Із початку епідемії COVID-19 медичні працівники й персонал, який обслуговує лікувальні заклади, опинились у зоні підвищеного ризику. Через високу контагіозність вірусу й відсутність засобів стовідсоткового захисту чи профілактики, у всьому світі фіксують велику кількість інфікованих медичних працівників. До того ж випадків важкого перебігу хвороби серед людей цієї категорії набагато більше, ніж у представників інших професій. Наприклад, таку закономірність виявила група науковців з Університету Глазго, які опублікували у виданні «Occupational & Environmental Medicine» свої висновки, основані на дослідженні медичних даних 120 075 людей із Біобанку Великої Британії. Із цієї вибірки в період від 16 березня до 26 липня 3111 осіб протестували на наявність COVID-19 і у 271 людини були наявні важкі симптоми. У професійному розрізі виявилося, що лікарі й медичні сестри мали в сім разів вищий ризик тяжкого перебігу коронавірусної хвороби, ніж люди з професіями, що не стосуються охорони здоров’я. Науковці не кажуть однозначно, чому так відбувається: чи лікарі частіше хворіють, бо щодня контактують з інфікованими коронавірусною хворобою, чи річ у підвищеному вірусному навантаженні — вони вдихають більшу кількість вірусних частинок, що призводить до важчого стану. У будь-якому разі, лікарів у більшості держав визнали групою підвищеного ризику, тому вони, наприклад, серед перших у черзі на вакцинацію.
Натомість в Україні ми спостерігаємо дивну картину, яка, з одного боку, начебто вкладається в загальну світову тенденцію, а з іншого — демонструє, що інфікування саме українських медичних працівників відбувається лише поза робочим місцем. Згідно зі статистикою, із майже 900 тис. мешканців України, інфікованих нині COVID-19, понад 30 тис. становлять медичні працівники. За даними з регіонів, кожен десятий працівник системи охорони здоров’я хворіє або перехворів на коронавірусну хворобу. За цей час від ускладнень померло щонайменше 330 медичних працівників, яким офіційно підтвердили такий діагноз. У травні 2020 року Верховна Рада прийняла закон про страхові виплати медичним працівникам, які захворіли на COVID-19 або померли від ускладнень хвороби. У разі смерті чи інвалідності медичного працівника держава зобов’язується виплатити від 630 тис. до 1,5 млн гривень.
Читайте також: Ольга Кобевко: Ті, хто не вірить в COVID-19, змінюють думку після потрапляння до реанімації
Але, як з’ясувалося, отримати компенсацію так складно, що можна говорити швидше про прецеденти, ніж про робочий алгоритм. За весь час пандемії в Україні компенсацію отримали тільки 23 родини медиків і кілька родин тих, хто не є медиком, але працював з інфікованими COVID-19. Наприклад, медичні чиновники Донеччини звітували, що зі 101 перевіреного випадку, коли лікаря було інфіковано, 92 випадки визнали не пов’язаними з виробництвом. І тільки щодо дев’яти випадків складено акти, у яких вказано, що людина могла інфікуватися під час виконання своїх професійних обов’язків. Натомість щодо більшості з понад 1,5 тис. випадків захворювання медичних працівників у регіоні епідеміологічного розслідування на місцях узагалі не здійснювали, тому люди навіть не зможуть претендувати на якусь компенсацію, якщо коронавірусна хвороба спровокує в них важкі ускладнення.
Про системну помилку та бажання зекономити державні гроші говорять лікарі й родичі померлих, які отримують відмову щодо компенсації через висновок комісії про побутовий шлях інфікування. «Наприклад, після смерті нашої колеги з підстанції швидкої допомоги в лікарні, де я працюю, ми вказали в лікарняному, що причиною став «нещасний випадок на виробництві», бо саме це вказує, що жінка інфікувалася під час роботи. І одразу отримали дзвінок із «побажанням» змінити формулювання. Бо Фонд соціального страхування цього не оплачуватиме, — розповідає Іван Черненко, лікар-анестезіолог Роздільнянської ЦРЛ Одеської області. — Мовляв, вона була диспетчеркою, а отже, під час виконання роботи контактувала не з пацієнтами, а з медиками, тому не могла захворіти на швидкій. І вони вже зробили епідрозслідування, опитали всіх колег і з’ясували, що тоді ніхто з них не хворів. Не протестували на імуноглобуліни M та G й не зробили тести тим, із ким вона контактувала, а просто опитали. То як ви доведете, що вона заразилася, наприклад, не від фельдшерів, які зараз працюють на кількох роботах і щодня стикаються з десятками інфікованих?».
