив туди трубку, щоб вирівняти тиск усередині тіла.

Вас не намагалися евакуювати?

— Через 6 год прибула МТЛБ і мене помістили всередину машини. Я відчув, що на мені лежить чиясь нога, попросив, щоб її прибрали. Боєць відповів: «Братан, не можу, вона в мене прострелена». Після цього я втратив свідомість й опритомнів уже в селищі Піски біля машини, яка нас вивезла. Поблизу стояв комбат, я повідомив йому, що залишив свій автомат у терміналі. Проте він заспокоїв мене й сказав: «Не хвилюйся, він працює».

Нас привезли до Покровська, повантажили у вертоліт, і там я побачив свого ротного, який лежав теж поранений. Ми перекинулися кількома словами, виявилося, що його поранило в голову під час обстрілу метеовежі.

 

Коли важко поранені перебували в терміналі, вам не спадало на думку, що там настане кінець земного життя?

— До мене приходив друг Віталій П’ясецький, я дивився на нього й казав: «Мені піз..ць. Допоможи потім моїй сім’ї». Коли навідався Дмитро Крижук, наш кулеметник, із яким ми приятелювали в Костянтинівці, я йому наказав: «Дімоне, тримайся, але не поспішай до мене!». Він махнув рукою: «Заспокойся, ми ще в мене на весіллі погуляємо й твою майбутню дитину похрестимо». Пізніше так і сталося, але на той момент здавалося, що все надто погано.

Було страшно не за себе. Хвилювався, як ця звістка вплине на дружину, дочку, батька. Йому, до речі, зателефонував чоловік сестри й повідомив цю прикру новину. Дружина три дні не могла зв’язатися зі мною, вона сказала матері, що не може додзвонитися до «свого Феді». Мати набрала мене, а на дзвінок відповіла лікарка й повідомила, що я важко поранений і шансів на життя мало.

 

Читайте також: Олександр Василенко: Ми викликали вогонь на себе

 

Ситуація справді була критичною?

— Як потім казали лікарі, вони давали мені два відсотки зі ста, що я житиму. Коли мене вже везли у швидкій, я прокинувся і відчув страшний холод. Попросив медичного працівника, щоб той увімкнув тепло, але чоловік відповів: «Братчику, тут дихати немає чим від високої температури!».

У Дніпрі мені провели першу операцію. Вона полягала в тому, щоб зупинити кровотечу. Лікар пізніше мені розповів, що вони розрізали рану й побачили, що всередині черевної порожнини все залито кров’ю. Довелося вирізати частину легені, проводити інші хірургічні операції. Я прокинувся і став кричати, що мені потрібно в аеропорт. Мовляв, у ДАП працює «коробочка» й там усі мої побратими. Лікарям довелося прив’язати мене й вколоти заспокійливе.

Наступного дня в мене різко почалася кровотеча й упав тиск. Мене поклали на операційний стіл і в той момент моє серце зупинилося. Оскільки моє тіло було розрізане, один лікар 8 хв робив прямий масаж серця, інший доливав кров. Тобто 8 хв я був «двохсотим»! Отямившись, побачив, що батьки біля мене. Як розповіла мені пізніше дружина, прямуючи до лікарні, вона дивилася на телефон і боялася телефонних дзвінків. Боялася, що їй скажуть: «Повертайтеся додому за більшою машиною, щоб забрати тіло».

Лікарі казали, що потрібно пережити сім днів, якщо я витримаю, то житиму. Моє тіло виявилося сильним, хоча за ці сім днів у мене пропадав зір, я кричав до лікарів, щоб мене відключили від систем, бо не хочу жити сліпим. Зір пізніше відновився, але я пережив тоді страшний шок.

 

Читайте також: Бій за Жолобок: як це було

 

А кулю вдалося витягнути?

 

— На початку не могли це зробити, адже вона була в надто небезпечній зоні — біля серця на аорті. Минуло 24 дні з моменту першої операції, я поміняв кілька лікарень. Лишень коли там усе затягнулося, мене знову розрізали й витягнули злощасний патрон. Мені вдалося вижити, проте більшості моїх побратимів не так пощастило. Багато з них назавжди залишилося в стінах аеропорту.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.