У 80-х роках минулого століття, а саме наприкінці холодної війни, з’явився нині широковживаний термін «м’яка сила» (soft power). Вважається, що самих військової чи економічної могутності для розширення впливу замало, і тому різні проекти — від гуманітарних до культурних — покликані цей вплив посилювати. А за ним уже відповідно прийде і розширення економічних зв’язків, і гарантії безпеки, і можливість власного експорту чи вигідного імпорту та багато інших, цілком матеріальних благ. Будь-яка книжка, присвячена маркетингу в добу капіталізму, розповідає, що перш ніж збути товар, потрібно створити потребу в ньому, а це дуже часто питання прищеплення якихось елементів світогляду, а не просто формальна реклама.
Із м’якою силою країн Заходу все складалося начебто зрозуміло, якби не доба сучасних гібридних війн та поставлена під сумнів монополярність. Наприклад, чимало аналітиків вважає, нібито США свого часу почали втрачати вплив, оскільки антиамериканізм набув просто-таки глобального масштабу. І якщо у 2000-х іще здавалося, що американці будь-кому можуть дати по шапці, то вже сьогодні, після подій у Сирії, Іраку, Ємені (та, зрештою, і в нас), переконаних у цьому обмаль. Так, ми щодня чуємо реляції на тему санкцій, того, як весь інший світ усе ще орієнтується на Захід (що не так і далеко від істини), але підйом регіональних гравців додав їм амбіцій. І відповідно перспектив використати м’яку силу. Та чи настільки вона м’яка і, зрештою, перспективна?
Читайте також: Саудівська Аравія: ігри престолів чи шлях до лібералізму?
Коли йдеться про Близький Схід, то вже в тих самих 2000-х (після 11 вересня 2001 року, яке мало величезний вплив на геополітичні події в регіоні) там з’явилося відразу кілька країн із претензією на лідерство. Передусім це три традиційні гравці: Туреччина, Саудівська Аравія та Іран. Тут спрацювало багато чинників, але не варто забувати, що історично це саме ті держави, які не були колонізовані Заходом і зуміли, рухаючись між традиційністю та модернізацією, вирулити на відносно непогані економічні показники. За даними Світового банку, у 2016-му валовий внутрішній продукт (ВВП) Туреччини становив $863,712 млн, Саудівської Аравії — $646,438 млн, Ірану — $418,977 млн, що ставить їх у топ-25 списку. Звісно, цей показник не можна вважати ключовим, проте для регіону він означає багато. Принаймні саме ці держави (поряд з Ізраїлем) сьогодні визначають обличчя Близького Сходу, а на додаток до них свою лінію й далі провадять невеликий за населенням, але впливовий Катар і його найближчий сусід ОАЕ. Водночас, наприклад, єгипетська влада, маючи величезний економічний потенціал та свого часу будучи флагманом ісламського реформізму (саме звідти походить і лібералізм реформаторів, і соціальний активізм «Братів-мусульман», і чимало інших рухів), нині радше переймається спробою утримати позиції всередині країни, ніж отримати нові здобутки назовні.
Якщо ранжувати країни за зовнішніми досягненнями, то за останні кілька років на перше місце, безумовно, вийшов Іран. Ісламська республіка, яка ще років із 10 тому була затиснута у власних кордонах санкціями, у 2015-му домоглася їхнього зняття, принаймні отримавши поступки європейців. Знову ж таки ще Адміністрація Барака Обами недвозначно натякала Ірану на можливість воєнного втручання за підготовку до виробництва атомної зброї, але в підсумку Іран лише посилив свій вплив. Не кажучи про військову присутність (Сирія, Ємен), вплив у сусідньому Іраку, Лівані, Бахрейні, Іран і далі активно тримається палестинської теми, недвозначно натякаючи на те, що, мовляв, Арабський світ «продався» Ізраїлю, і ось лише Тегеран вболіває за долю палестинців.