І це, на жаль, не поодинокий випадок. В Україні вже є прецеденти протистоянь щодо виплати компенсації. Так, родина одного з братів, які померли через ускладнення від COVID-19, лікаря-хірурга з Черкас Олега Гайди, позивається до Фонду соціального страхування, який відмовився визнавати зв’язок інфікування з роботою лікаря. Родина померлої сімейної лікарки з Миколаєва отримала надію на компенсацію в ручному режимі тільки після гучного скандалу в соцмережах, на який зреагував міністр охорони здоров’я Максим Степанов. Спеціальна комісія спочатку ухвалила відмову, аргументуючи тим, що померла лікарка інфікувалася не на роботі, а від свого чоловіка-хірурга. «Я знаю, що колег-анестезіологів з інших лікарень після виявлення в їхньому організмі коронавірусу змушували писати пояснювальні записки, що вони заразилися в транспорті чи деінде, — розповідає Черненко. — Дуже показово, що все це роблять на рівні трудових колективів, де створюють ці комісії.
Читайте також: Альтруїзм та солідарність
Ви ж розумієте: у разі визнання факту нещасного випадку на виробництві запускається бюрократичний ланцюжок покарання винних. І хоча захворюваність медиків вища від середньостатистичного показника в усьому світі, саме цей заклад має бути покараним за «неналежне виконання протиепідеміологічних заходів». А це й догани керівникам, і зниження загального рейтингу закладу та багато іншого. Думаю, що якби держава хотіла продемонструвати свою турботу про медиків у такий складний час, ця компенсація мала би бути автоматичною для медичних працівників із підтвердженим діагнозом. Є доказові й наукові методи запобігти махінаціям, що були би значно дієвішими за всю цю величезну бюрократичну машину, яка зараз працює проти лікарів. На жаль, у нашій системі охорони здоров’я бюрократія — це чи не єдина система, що працює без збоїв».
Звісно, у лікарів є можливість отримати певні страхові виплати не тільки через важкий перебіг хвороби або летальний випадок, а й просто через інфікування, якщо лікарні (або, наприклад, волонтери чи бізнес-структури) їх застрахують. Але таку страховку нині мають далеко не всі медичні працівники України. За інформацією спільноти DOZORRO, станом на 18 листопада через Prozorro в Україні закупили страхування для 19 846 медпрацівників. На це витратили приблизно 5,7 млн грн. А за даними МОЗ, у країні з хворими на коронавірусну хворобу працює понад 96 тис. медиків. «Найбільше медичних працівників застрахували на Миколаївщині та Сумщині — майже по чотири тисячі осіб. Найменше медиків застрахували в Чернігівській області — 45 і Кіровоградській — 77 лікарів. Водночас у Хмельницькій і Харківській областях таких послуг через Prozorro не купували взагалі», — повідомляють у DOZORRO.
Як бачимо, механізм нарахування державної компенсації, який депутати анонсували як досягнення у сфері піклування про лікарів, в українських реаліях майже не працює. Держава щосили намагається запевнити, що медичні працівники хворіють і помирають не через збільшений ризик, як у всьому світі, а через власні помилки й неправильне застосування засобів захисту. Але очевидно, що алгоритм призначення компенсації організовано неправильно: у коло тих, хто приймає рішення, залучено зацікавлених осіб, а не незалежних експертів. Наприклад, колег хворих і керівництво лікарень, яких можуть карати в разі визнання нещасного випадку на виробництві, а також працівників Фонду, які зазвичай отримують наприкінці року матеріальне заохочення за економію бюджету. І це навряд чи стимулює українських медиків, яких уже катастрофічно не вистачає і відтік яких пришвидшується.
«Я не думаю, що тут можна казати про якусь теорію змови чи цілеспрямовану атаку задля збереження державних грошей. Бо хто насправді думатиме про те, як зберегти державні кошти? Точно не головний лікар якоїсь лікарні, який підписує висновки комісій, і не чиновник із районного Фонду страхування, — вважає Оксана Сухорукова, співзасновниця фонду «Свої», яка до 2020 року працювала в Міністерстві охорони здоров’я. — Думаю, що причина в іншому. Це страх, породжений радянським минулим. Наприклад, страх того, що у твоїй лікарні зафіксують смерть, причиною якої назвуть нещасний випадок на виробництві, що одразу потягне за собою низку неприємностей на всіх рівнях. Де-юре заклади охорони здоров’я в нас уже автономізовано, але де-факто в головах медичних працівників це зовсім не так. Ми ж бачимо, як люди досі вимагають підвищення заробітної плати в Міністерства, хоча це питання нині перебуває у площині медичного підприємства. Навіть міністр не розуміє, на що він впливає в цій системі, а на що ні».
