Надто вже хотілося тим депутатам під Москву, та й українська належність півострова тоді, на початку 1990-х, здавалася ще вилами по воді писаною. Через чверть століття ота підмосковська мрія, на жаль, таки здійснилася, і тепер кримське знамено майорить по всьому півострову в парі зі стягом нового колоніального господаря. Але подекуди в цю триколірну гармонію вклинюється дисонанс. Ні, не синьо-жовтий (прапор України під лютою забороною, та й настрої в Криму переважають такі, що людина, яка вивісить наше знамено, ризикує зазнати самосуду юрби ще до приїзду наряду ФСБ). Бірюзово-блакитний із золотою тамгою – національний прапор кримських татар. Його, щоправда, не побачиш на держустановах, але часто стрічаєш на «торпедах» маршруток, у вікнах автівок, а подекуди навіть на житлових будинках у кварталах репатріантів.
Цей прапор не надто рекламують, але й не приховують. Аж дивно, що московська рейхсканцелярія не заборонила його разом з українським як яскраве уособлення «нерусского духа» на окупованій території: адже блакитний колір затвердженого в 1917 році кримськотатарського прапора символізує, за різними трактуваннями, чи то спадщину Чинґісхана, чи то пантюркізм – хай там як, але дуже неприємні для Москви речі. Може, дозволом на його використання окупанти розраховували здобути симпатії кримців та залучити їх на свій бік, може, мали ще якісь міркування – хтозна, але прапор залишається «легальним».
Читайте також: Обережно: вовки!
Щороку, від 2010-го, кримські татари 26 червня мирними маніфестаціями відзначали день свого національного прапора. Київська влада неприязно кривилася, спостерігаючи за повними блакитних знамен майданами, але принаймні не втручалась і не забороняла цих зібрань. Щойно Крим було втрачено, ставлення Української держави до символу його корінного народу змінилось на протилежне: тепер кримських татар зі знаменною датою вітає сам президент, у столичному парку Шевченка відбуваються заходи за участю кримчан та материкових українців, у Херсоні теж показують найбільший прапор, уже не намальований, а шитий, тощо.
Тож не дивно, що у пропагандистській битві за симпатії кримців свою «симетричну відповідь» вирішила дати й Росія. За справу взялися з державницьким масштабом: для відзначення Дня прапора створили оргкомітет із числа кримських татар «на царській службі», а водночас заздалегідь розіслали найсуворіші прокурорські попередження всім активістам, котрим могло заманутися влаштувати 26 червня якісь самостійні заходи. Понад те, у проведенні масових акцій було відмовлено всім громадським організаціям, що намагалися «легально» випросити на них дозвіл.
Похмурого ранку 26 червня казенне святкування розпочалося. Вулицями Сімферополя помчав офіційний автопробіг із прапорами з вікон (єдиний дозволений із кількох, на які подавали заявки) і дістався до парку Гагаріна – такого собі «політичного гетто» подалі від центру, де тільки й дозволено тепер проводити масові заходи (це, щоправда, стосується не всіх, а лише кримських татар та українців: нагадаю, саме до цього парку в березні, не дозволивши зібратися під пам’ятником Шевченку, випхали українську акцію на честь Кобзаря; там її, подалі від сторонніх очей, і пов’язали). У парку планувалася кульмінація дійства: заздалегідь було проанонсовано, що в небо здійметься велетенський (куди тим києвам із херсонами!) кримськотатарський прапор.
Читайте також: «Хуже уже нє будєт»
У малолюдному парку накрапав дощ. Зі сцени лунали записи народних пісень. Над ставком уже висіла на канатах велика повітряна куля. До неї і причепили згорнуте блакитне полотнище. Повітрофлотці пустили всередину неї струмінь полум’я, щоб здійнялась у небо. Балон злетів іще метрів на п’ять над водою… Почав розгортати знамено, застиг… Іще один вогняний струмінь… Ні, все дарма: притягнена непереборною силою гравітації, куля повільно опускається вниз, у всіх на очах занурюючи прапор у зелену воду.
На цьому стидовищі «свято», власне, й завершується. Битва гігантів навколо національного символу кримців виграна Києвом.
Я вже не вперше пишу про незграбні спроби окупантів однією рукою придушити кримських татар, як придушили українців, а другою кидати їм пропагандистські подачки й нав’язувати власні сценарії національного єднання: то на вшанування путінського «закону про реабілітованих» прийде 30 осіб замість очікуваних 3 тис., то ворожильний калач на казенному святі вперто віщуватиме біду, то ось черговий захід у буквальному сенсі сів у калюжу… Ніби якесь прокляття лежить на отій фальшивій грі в «толерантність» від одного з найбільш репресивних режимів світу. Колишня відсторонена байдужість Києва, чесно сказати, і то мала пристойніший вигляд.