По всьому світу іранські дипломатичні й культурні представництва проводять заходи, присвячені Палестині (щорічний міжнародний день Аль-Кудс, свого часу запроваджений аятолою Хомейні, тощо). Чимало ресурсів традиційно скеровують на релігійну тематику, переважно цивілізаційного штибу (скарби перської літератури тощо). Мало хто про це знає, але, наприклад, серед спонсорів російського перекладу першого відомого ісламського твору Криму («Каландар-наме»), написаного перською в ХIV столітті, було й Культурне представництво Ірану в Москві. Дуже активні іранці там, де є шиїтська більшість, фактично ця держава намагається взяти під контроль увесь шиїзм імамітського напряму: будує мечеті, видає літературу, спонсорує поїздки в шиїтські духовні центри. Попри, здавалося б, чіткий релігійний орієнтир, тут на перше місце виведений саме культурний момент. Наприклад, іранська пропаганда експлуатує історію давньої Персії на свою користь, починаючи від зороастризму й закінчуючи сучасним ісламом.
Читайте також: Мріяти чи розчаровуватися. Чим живе молодь сучасного Арабського світу
Непогані рейтинги й в іранського кіномистецтва. Так, у 2015-му на Берлінському кінофестивалі головний приз здобула картина «Таксі» Джафара Панагі. Президент Ірану Гасан Ругані не раз казав про певну «зону Навруза», тобто ті країни, де святкують традиційне середньоазійське весняне свято настання нового року. Активно працює Іран і з Китаєм та країнами Африки, вочевидь, у контексті ідеї «нового Шовкового шляху», транспортного коридору, який уже функціонує (передусім як залізничне сполучення). На міжнародній арені Ірану вдалося переконати Захід у своїх «щирих намірах» стосовно ядерної програми, і в тому, що мати ще одну ланку на глобальній мапі нестабільності, яка тепер простягається від східного Середземномор’я до Пакистану, було б, певно, кроком до третьої світової. Утім, хоч би якою була м’яка сила Ірану, участь у сирійському конфлікті завдала великого удару й без того проблемному іміджу цієї країни серед арабських сусідів, не кажучи вже про країни Заходу.
Саудівська Аравія, яка вважається головним конкурентом Ірану за лідерство в регіоні (із січня минулого року між країнами розірвані дипломатичні зв’язки), почала виходити на світову арену глобальної сили після 1982-го, коли до влади прийшов король Фагд ібн Абдель Азіз ас-Сауд. На тлі холодної війни, ірано-іракського конфлікту й після кривавого теракту в Мецці в 1979 році, коли терористи захопили мечеть аль-Харам (головна молитовня мусульман, де міститься Кааба. — Ред.), яку згодом звільняли штурмом, Фагд зробив ставку на консервативний іслам салафітського напряму. Саме в 1980-х і 1990-х Саудівська Аравія виступала як провідник «найбільш істинного ісламу» («благословенного заклику» Мугаммада ібн Абд аль-Ваггаба), друкувалася й перекладалася література, будувалися мечеті, мільйони вкладалися в різні гуманітарні акції. Були побудовані великі ісламські центри, зокрема в країнах ЄС: одна з найбільших у Європі мечетей у Римі (мечеть короля Фагда). Попри альянс зі США, цю м’яку силу розглядали як агресивну ісламізацію й експорт радикальних ідеологій, що особливо загострилося після 2001 року, коли самі ж пропагандисти почали активно підчищати своє поле, закривши цілу низку фундацій і зробивши більший акцент на міжрелігійному діалозі та інших приємних західним політикам трендах. Після відходу наступника Фагда, короля Абдалли (2005–2015), новий король Салман і чинний кронпринц Мугаммад пішли ще значно ліберальнішим шляхом. Власне, тепер Саудівська Аравія робить ставку на імідж технологічної країни (ідея дати громадянство роботу Софії досі на слуху), а серед іншого вкладається й у культурні проекти. Наприклад, саудівський фільм «Барака зустрічає Бараку» (2016), де помітний тонкий жарт над релігійною поліцією, також непогано відзначився на Берлінському кінофестивалі. Медійний контент, який іде із Саудівської Аравії (канали «Аль-Арабія» та інші), дедалі більше лібералізується. Таким чином, Королівство зміщує акценти із суто релігійних і політичних радше на культурні й технологічні, але наскільки це сприймуть як на Сході, так і на Заході, сказати складно.