Є ще кілька прикладів таких алгоритмів, які не витримують перевірки практикою під час епідемії: на думку Сухорукової, на їхню роботу також впливає чинник страху. Наприклад, це стосується практики виписування пацієнта зі стаціонару додому з украй низькою сатурацією. «У наказі вказано, що пацієнтів, які вже не можуть інфікувати інших, але потребують постійної кисневої підтримки, за умови заповнення ковідних відділень на 50% і вище треба переводити в інші відділення для надання подальшої допомоги. Але ж ситуація з киснем відома: якщо його не вистачає в ковідних відділеннях, то очевидно, що його взагалі не буде в інших. Тому часто лікарі беруть із рідних розписку, що претензій до лікарні немає і що їх виписують додому з власної ініціативи. А перед цим ставлять рідних перед фактом: шукайте концентратор самі. Але це не пряма вказівка: виписуйте всіх додому! Вона звучить інакше: наприклад, забезпечте потрібну кількість вільних ліжок. Звісно, можна провести кисень у лікарню або купити концентратори. Або звільнити ліжка — і хтось забезпечує виконання саме так, бо боїться не виконати наказ», — розповідає Сухорукова.
Читайте також: Благодійність як бренд
Схожі метаморфози відбуваються тоді, коли в лікарнях не можуть надати так званого ковідного пакета, який держава гарантує при стаціонарному лікуванні пацієнтам із підтвердженим COVID-19. І йдеться не про злочини, коли лікарі щось притримують для корупційних схем, а про законні підстави. «Так званий ковідний пакет виходить за рамки національного переліку, тому надавати його мають змогу тільки ті лікарні, які уклали договір саме на надання послуг із лікування коронавірусної хвороби. На жаль, непоодинокі випадки, коли обласні департаменти подають лікарню як опорну, хоча заздалегідь знають, що в ній не вистачає обладнання чи лікарів, — пояснює Сухорукова. — І туди починають спрямовувати пацієнтів, хоча НСЗУ не підписує договір, мотивуючи відсутністю умов для якісного лікування. Яскравий приклад — лікарня у прифронтовому Світлодарську, у якій кілька місяців приймали людей, хоча підписати договір було неможливо через відсутність достатньої кількості лікарів. У такому разі пацієнти не отримують безкоштовного лікування, яке гарантує держава, а лікарі — доплат за роботу з ковідними пацієнтами. А рідні змушені купувати коштовні ліки, не розуміючи, чому в сусідньому місті їхніх знайомих лікують безплатно».
Водночас такі проблеми можуть виникати, коли належно не налагоджене тестування населення. Тоді хворий може потрапити до лікарні без підтвердженого тесту й певний час, до надходження результатів, йому не виписують безплатних ліків як хворому на COVID-19. Або якщо хворий має важкий перебіг, але до лікарні потрапив без тестування на 10–12 добу від початку хвороби, коли тести часто показують уже негативний результат, що унеможливлює застосування до нього ковідного пакета. На місцях, щоб розвантажити лабораторії, часто є негласні вказівки не направляти людей на тестування без підтвердженої пневмонії. А своїм коштом зробити тести всій родині — дорого, тому люди часто вирішують тестувати когось одного, що не допоможе, якщо в лікарню потрапить інший член родини. І ці коливання ми вже можемо бачити у вигляді зниження кількості інфікованих, яке корелює зі зниженням рівня тестування. «Дедалі більше стикаюсь із тим, що пацієнти на 8–10 добу потрапляють до нас у лікарню без ПЛР-тестів, бо їх просто не відправляють на тестування, — підтверджує Іван Черненко. — Тому дуже прошу: лікарі, пишіть направлення на тести, пацієнти, вимагайте тестування коштом держави, якщо у вас є симптоми ГРЗ».
Усе це, на думку Сухорукової, є показником незлагодженості системи, яка так і не змогла за ці місяці розв’язати складних питань, що їх поставила пандемія: «Система охорони здоров’я — це насамперед система. І в ній повинні працювати всі елементи, інакше проблеми будуть у кожній ланці. «Найгарячіші» питання — забезпечення киснем та організація тестування, зокрема на планові операції. І їх, на жаль, майже провалено. Якщо людина зверталася за допомогою, але потрапила до лікарні без тестів — питання до організації роботи закладів, зокрема роботи мобільних бригад. Саботування, боротьба з попередниками, відкочування назад за наявності вже готових рішень — на це пішов той час, який мав урятувати систему під час виклику епідемії».