Війна не додає спокою: постійні обстріли, руйнування та жертви, безробіття через зупинку підприємств, політичні баталії в країні та всередині родини. Коли ти в цьому живеш кожного дня, вже рік за роком, в якійсь момент здається, що майбутнього не існує. Ти сьогодні є, а завтра немає. Хтось, втративши віру навіть в завтрашній день, втрачає своїх дітей, як основу цього майбутнього.
Торецьк, невеличке шахтарське містечко, яке багато років нікуди не йшло, а тільки трималось, щоб не впасти, опинилось на піку війни. Сліди якої можна побачити майже скрізь, особливо, на околицях. Хоча інколи, дійсно, не знаєш напевно: чи то війна “постаралася”, чи то таке тут життя… Через пряме влучання в Торецьку під час звільнення згоріла адміністративна будівля в центрі, де були зібрані різні соціальні інституції, тому, наприклад, служба, яка опікується дітьми, розташована в колишній будівлі ДАІ: інспекції зараз немає, тому будівля виявилась в нагоді. Дійсно, в місті сповна всього: гучних та красномовних звуків бою, зубожіння до жебрацтва, пияцтва з відчаю та багатодітності через гроші. Тому тут багато державних дітей.
“Приховувати нема чого: пиячити під час війни стали більше. А звідси — соціально неблагонадійні родини, де немає місця дітям. Більш ніж 90% наших вихованців- так звані соціальні сироти. До Центру, який до 2012 року називався притулком, на тимчасову перетримку дітей доставляє соцслужби, поліція. Але буває, що вони приходять самі”, – розповідає Тетяна Никонова, керівник служби в справах дітей Торецької міської ради.
Читайте також: Державні діти
Це звучить дивно, бо зазвичай діти обожнюють своїх батьків, навіть якщо вони не дбають про них та їхню безпеку. Я би сказала — особливо цінуючи ті крихітки турботи, які випадають на їхні долі. Але буває, що діти шукають притулок в інших дорослих. На самому початку війни до центру прийшла дівчинка, що мешкала в одному з містечок, що зараз знаходяться на окупованій території. Дитина колись була в притулку, її повернули в біологічну родину, але шансом змінитися батьки не скористалися. Залишившись самотньої, вона пішла туди, де була впевнена, що, принаймні, їжею та чистою білизною її забезпечать. До речі, потім вона потрапила в прийомну родину в самому Торецьку, а згодом навіть взяла прізвище своїх вихователів, коли отримувала паспорт. Попросила залишити її в Центрі і дівчинка, яку гвалтував вітчим, бо зізналась, що навіть після арешту покидька боїться гніву матері, тому не повернеться додому. Але частіш за все відносини “дитина-притулок” дуже складні: діти страждають без батьків, сприймаючи державний заклад як тюрму. Особливо це загострюється, якщо в сирітство втручається війна.
“Під час обстрілу на очах сина загинула жінка. Масований обстріл- звідки “прилетіло” не зрозуміло. Коли ми везли хлопця в Центр реабілітації, він кричав: “Я ненавиджу цю Україну! Ось виросту, піду воювати до ДНР, щоб вас вбивати”. Як складно гоїти такі рани, як важко їх втримати, коли в душі вирує нестерпний біль від втрати мами, страх, відчай! Зараз підліток навчається в училищі, дуже талановита та вихована дитина, про свою лють вже не пам’ятає”, – розказує Тетяна Никонова.
“А багато не втримали?”, – питаю, бо знаю про випадок, коли звичайна домашня дитина, що перебувала в стресі в розпал обстрілів, просто повісилась, не витримавши складнощів цього світу.
“В нас це дуже болюче та актуальне питання. Не менш, ніж ліків для тіла, наші діти потребують психологічної допомоги. Вони вже усі- діти війни. Впевнена, постраждали від неї не тільки ті, хто був поранений чи залишився без батьків, а й усі, хто змушений тут жити у війну”, – відповідає Тетяна.
