Слов’янство проти панслов’янства

 

 

– З 1995 року. Я не намагаюсь окреслювати межі діяльності Цент ру. Ось висять картини із серії «Краса Криму» Володимира Чайковського із Сімферополя. Я вважаю, як є місце, де люди здалека можуть себе тут, у Варшаві, показати, реалізувати, – будь ласка, я тільки за. Не з усіма, однак, складаються стосунки: те ж Посольство України мене ігнорує. До мене тут приходять з різних консульств люди, а українці викреслили зі списку своєї уваги. Можливо, це внаслідок протистояння між православними й греко-католиками, що наявне в українській громаді, – бо вважають мене прибічником перших. Хоч мої контакти з тими ж отцями василіянами з Медової вулиці оцінюю теж як добрі.

 

Цей Центр – чи не єдине світське місце, де можна придбати православну літературу. Українська книга в Польщі – в книгарні «Нестор» у Кракові – й тут. Це не типова книгарня, а читальна зала: не маєш грошей, прийди, почитай, я не забороняю. Пишаюся тим, що під упливом Центру деякі повертаються до своїх коренів. Прийшов колись хлопець з околиць Щецина: батьо – лемко, мати – полька, вихований у католицькому дусі. Тепер видно, що йому хочеться бути іншим: навчається на культурознавстві й українській філології.

 

 

– Один із каналів – «Преса України», я її офіційний представник у Польщі. Одне недобре: українська пошта має дуже високі тарифи на пересилання за кордон. Тому тут я мушу це продавати втридорога. А попит задовольнити важ ко: майже в кожному університеті Польщі зараз є або україністика, або центр культури, ось недавно у Ґнєзні відкрився.

 

 

– Раніше приходили всі, хто хотіли, це функціонувало на засаді спільних розмов, за чаєм чи кавою. Зараз, на жаль, такий спосіб провадження часу вже людей цікавить менше. Людину, яка доробилася грошей у першому поколінні, книга не цікавить. Один мій добрий знайомий, досить багатий, приніс колись пляшку коньяку, випили. Питає мене: «Янку, а скільки ота-он книга коштує?» – Відповідаю – «50 злотих». – «Дорога, – каже, – ліпше ходімо в ресторан, проп’ємо 6 тисяч». Багаті мають змінитися через покоління-два. Ми зараз у Польщі більш-менш живемо на однаково достойному рівні. А все одно культура цікавить небагатьох.

 

 

– Ні. Я належу до тих диваків (їх у Польщі кілька осіб, зокрема, професори Ягеллонського університету), які себе називають литвинами, «громадянами Великого князівства Литовського». Щоб було зрозуміло – це поляки, для яких дорогим є їх руське походження. Ще нас називають старолитвинами. Можливо, це викликає опір і здивування з боку більшості, але як можна з ними по- іншому: Ярослав Качинський, як був прем’єром, приїздив на пограниччя до Білостока й заявляв: маємо виграти вибори, щоб на Підляшші врешті відчувалася єдність одного народу – польського.

 

Я не прихильник політизації слов’янської ідеї. Моя теорія така: слов’яни мусять жити мирно, але порізно. Росіяни – росіянами, лужичани – лужичанами. Мене досить часто розпитують на ці теми – особливо їх цікавить, до кого я себе сам зараховую. Відповідаю: «З діда-прадіда мої корені в Речі Посполитій. Точніше – з території Великого князівства Литовського». Моєї держави не існує. То мої і твої предки перемогли під Грюнвальдом. Коли питають про якийсь центр слов’янськості, я не розумію, навіщо він тепер потрібен. Історично центром був Київ, також Вільно у певний момент було, найменш – Москва. Як згадаємо на добру справу, то з Києво-Могилянської академії розходилося світло освіти по Слов’янщині. Зараз у моєму серці болить подальший поділ на дві Європи. Польща перенесла свою завісу від заходу на східний кордон – з Одри на Буг. Проте я вірю, що Європа в майбутньому буде-таки одна. Навіть Лукашенко не розігнав демонстрацію під гаслами «Білорусь у Європі». Подобається то комусь чи ні – Україна в Європі буде, як і Білорусь. Я б це не прив’язував також до рівня демократичності в держа ві – це питання культурної приналежності.

