«Час укласти мир в Україні» — тема дебатів, що відбулися нещодавно в центрі Лондона за ініціативою організації How To Academy. Моїми опонентами були британські коментатори Пітер Гітченс і Мері Деєвскі. На моєму боці виступала українська журналістка Світлана Моренець.
Гадаю, тема мала би бути сформульована більш однозначно: «Лише повна поразка росіян в Україні принесе мир у Європі», але я, не вагаючись, вступив у дебати з Гітченсом. Ми потоваришували, коли разом готували репортаж про занепад комунізму в Чехословаччині 1989 року. Заради збереження демократії, та й нашої емоційної рівноваги, важливо підтримувати дружбу, незважаючи на брак згоди, що іноді видається неподоланним.
На відміну від старого прорадянського табору, Гітченс і його союзники не захищають Росію як цивілізаційну модель (ба навіть, Гітченс вважає Владіміра Путіна «страшним тираном»). Однак вони розцінюють обурення щодо дій Росії як лицемірство, адже наші лідери охоче приятелюють із саудівськими вбивцями й організаторами геноциду з Комуністичної партії Китаю. Рушійною силою Західної стратегії з 1991 року був не ідеалізм, а інтереси виробників зброї й цинічне запобігання американських політиків перед «східноєвропейськими голосами». Гітченс і його однодумці посилаються на покійного Джорджа Кеннана — архітектора Західної стратегії в Холодній війні, який назвав розширення НАТО після 1991 року жахливою помилкою. НАТО створило проблему — агресивну Росію — з якою саме й бореться. Як наслідок, руйнівна війна і загроза ядерного апокаліпсису.
Читайте також: Чого очікувати після поразки?
У цьому аргументі чимало недоглядів, але найголовніше, що в ньому визнається: Кремль досі мислить у категоріях імперіалізму. Розкол між Заходом і Росією не є, як дехто стверджує, звичайним непорозумінням, що може вирішитися шляхом дипломатії й діалогу. Величезна територія і ядерний арсенал дають Росії право нехтувати інтересами менших країн. Такі держави, як Велика Британія, мають триматися осторонь і не втручатися в ці справи.
Я запропонував три лінії аргументації у відповідь на непереконливий фальшивий прагматизм, що спирається на світогляд «правда за силою». Перше питання — моральне. Йдеться про цінності, а не Realpolitik: українці прагнуть свободи, гідності, законності й безпеки, якими ми на Заході бездумно насолоджуємося. Розвиток України становить смертельну небезпеку для клептократії Владіміра Путіна. Зрештою, тому він на неї і напав. Українці воюють не тільки за свою свободу, а й за нашу. Ми маємо виявити вдячність і повагу.
Друге питання — військове. Адже це не провальна війна. Україна вже довела песимістам, що здатна на більше. Гітченс вимагав припинення вогню ще в серпні, а відтоді українці можуть похвалитися великими здобутками. Слід визнати, що все це дістається дорогою ціною — проте українці готові її платити. Ми маємо реагувати на це зі щедрістю, а не побоюваннями й ультиматумами. Ядерний блеф Росії не може відігравати вирішальну роль. Інакше вийде, що ми здамося.
Читайте також: Вибачення
Третє — історія. Цей конфлікт не став несподіванкою. Ідеться про черговий, і найкривавіший, етап «війн за радянську спадщину», що розпочалися 1991 року: Росія погрожувала своїм сусідам навіть за часів приязних відносин між сходом і заходом. Усе це лишилося поза увагою Західного суспільства з огляду на викривлені уявлення: через невігластво (надмірна зосередженість на Росії й ігнорування решти країн), через зарозумілість, та передусім через пожадливість. Проте це аж ніяк не заважає нам прокинутися зараз. Попри те, що російська армія зазнає поразки в Україні, Кремлю, без сумніву, до снаги мстиво сіяти хаос деінде. З усіх плодів, що принесла ця війна, одне можна сказати напевно: вона підтвердила слова тих, хто так довго застерігав нас про це.
Надалі слід очікувати, що «антивоєнних» (а насправді антиукраїнських) аргументів буде, як грибів після дощу, адже економічні наслідки конфлікту дедалі більше дошкуляють Заходу. Не ігноруйте їх — знищуйте.