Читайте також: Як Катар став блудним сином
Свою особливу політику м’якої сили має й Катар, який тримається не на нафті, на відміну від сусідів, а на продажі газу. Ця невелика країна вийшла на світову арену на початку 2000-х, коли почала активно інвестувати у свої м’яку й жорстку сили. Катар так рознервував сусідів, що, порушивши видиму єдність країн Затоки, торік його навіть «поставили в куток» блокадою, яку він досі витримує. Передусім тут зроблено акцент на поміркованому ісламі, який, утім, не позбавлений політичних амбіцій. Саме Катар нині асоціюється з рухом «Братів-мусульман», лідер яких, Юсуф аль-Карадаві, уже тривалий час має притулок у цій країні. Катар робить акцент на проведенні різних міжрелігійних заходів, фінансуванні культурних проектів (мистецьких та інших), а відома «Аль-Джазіра» (яка веде мовлення з 1996 року) за короткий час стала не просто голосом Близького Сходу, а ще й одним із провідних телеканалів світу. Те саме можна сказати й про катарські авіалінії, завдяки яким катарці швидко перетворили Доху на важливий повітряний хаб. У Катарі вже заплановано проведення чемпіонату світу з футболу у 2022-му, на який країна покладає чимало сподівань. Утім, що цікаво, усі ці ініціативи поки що не знаходять гідної оцінки від простих мешканців країн Заходу. Так, торішнє опитування, проведене ресурсом Arab News, свідчить про те, що половина американців не знає, дружня країна Катар чи ні, а більш ніж третина прямо каже, що ворожа. Але дипломатія Близького Сходу орієнтується не на простих громадян, а на еліти: свого часу понад 300 млрд інвестицій, які за останні роки здійснив Катар, дали непогані плоди. Почастішали навіть вливання в спорт, коли, наприклад, катарці вклалися у французький клуб ПСЖ (що західні аналітики називають так званою стадіонною дипломатією).
Об’єднані Арабські Емірати, не лише політичний і військовий, а ще й туристичний лідер регіону, торік ухвалили навіть офіційну стратегію м’якої сили, яку розробила відповідна консультативна рада під проводом прем’єра Мугаммада ібн Рашіда аль-Мактума. Орієнтовану на шість напрямів дипломатії (гуманітарна, наукова, національних представників, народна, культурна й економічна) м’яку силу ОАЕ проштовхують передусім в арабських країнах та на Заході. Чимале значення в цьому відіграють проекти з розвитку альтернативної енергетики, і серед країн Близького Сходу саме Емірати інвестують туди чи не найбільше. Навіть штаб-квартира Міжнародного агентства з відновлюваної енергії (IRENA) сьогодні міститься в Дубаї. Відповідні публікації, яких чимало вийшло за останній рік в еміратській пресі, наголошують на тому, що ОАЕ пропагують певну «культуру благодійності», а з 2016-го понад 1400 гуманітарних програм охопили більше як 130 млн людей у всьому світі. Станом на 2016 рік ОАЕ прийняли понад 100 тис. сирійських біженців, вклавши в допомогу понад $750 млн. Як зазначають західні аналітики, м’яку силу ОАЕ та сусідніх країн Затоки можна розглядати як боротьбу за зони впливу між кількома бізнесовими династіями (власне, чим і є монархія). Інше питання, чи такий самий темп вкладання грошей у «силу ідей» збережеться й надалі з огляду на зниження цін на енергоносії й настання кризи у сфері благодійності (що вже зачепила навіть традиційно важливі проекти в релігійній сфері).