 

– Не буду відповідати за інших, а скажу, що мені найближче воєводство Підляське. Я подивився, в чиїх виборчих списках є прізвища «східнослов’янські», православні. Більшість – у «Громадянській плат формі», Селянській партії й «Лівиці». Себто все ж намагаються від шові- нізму триматися подалі. Разом з тим, на колишніх греко-католиць ких, у давнину уніатських, теренах сильні позиції має ультракатолицьке «Радіо Марія» на чолі з отцем Ридзиком |див. довідку|. Наші люди нерідко більші католики, ніж самі поляки.

 

 

 

 

– У кожній країні справа посу- вається до панування титульної на- ції: так є з поляками в Україні, так є і тут. Сьогодні денаціоналізація мен- шин відбувається й без участі політики. Асиміляція природним способом пожинає свої плоди. При своїй національності лишаються люди, які розуміють, нащо це їм. Скоро в мене відбудеться виставка фотографій Шимона Барни з Лемківщини: людина цим займається, бо їй це болить, вона любить свою малу батьківщину. А політика проглядається в усьому: приїхав Ющенко з дружиною й дітьми на Лемківську ватру, польське телебачення краєм ока по- казало його – а то ж був Президент сусідньої держави

 

 

– До мене приходять як так звані сепаратисти, так і «лемукраїнці». А я знаю, що лемківська культура одна. Хочеш бути самостійним лемком – будь! Я сам більше зацікавлений Підляшшям, запрошую сюди гурти звідти, які співають архаїчні пісні, – «Жемерва», «Ранок». Ми тут у центрі по-своєму говоримо. Чого я мав би стидатися в своїй хаті? Я трохи дивуюся тому молодому поколінню: кажу тим дівчинятам – анумо давайте так, як ти на вьосці |«на селі» – білор. – прим. Ред.| говорите! А вони мені – таяк, по-польськи? Тут, у Варшаві – можна, а там соромляться, бо ж то по-сільському, не випадає. Між собою говорять польською, хоч і роблять у мене тут «Маланки», люблять приходити, навчені говорити, але між собою – по-польськи. При цьому жодної польської пісні не можуть заспівати. А коли якісь наші пісні від мене хочуть вивчити, мушу написати латинкою – кирилицею мало хто читає. Молодь, яка до нас приходить, розуміє як мінімум дві культури, а значить, уже є толерантна. Дивлячись на них, відчуваю себе оптимістом.

 

 

– Ми намагаємось організовувати заходи в найліпших залах Варшави – хтось приводить друзів, яким то мусить сподобатися. Та й самому не повинно бути соромно. Частина поляків приходить, і це вже успіх! Особливо радію за білоруські вечори – Білорусь має поганий образ у ЗМІ, й коли молоді білоруси роблять щось атракційне не тільки для своєї громади, а й назовні, це не може не втішати. І що цікаво: на вечорах спільно з’являються як представники лукашенківського посольства, так і місцеві політемігранти.

 

 

– Католицька преса написала, що я один із найщасливіших людей у Європі. І я з ними погоджуюся. Той самий Ґєдройць завдяки нашим зв’язкам у країнах СНД залучав на паризькі стипендії перспективну молодь з України й Білорусі. Хоч спершу поширювали чутки, що я тут заледве не будую Україну посеред Варшави. Сусіди навіть шибки вибивали. Однак, можливо, через те, що разом із православними ієрархами часом приходить і верхівка римокатоликів, ставлення поступово змінилося. Був випадок, що одна із сусідок, виїжджаючи, принесла нам усі свої квіти. Навіть молодь із району почала вітатися.