Показовим є останній випадок у столиці, коли зникла не проста людина із села, а суддя Апеляційного суду Києва Оксана Дурицька. Щойно 14 вересня в Оболонський райвідділок міліції звернулася її мати, як уже наступного дня жінку знайшли. На жаль, мертвою. Виявилося, що вона загинула в одній із міських водойм і більш як тиждень пролежала в морзі невпізнаною. Очевидно, з ідентифікацією потопельниці не поспішали, бо не знали, що за життя вона обіймала солідну посаду в суді.
ШУКАТИ СТАЛИ ГІРШЕ
Ця історія вкотре оголила давню болючу проблему нашої міліції. Коли людина має статус у суспільстві, її родичів шукатимуть щосили, коли ж вона бідна й без упливових зв’язків, ніхто її бідою не перейматиметься.
На думку генерала Геннадія Москаля, зараз, коли наука й техніка зробили великий крок уперед, в Україні почали забувати навіть радянські методи. Спеціальні підрозділи з розшуку безвісти зниклих ліквідували, а їхню роботу кинули на перевантажені структури карного розшуку. «Чим вони насамперед займатимуться – розшуком злочинців, за яких б’є начальство і через яких страждає статистика МВС, чи зниклими, які на ці показники ніяк не впливають?» – запитує Геннадій Москаль. І сам відповідає: «Звісно ж, ловитимуть злочинців, а безвісти зниклих шукатимуть побічно – в кращому разі опитають знайомих та й на тому крапка».
Ветерани МВС обурюються, що досі в міліції не створено спеціальної комп’ютерної програми, яка могла б у автоматичному режимі порівнювати дані зниклих людей і невідомих трупів. Закуповують пересувні лабораторії для перевірки техстану автомобілів на дорогах, щоб продовжувати «доїти» водіїв, а програмного забезпечення для зниклих безвісти придбати не спромоглися. Як розповів Тижню відставний майор МВС Іван Микитенко, розробка, котрою давно користуються в розвинених країнах, могла б суттєво спростити роботу міліції.
«Подивіться, як зараз шукають зниклого в Харкові журналіста Василя Климентьєва, – каже Микитенко. – Порозсилали по всіх моргах повідомлення, і там ледве не вручну звіряють антропометричні виміри невпізнаних тіл із даними харківського журналіста; якщо ж відсіюють підходящих «кандидатів», то вже потім проводять ДНК-аналіз. Існувала б комп’ютерна програма – все можна було б зробити за лічені дні, і зразу стало б відомо, чи є в моргах України його тіло, чи його ще треба знайти. З такою недосконалою методою ми одну людину шукатимемо роками, поки всі трупи поперевіряємо».
Читайте також: Зникнення журналіста Климентьєва
УТРАЧЕНИЙ ЧАС
Із типовим випадком міліцейської халатності зіткнулися рідні двох дівчаток – Насті Балябіної і Тетяни Мізіної, які зникли в Севастополі ще 4 січня цього року. Щойно діти не повернулися додому, батьки відразу забили на сполох і звернулися до міліції. Однак замість того, щоб підняти по тривозі весь особовий склад, внутрішні війська, кінологів із собаками, чергові міліціянти почали розказувати рідним байки, ніби діти десь бавляться й невдовзі прийдуть додому. Потім один із керівників севастопольської міліції взагалі дозволив собі образливі речі: заявив, що немає причин для тривоги, адже, мовляв, дівчатка з неблагонадійних сімей, що вони волоцюжки, а то й узагалі малолітні повії. За такі слова матері почали погрожувати горе-офіцерові судом. Зрештою, вони здійняли галас у ЗМІ, а без цього, можливо, до серйозних пошуків силовики не вдалися б і досі.
Коли інформація про зникнення дітей та інертність місцевої міліції докотилася до Києва, тоді вже правоохоронці заходилися шукати як слід: підняли й особовий склад, і кінологів, і навіть військових моряків. Проте час був безнадійно згаяний – дівчаток знайшли мертвими. Коли ж у Севастополь приїхала міністерська перевірка з Києва, виявилося, що навіть за 10 днів після заяви батьків міліція міста всупереч законодавству і здоровому глузду не тільки не порушила кримінальної справи за фактом зникнення дітей, а навіть оперативно-розшукової не завела. І взагалі не дала тій заяві ніякого ходу. Тільки вже як дівчат знайшли з ознаками насильницької смерті, тоді прес-служба УВС Севастополя повідомила, що справу нарешті відкрито за фактом убивства.
