Фільм із таким сюжетом має такі самі шанси на успіх, як «Тентен у Конго» («Tintin au Congo», серія коміксів, які виходили в 1930–1931-му і які згодом критикували за расизм. — Ред.). Інша річ, якщо замінити Африку на Казахстан. Адже саме таким є задум фільмів «Борат» («Borat», 2006 і «Borat Subsequent Moviefilm», 2020) Саші Барона Коена — друга частина вийшла днями.
Ідея полягає в тому, що сексизм, расизм і легковірність його персонажа — казахського журналіста, що набув усіх цих звичок на своїй далекій батьківщині — смішно віддзеркалюють неотесані американці, яких він зустрічає. Непорозуміння й хибні уявлення, якими рясніють його сповнені пригод подорожі, також курйозні.
Утім, основою гумору є немислимий орієнталізм: по суті, расизм. Весна Ґолдсворті — викладачка Ексетерського університету, яка народилася в колишній Югославії, — зазначає, що Боратів Казахстан є «зручним» прапором, що втілює «суміш східноєвропейських стереотипів». За її словами, цей регіон — «останній осередок для почуття зверхності, якої вже більше ніде застосувати».
Читайте також: Фатальні помилки
Деякі жарти цілком виправдані. Доцільно було висміювати комуністичні абсурдності, лицемірства й незграбну помпезність: виведення цих слабкостей на поверхню обмежувало їх і пришвидшувало їх викорінення. Неврози й особливості повсякденного життя за умов диктатури також були смішними. Коли я в 1980-х роках жив у Східній Європі, то зачитувався книжками Бредбері із сумішшю провини й задоволення. У насмішках легко знехтувати тим фактом, що Схід Європи не без причини став відсталим та ізольованим. Він прийняв на себе левову частку бойових дій в обох світових війнах. Коли Західна Європа після 1945 року насолоджувалася десятиліттями демократії та процвітання, країни, поневолені радянською імперією, зазнали іноземної окупації й були відрізані від решти світу, а тим часом колоніальна цензура розчавлювала їхню культуру й догми централізованого планування придушували їхню економіку.
Кепкувати із колишніх в’язнів комуністичної тюрми через їхню відсталість — майже як кепкувати із незграбних манер і немодного одягу жертв кораблетрощі. Навіть зараз 400 млн осіб, що живуть у цих «далеких країнах, про які ми нічого не знаємо» (так Невілл Чемберлен відмахнувся від Чехословаччини 1938 року), досі відчувають у своєму житті відгомін десятиліть однопартійного правління, корупції та шахрайства, що пустили коріння на руїнах імперії. Саша Барон Коен запевняє, що його справжньою мішенню є забобони. Йому легко казати з його вельми привілейованої позиції. Казахи беззахисні. Більшість людей не знайдуть їхньої країни (із населенням 18 млн, багатої на енергоресурси й незалежної з 1991 року) на мапі й не зможуть нічого про неї сказати. Так гидкий образ із фільму стане єдиним орієнтиром.
Образи нагромаджуються на травми. Змальовуючи країну як брудний свинарник у стилі «Монті Пайтон», творці фільму насправді фільмували його в Румунії. Боратова гадана розмовна казахська насправді є сумішшю івриту й ламаної польської. Стародавня прекрасна кирилиця, що перебуває в основі казахської (а також російської) мови, для комічного ефекту подана як ахінея. Навіть у побіжній примітці про те, що зображення Казахстану повністю вигадане, назву країни написано хибно. Спробуй запротестувати щодо цього (як зробили казахські можновладці 2006 року — безрезультатно й заплативши дорогу ціну) — і відразу заробиш ярлик людини без почуття гумору.
Нам, британцям, усе це важко осягнути. Наша країна, мова й література тішаться куленепробивним визнанням. Та уявіть, якби зовнішній світ не знав про нас нічого, крім образів із комедії «Маленька Британія» («Little Britain», 2003–2006) — і вважав їх правдивими.
Ґаухар Нуртас, казахська емігрантка й режисерка, каже: «У мене таке враження, наче хулігани загнали мене в куток і змушують цим насолоджуватися». У годинному відеозаписі на ютубі вона й інші казахи, які мешкають за кордоном, розповідають про знущання й дискримінацію, пережиті після виходу першого фільму «Борат».
Читайте також: Чари диктатури
У Великій Британії не дуже-то смішно те, що казахські олігархи влізають у нашу фінансову систему й намагаються закрити рота таким критикам, як Том Бурґіс, — журналістові, що розслідує їхні оборудки в новій книжці «Клептопія» («Kleptopia», 2020) — за допомогою юридичних та інших залякувань, зокрема стеження. Інший активіст Ерден Зікібай зазначає, що внутрішні проблеми казахів — не привід для сміху. Геополітичне лихо країни, затисненої між занепалою Російською імперією і Китаєм, що стрімко зростає, виглядає похмуро. Фільм починається з того, що Борат розбиває каміння у виправній колонії (покарання, яке він нібито отримав за фурор, спричинений першим фільмом). Цей жарт навряд чи оцінять журналісти, опозиційні політики й активісти профспілок, що зазнали репресій жахливого й безжального казахського режиму. Ще менше підстав для сміху матимуть казахи уйгурського походження, які скніють у цілком реальних китайських концтаборах на своїй окупованій батьківщині, розташованій по сусідству. Можливо, наступним об’єктом для кепкувань Саша Барон Коен обере Комуністичну партію Китаю. Чи це надто ризиковано?