Читайте також: Плоди Арабської весни
Дещо іншим шляхом, відмінним від іранського й арабських, пішла Туреччина. Тут узагалі цікава ситуація, оскільки чимало експертів розглядають турецьку політику як такий собі м’який неоосманізм, себто спробу відновити вплив у межах колись величної Османської імперії. Та й турецька влада, активно експлуатуючи старі тренди, не заперечує такого підходу, хоча, звісно, безпекова ситуація навколо цієї країни складається далеко на найкращим чином. Але держава демонструє досить хороші економічні показники й уже вчергове довела свою роль регіонального лідера. Слід пам’ятати про величезну турецьку діаспору в країнах ЄС, із якою Туреччина (завдяки подвійному громадянству) тримає сталий зв’язок. Турецьке управління в справах релігій, яке останніми роками набуло чималої ролі не просто як формальна інституція, а як інструмент утвердження турецької моделі ісламу, має величезний вплив на європейських мусульман. Структури Діянету офіційно діють у Бельгії, Данії, Нідерландах, Німеччині, Швеції та інших країнах, гуртуючи мусульман-турків (а часто й представників інших національностей). У 1990-х і 2000-х, коли ця мережа активно формувалася, місцева влада радо йшла на поступки турецькій стороні, оскільки присутність «офіційних» турецьких імамів (а Туреччина в ті часи активно просувала ідею євроінтеграції) була гарантією інтеграції, толерантності й діалогу, що контрастувало із закритими салафітськими чи якимись іншими спільнотами «арабського» типу.
Та й нині, у добу релігійних дезінтеграцій, турецькі громади здаються «острівцями стабільності», і це навіть на тлі порівняно прохолодних відносин ЄС і Туреччини. Але не лише релігією просуває свою м’яку силу Туреччина через різні обставини, інтегрованість турків у європейське співтовариство набагато вища, ніж у вихідців з арабських країн, та й на рівні побуту, громадського харчування, культури обслуговування й іншого турецьке стало невід’ємним складником життя європейських міст. Ба більше, мало не візитною карткою багатьох міст Євросоюзу. З іншим, арабським вектором, у Туреччини поки що складається теж непогано: тут Реджеп Ердоган зберігає імідж сильного лідера, який грає на багато фронтів, і тому ця країна стала одним із хабів, який використовується багатьма політичними рухами як своєрідна база (наприклад, тими самими «Братами-мусульманами» і купою інших, менш відомих). Турецька м’яка сила розгортається відразу на кількох фронтах: культурному, релігійному, національному, навіть цивілізаційному, оскільки елементи пантюркізму також використовуються в турецькій зовнішній політиці, починаючи від заяв політиків і завершуючи реальними освітніми проектами, спрямованими на меншини. В українських реаліях це гагаузи й турки-месхетинці. Останні, зокрема, масово виїздять до Туреччини, де їм пропонуються досить непогані програми з облаштування й роботи. Набуває Туреччина симпатій і в мусульман консервативної орієнтації, а саме як держава, що веде «свою політику», а не діє у фарватері Заходу, Росії чи інших «глобальних суперсил». Хай там як, а країна непогано маневрує між одними й іншими, проте, як усюди в регіоні, майбутнє тут далеко непевне.
Чи стане м’яка сила Близького Сходу відчутною альтернативою для сили Заходу? Вочевидь, найближчими роками ні, адже фактично Схід інвестує в ті тренди, які свого часу й були запропоновані Заходом (від екології до мистецтва як засобу пропаганди певних цінностей). У цивілізаційному плані це радше спроба окреслити власні межі й продемонструвати суверенність, залучити на свій бік сильних партнерів, втриматися в можливих умовах падіння цін на енергоносії чи зменшення видобутку, якщо йдеться про країни Перської затоки. Водночас війни, які оточують регіон з усіх боків, і тривалий процес «переформатування Близького Сходу» потребують нового позиціонування від країн регіону, передусім як стабільних і витривалих політичних гравців. Він дедалі більше вгрузає в гібридні війни і, попри злиденність конспірологічних теорій, буде надто наївно уявляти собі, що ці війни розпочалися самі собою, без свідомих підпалів із боку відповідних гравців. Чи загасить цей вогонь м’яка сила, чи, навпаки, розпалить нові вогнища? Покаже час.