Публічні мітинги не є стихією Путіна. Він завжди впевнено і переконливо спілкувався з росіянами через добре підготовлені телеефіри. Іноді він вдало зачитував підготований текст, іноді робив експромти, як наприклад, відоме «мочити в нужнику» (у бік чеченських бойовиків). Путін завжди мав образ «залізного» офіцера, холоднокровного, розсудливого, стриманого і стійкого до сентиментів політика.
Завдяки пропагуванню цих рис характеру Кремлю вдавалося ефектно протиставляти ідеальний тип політика опонентам і попередникам. Особливо успішною для пропагандистської машини було порівняння із Борісом Єльциним – невиразним промовцем, пияком, старим маразматиком і невдахою, який програв Чеченську війну і ледь не розвалив Росію.
Але невдоволення громадян і хвиля масових протестів у більшості міст країни після грудневих виборів до Державної думи примусили змінити характер відносин між вищою російською владою та росіянами.
Першим «ходінням у народ» став виступ 23 лютого на стадіоні «Лужники», де прем’єр-міністр і водночас кандидат у президенти звернувся до росіян. У нього не знайшлося для переконливості матеріальних аргументів – низька корупція, економічне зростання, легкість ведення бізнесу, розвиток людського потенціалу – тому його виступ був переповнений патріотичними нотами, спробою показати наступність, зв’язок із національними героями минулого. Саме тому Владімір Владіміровіч зачитав кілька рядків із вірша Лєрмонтова «Бородіно» перед натовпом зігнаних прихильників:
Умремте ж под Москвой
Как наши братья умирали!
И умереть мы обещали,
И клятву верности сдержали
Мы в Бородинский бой.
Показовий путінський патріотизм тоді виглядав наче останньою можливістю мобілізувати електорат і зупинити тотальне розчарування. Гра на найбільш чутливих нотках остаточно продемонструвала повний відчай та паніку у господарів Кремля.
Катарсисом у взаєминах між владою і пересічними громадянами став спільний вихід чинного президента РФ Дмітрія Мєдвєдєва і «переможця» Владіміра Путіна до учасників мітингу на Манежній площі у Москві вже після завершення голосування 4 березня. Всупереч традиціям розвинених демократій – до підрахунку усіх голосів і оголошення офіційних результатів – тандем визначив себе переможцем. І тут взагалі сталася зворушлива подія – під час промови-привітання Мєдвєдєва з очей Владіміра Путіна потекли сльози. Стриманий екс-офіцер КДБ зразка 1999–2011років не міг допустити таких вільностей. Ніхто не бачив сліз Путіна, коли загинув підводний човен «Курськ», коли захопили Норд-Ост, коли сталася трагедія у Беслані, коли вибухнуло московське метро. Це свідчило про докорінні зміни в державі, владі, суспільстві. Щось таки сталося.
Напередодні російських виборів британський журнал The Economist зробив порівняння між Росією-2000 і Росією-2010. На думку західних експертів, в країні за цей час майже вдвічі виріс середній клас – з 15% до 25% населення, на який припадало 40% усіх трудових ресурсів. Росіяни стали більше купувати предмети розкоші, автівки. Вдвічі більша кількість громадян Росії стала подорожувати світом. Зрештою, у рази зросла кількість інтернет-користувачів – з 20 осіб до 460 підключених до мережі на 1 тис. населення. Ця генерація росіян вже не вірить телебаченню і отримує інформацію зі світової мережі, де можна довідатися про всі зловживання влади та багатомільярдні бюджетні крадіжки.
Нинішні мешканці Росії вже не так завзято «ведуться» на розмови про будівництво імперії, відновлення історичної справедливості, ностальгію за СРСР, казки про вічну війну «сил добра» (Росія) і «сил темряви» (Заходу). Тепер вже не можна так майстерно використовувати терористичні акти, щоб об’єднати націю у боротьбі проти зла. Нині ця сама нація починає бачити не «происки врагов», а конкретні результати корумпованої державної машини, що виникла за часів господарювання Путіна. Бідних більше турбує банальне виживання у рідній Росії, ніж абстрактні та красиві геополітичні проекти Кремля. А заможніших росіян не влаштовує наявність грошей із повною відсутністю громадянських і політичних прав.
І ці люди почали висловлювати недовіру до влади: не на кухні, а на центральних площах російських міст. Вперше з 2000 року Путіна охопив страх втратити владу і опинитися на вулиці. І це почуття був справжнім, адже навіть змусило привселюдно зламатися стійкого російського лідера – пустити сльозу.
Позбався ВВП своїх президентських амбіцій після завершення другого терміну – і в нього була реальна можливість увійти в історію (принаймні російську) як великий державний діяч. Політик, що зупинив економічну руїну, сепаратизм і розвал держави. Але жага влади тепер зробить його в очах сучасників та пам’яті нащадків узурпатором, підсумком правління якого стануть потрясіння. Можливо, тому Путін і заплакав.