Невдовзі затримали жінку, яка була знайома з Настею і Тетяною, і міліцейська прес-служба переможно заявила, що є вагомі підстави вважати, нібито саме вона скоїла подвійне вбивство.
«Затриману звинуватили в убивстві двох дітей тільки на підставі того, що на задньому боці її джинсів нібито знайшли кров однієї із жертв, – розповіли Тижню на умовах анонімності в міліції. – Досвідчені криміналісти розуміють, що це профанація чистої води, – мабуть, кров їй намазали власноруч, щоб повісити на неї злочин. Адже ніякісіньких мотивів у неї не було, та й коли когось убивають, то кров на одязі спереду, а не ззаду. Виходить, справжній убивця досі на волі».
ПІШОВ Й НЕ ПОВЕРНУВСЯ
У МВС запевняють, що в разі зникнення людини спеціальна оперативно-розшукова справа у провадженні перебуває безстроково, якщо ж її з якихось причин закривають, то матеріали тримають в архівах 15 років. Адже трапляються випадки, що понад десятиліття не знаходять ні особи, ні тіла. 13 років тому в жительки Києва Алли Фролової за загадкових обставин не стало чоловіка – Степана Кройтора. Жінка припускає, що про обставини його зникнення може знати скандально відомий в Україні пастор Сандей Аделаджа, який керує церквою «Посольство Боже».
«Мій чоловік мав невеличку страхову компанію. Все було добре, аж доки знайомі запропонували нам відвідувати зібрання «Посольства Божого», – пригадує Фролова. – Дуже швидко Степан наблизився до Аделаджі й навіть став його радником із юридичних питань. За два роки, 1997-го, ми з дочкою поїхали до батьків у Луганськ, а коли повернулися, чоловіка не було ні вдома, ні на роботі. Обдзвонили всіх знайомих, проте єдина нитка, яку могли знайти, – один пенсіонер бачив мого чоловіка востаннє на нічній молитві в Сандея Аделаджі. Він частенько влаштовує в себе такі «всеношні» й зараз».
Алла Фролова стверджує, що парафіяни помітили, як після нічної молитви пастор запросив Кройтора на розмову віч-на-віч. Коли вона запитала у проповідника про свого чоловіка, той буцімто відповів: «Якщо він повернеться додому, це буде велике диво».
ЯК З ТВАРИНАМИ
Поховання невпізнаного тіла, якщо родичі по нього не звернулися, відбувається впродовж 10 діб. Як зазначає завідувач столичного моргу Микола Труш, тільки єдині останки в них зберігаються понад 10 років. «Це так зване таращанське тіло, – пояснює він. – Формально нібито експертизами підтверджено, що воно належить журналістові Георгію Гонгадзе, але мати з цим не погоджується й відмовляється забирати для поховання. Тож ми змушені тримати його в себе, аж доки буде команда ритуальним службам стосовно похорону. Якщо ніхто не звертається по тіло після детального опису, дактилоскопування й фотографування, його ховають на столичному Північному кладовищі під порядковим номером. Трапляються випадки, коли родичі впізнають через нашу фототеку своїх зниклих близьких і вже потім можуть за бажання перепоховати чи встановити на могилі надгробок».
Джерела Тижня в правоохоронних органах зазначають: часто-густо після ексгумації невідомих трупів виявляється, що треба порушувати кримінальні справи і проти працівників ритуальної служби. Адже держава виділяє на поховання таких людей певні кошти, а хитромудрі грабарі їх розкрадають.
«Приміром, заповнюють документи, що і труну купили, й білизну, й костюм хороший, і подушку, і простирадло біле ще туди вклали, – розповідає криміналіст МВС. – Коли ж покійного ексгумують із метою експертизи, виявляється, що голий труп просто вкинули в целофановий мішок і прикидали землею. Не бояться ні чорта, ні Бога і чинять із невпізнаними небіжчиками, як із тваринами».