Не секрет, що підлітків, до яких було байдуже батькам, охоче приймали у свої ряди бойовики. Один з місцевих хлопців почав з чергування на блок-постах, був важко поранений в Горлівці, втратив кінцівки та очі, а потім помер десь в лікарні Росії. Бо його ніхто не втримав…
Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче
Поруч з Центром соціально-психологічної реабілітації дітей, що двадцять років тому зробили з дитячого садочку, — школа, в якій під час обстрілів було зруйновано декілька класів, повилітали усі вікна. Це трапилось влітку- канікули вберегли дитячі життя. Дітки ж, які живуть у Центрі реабілітації, на канікули не ходять: вони мали притулок за єдиний захист під час усіх обстрілів.
– А чому дітей не евакуювали, залишили посеред війни?
Це не звинувачення, вихователів навряд можна в чомусь звинувачувати: жодний з працівників навіть під час найсильніших обстрілів не пропустив своєї зміни. Вони спускали малюків на руках до підвалів, намагаючись робити все, щоб діти не злякалися. А молодші навіть через півроку відмовились виходити в зал під час новорічного свята: боялися гучних звуків… Але як рятувати державних дітей, все ж повинна думати держава. Вихователі відповідають по черзі, але зрозуміло, що тема для них дуже болюча:
– …Це зараз в нас є план на випадок евакуації, дублі документів, навіть, сухпайки. А тоді ми не знали, що робити: багато дітей ще без статусів, вони “домашні”, куди та як без батьків, які не знають, що з дітьми…
– …Нам вдалося запобігти вивозу дітей на окуповану територію, хоча з цим були великі проблеми. Були й діти, яких привезли зі Слов’янська, де тоді йшли бойові дії. Але їх вивезли до Росії, бо їхні батьки тоді воювали на боці терористів…
Коли заходиш до Центру, відчуваєш особливий запах, який закорковується в пам’яті ще з дитячого садочку. Цей запах не сплутаєш з домашнім обідом чи ароматом кав’ярні. Але в меню всього досить — овочі, соки, курка та навіть риба. Двері зачинені: чужі тут не ходять. Але без дозволу вийти з будинку, навіть просто на майданчик для ігор, теж не може жодна дитина. Режим, звичайно, в державному закладі повинний бути обов’язково. Але тут є ті, кому по 14-15 років… Діти обідають в невеличкій кімнаті, що поруч з карантином. Виявляється, коли дитину привозять з родини, деякий час вона повинна бути відокремлена від інших: спати, їсти, гуляти — окремо. Це під час неймовірного стресу, який вона відчуває від розлуки з батьками! Але для державних дітей будь-які правила — найважливіші. Інколи дітей забирають з таких умов, де не причепити б якусь інфекцію було просто дивом.
Несподівано одна з дівчаток підлітає до жінок-виховательок, намагаючись дострибнути, щоб прошепотіти на вушко:
“А на вихідні мене мама до дому зможе забрати?”
Дорослі кажуть дівчинці щось, що звичайно кажуть дітям, яких не хочуть засмучувати.
“Наша основна мета — повернути дитину до біологічної родини, тому ми намагаємось працювати з мамою до останнього. Такі приклади є, але, на жаль, це не переважна більшість. Але якщо за всі дев’ять місяців мама жодного разу навіть не прийшла до дитини, що тут поробиш”, – кажуть вони.
