21 червня

Чари диктатури

Не лише міфологія, а й історія містить чимало свідчень звитяги якоїсь унікальної особи, котру сприймають мало не як визволителя. Утім, якщо в прадавній оповіді звитяжець, виконавши свою місію, зникає, то в політиці підхожий рятівник воліє залишитися при владі якнайдовше, нехай би йому й не вдалося щось змінити на краще.
Матеріал друкованого видання
№ 25 (605)
від 20 червня

Фаталі Моґадам у «Психології диктатури» (2013) виводить походження феномену диктатури від часів республіканського Риму, коли лідера наділяли винятковими повноваженнями, щоб він, ніби збавитель, успішно подолав наявну кризову ситуацію. Диктатура передбачає правління одного чи кількох обранців, які, діставши владу зовсім не в конкурентній боротьбі, наполегливо насаджують контроль над усім соціальним життям включно з освітою та медіа, переслідуючи підозрілих і незгідливих. Виявити диктатуру вдається за кількома показниками. Якщо людині не вільно вийти на головний майдан міста, щоб заявити свою позицію, чи суспільство не підтримує права меншості, а суди не ухвалюють незалежних рішень, тоді варто замислитися над реальними правами й свободами.


Важко не погодитися з Моґадамом, коли той стверджує: геть усі сучасні суспільства вийшли з диктатури, неможливість повернення до якої зовсім не гарантують жодні викривальні засоби чи запобіжники: ані соціалістична класова свідомість (усвідомлення нестерпного підневільного стану), ані капіталістичний міф про американську мрію (талановита й працелюбна людина здатна самотужки подолати всі перепони й чогось досягти). Позаяк нині нехай і за допомогою виборів вдається виправдати те, що називається демократичною диктатурою. Остання швидко інкорпорує новітні електронно-технічні винаходи, розроблені для запровадження прозорих процедур урядування. Та досвід показує, що навіть доступ до глобальної мережі можна ефективно контролювати чи подавати інформацію вибірково. Тобто невеликі перемоги демократії годі визнати тривалими здобутками. Так само як не настало омріяне Марксом безкласове суспільство, так не відбувся й задекларований Фукуямою тріумф лібералізму.

досвід показує, що навіть доступ до глобальної мережі можна ефективно контролювати чи подавати інформацію вибірково. Тобто невеликі перемоги демократії годі визнати тривалими здобутками. Так само як не настало омріяне Марксом безкласове суспільство, так не відбувся й задекларований Фукуямою тріумф лібералізму


Тоді політичні системи на кшталт тих, що утворилися в Іраку, Афганістані, Ірані чи Росії, годилося б визнати замаскованими диктатурами. Немає нічого дивного, що тамтешні громадяни переважно схвалюють ці режими, а їхні керманичі правлять мало не все життя. Крім того, якщо людей тримати в невизначеності чи торочити про зовнішню загрозу, перспективи здобути владу хоча б і в непопулярного лідера непомірно зростуть. А це справедливо й для демократичного світу. Достатньо згадати, як суттєво збільшилися шанси на перемогу Тетчер у виборчих перегонах після вторгнення аргентинських військ на Фолклендські острови чи Буша після атак 11 вересня.


Загалом, щоб утриматися при владі, диктаторам нерідко доводиться покликатися на кризові ситуації й робити винними тих, хто критикує їхні режими. Рівнобіжно підноситься теза про особ­ливе моральне призначення можновладця. Моґадам показує, як у сучасному Китаї й досі ширяться ілюзії про економічну відкритість або правління від імені трудящих. У середині країни в це досить легко повірити, адже віддавна створюються відповідні наративи, що засвоюються з дитинства. Особливу роль відіграють і сакральні показники, пов’язані з цінностями, святинями, символами, стереотипами, за які люди готові віддавати життя й на підставі яких звинувачення на адресу «ворогів» часом можуть мати направду релігійний характер. Ці універсальні маркери покликані створювати неабияку підтримку будь-якому провідникові.

 

Читайте також: Зворотний бік приколів


Звісно, тут не обійдешся без увічнення диктатора в зображенні на світлинах, картинах, пам’ятниках, у кіно чи на інших візуальних засобах, які дають змогу створити з нього живе божество. Ефективним засобом його легітимації та чинником згуртування довкола нього поплічників є ідеологія. Той, хто її не підтримує, мусить мовчати, якщо не хоче зазнати переслідувань. До речі, невідомо, чи вже минули часи інформаторів і сексотів, а чи, може, нині ними є ті, хто скрінить і про всяк випадок зберігає дописи в соціальних мережах. Проте, повертаючись до ідеології, слушною виявляється теза, якої потребують якнайбільше керманичі, а не маси, позаяк економічні важелі у вигляді платіжок за комірне бачаться куди переконливішим інструментом принуки.

 

Читайте також: Життя як видовисько


Ще одним впливовим фактором підпорядкування є групові норми. Хоча з ними не все так просто, бо є чимало правил, дотримання яких конче необхідне для функціонування суспільства. Інша річ, коли людей змушують зібратися з речами, не повідомляючи, що їх надалі чекає. У кожному разі нинішні диктатури вже не переймаються пишнотами ритуальних тортур, а здійснюють свої таємні справи непомітно. У цьому й полягає головна мета диктатора — дбати про те, щоб змінити людину в якийсь витончений спосіб, водночас цілковито контролюючи її життя та закріплюючи саморепресивні стилі мислення та поведінки.