Чи є на це об’єктивні причини? На жаль, держава їх створила та продовжує підтримувати. Родини, в яких дітей вилучили через відсутність піклування, продовжують отримувати соціальні гроші, навіть, якщо діти знаходяться на повному державному забезпечуванні. Тому, на жаль, певна категорія батьків навіть не намагається забирати їх додому, бо добре почувається, витрачаючи на пияцтво “дитячі” гроші. Інша причина — катастрофічна нестача притулків для дітей з мамами, які з різних причин не можуть виховувати їх в родині: дуже багато випадків фізичного, психологічного, економічного насильства. А в Центрах, подібні до Торецького, реабілітація можлива тільки для дітей. Це великі життєві трагедії: мати, в такій ситуації залишившись без дитини, частіш за все опускає руки, утримати зв’язки з дитиною стає складно…
Виховательки показують гарно вбраний актовий зал, звідки випрохує чорнява дівчинка: “Все, мій час скінчився, я вимкнула інтернет”. Виявляється, в Центрі є один комп’ютер, де діти за графіком можуть теревенити в соцмережах, дивитися мультфільми чи слухати музику. Десь раз на тиждень. Можливо батьки, які вже втомилися відтягувати своїх підлітків від гаджетів, скажуть, що це й непогано. Якби ще не відчуття обмеженості, яке у підлітків може трансформуватися в комплекси на все життя, то, може, десь й добре…
Коли виховательки розповідають про родини, в які вдалося влаштувати дітей, в їх очах можна побачити гордість. І хоча поблизу немає жодного дитячого будинку сімейного типу, але є 14 місцевих родин, що взяли на піклування їхніх діточок. Нещодавно родина знайшлась у п’ятьох ромських дітей, що залишилися сиротами після смерті мами. Але проблем з цим, по словам працівників Центру, — теж дуже багато:
“Важко знайти родину підліткам, а у молодших дітей майже завжди є старші брати-сестри, з якими не можна розлучати. Цілі багатодітні родини з асоціальних родин не мають шансів на всиновлення чи піклування: чи у всіх, хто бажає взяти цих дітей до родини, є стільки квадратних метрів житла, щоб за законом їм віддали дітей?”
Читайте також: Мирні мешканці: сам на сам з війною
Але тоді, коли над Торецьком полетіли снаряди, в Центрі намагалися якнайшвидше “роздати” дітей, на яких вже оформили документи піклувальники. Саме це допомогло родині, що мешкала в Ясинуватій: вони встигли отримати усі документи за чотири дні перед захопленням виконкому у своєму місті. Замість тижнів, що звичайно чекають піклувальники, їм вистачило декілька днів.
“Нам тоді сказали: завтра поїдете додому. Звичайно, ми зраділи, а подружки усі плакали, бо теж хотіли, щоб їх забрала мама та тато, як нас. Нам було добре в Торецьку, але не дуже, ми хотіли додому, щоб ніхто не змушував мити підлогу. Ні, ми тепер мамі допомагаємо теж, але тож мамі…”, – з захопленням розказує 12-річна Тетяна. Вона та молодша Аліна — одні з тих, хто з Центру реабілітації потрапив у родину саме в спекотне воєнне літо 2014 року.
Згадує про своє життя в новій родині старша сестра: про нових друзів, про відпочинок в Єгипті, про оздоровчі табори та про три велосипеди, що є в родині. Додає, що у тата є машина, тому йому велосипед не потрібен. Аліна супить брови, коли питаю про навчання. Але хвалиться, що ніколи не дасть образити Тетяну: молодша росте “пацанкою”, на колінах та навіть щоці можна побачити сліди великих велоперегонів. Разом з новим татом та мамою вони були переселенцями, жили в Чернігові та в якомусь селі. А потім купили дім в невеличкому містечку Часів Яр, де тепер живуть великою родиною з котами та кошенятами, собаками-мопсами. А в Центрі, до речі, усіх гостей вітає папуга, якого подарувала ця родина в знак вдячності за радість бути батьками.
Читайте також: Красногорівка: випускники під прицілом
“Багато з тих, хто разом з нами були на курсах для прийомних батьків, з початком війни відмовились від ідеї взяти дітей. А нас це, навпаки, підштовхнуло робити це швидше. Так, ми залишилися без домівки, самі шукали притулку. Але ми були не самі, в нас вже були діти”, – розказує мама, від якої дівчата не відліплюються ні на хвильку.
В Центрі пам’ятають цих дітей, з радістю слухають про їхні пригоди. В двері актового залу заглядає пара оченят. Стукіт по сходинкам- побігли.
“Ось в нас хлопчик та дівчинка — двійнята, їм вже 12 років. Їх термін перебування в Центрі реабілітації вийшов. А вони самі дуже просять: знайдіть нам родину! Знаєте, що найскладніше в нашій роботі… Складніше за все дивитися в очі дитині, коли відправляєш її до інтернату. Бо це значить, ми програли цей етап боротьби за її щастя”….