Майкл Кіммел, американський дослідник і фемініст, автор низки праць на гендерну тематику й засновник Національної організації чоловіків проти сексизму в США, якось зауважив: «На мою думку, більшість чоловіків підтримують гендерну рівність, просто бояться про це публічно сказати. Адже є стереотипи, що такий чоловік – гей, що він «несправжній». Власне, ці слова містко змальовують ситуацію із чоловічим гендерним рухом в Україні. Соціальний запит на нього є, але говорити вголос про це незручно.
«Боротьба зі стереотипами в суспільній свідомості завжди наражається на певне нерозуміння чи навіть спротив, – розповідає Ігор Гуцуляк, керівник проекту ПРООН «Підтримка впровадження національного гендерного механізму». – Звичайно, є певні групи людей (як чоловіків, так і жінок), які в силу тих чи інших обставин не хочуть сприймати ідею рівності статей або розуміють її дуже вузько, але я розглядаю це не більше як елемент своєї повсякденної роботи». Тренер гендерної програми ПРООН Тарас Кузишин також стикається з нерозумінням своєї діяльності: «Перше, що кажуть: нащо воно тобі, ти що, підкаблучник? А де твоя чоловіча солідарність?».
За такого підходу лише одиниці наважаться пливти проти течії. З одного боку, окрім суспільної думки чоловічим організаціям протидіють інші чоловічі рухи, зазвичай релігійного спрямування. Вони обстоюють патріархальні уявлення про чоловічі та жіночі ролі. З іншого – ще є наша неоднозначна держава, з якою треба боротися, акцентуючи увагу на проблемних місцях, і домагатися дотримання засад рівності, проте без якої ніяк не втілити масштабні гендерні проекти. У цих складних умовах чоловіки починають говорити.
За права жінок і батьківство
Подолання патріархатних уявлень про жінку-берегиню та чоловіка-годувальника на руку не лише представницям прекрасної статі. Тамара Марценюк, доцент кафедри соціології
НаУКМА, авторка курсу «Маскулінність і чоловічі студії», підтверджує це: «Як показує досвід країн, де чоловічий профеміністичний рух давно розвинувся, не всім чоловікам подобається жити у світі, де насильство та агресія – це норма, адже саме такі уявлення продукують жорсткі гендерні ролі стосовно того, що чоловік завжди повинен бути сильним, успішним, міцним, неемоційним. І не всім подобається, що жінок сприймають як річ, прикрасу».
Незгодні з роллю переможця-агресора-годувальника чоловіки в Україні зазнають суспільного неприйняття. Не в останню чергу наслідком такого психологічного тиску стає статистика самогубств. За даними МОЗ, українські чоловіки вчетверо частіше вчиняють суїцид, аніж жінки. Дослідження ВООГО «Відкрите суспільство» стверджує, що причинами самогубства українських чоловіків найчастіше є економічні чинники: відсутність заробітку, низька зарплата. По-перше, вони бачать, що не дотягують до «золотого стандарту», згідно з яким повинні мати владу та контроль, і це спричинює депресію. По-друге, нинішнє покоління чоловіків є «буферним», коли зникає чітке усвідомлення моделі поведінки. Час вимагає від них швидкої адаптації до нових умов, і вони розриваються між традиційними цінностями й сучасністю. Чоловічі рухи якраз намагаються, зокрема, зробити так, щоб чоловіки адаптувалися і нетравматично передали частину навантаження та відповідальності жінкам.
Олександр Нікітюк, керівник «Лабораторії актуальної творчості», розповідає, що після того, як «поступово змінив власні архаїчні переконання», вирішив творчими засобами впливати на думку громади. Як результат – створення «Абетки-розмальовки», у якій діти вчаться орієнтуватися у виборі професії без поділу на суто чоловічі чи жіночі заняття. Далі організація долучилася до проекту «Право жінки на політику» (за підтримки Посольства Швейцарії) і розробила тематичні комікси. «З відгуками тут усе стало гарячіше, комікси боляче вдарили по самолюбству чоловіків. Та й багато жінок тепер закидають мені, що я руйную «нормальні» традиції, які складалися віками. Комікси стали своєрідною болісною провокацією, зате актуалізували проблему малої кількості жінок у парламенті, зробили її помітною, викликали суспільну дискусію», – каже Нікітюк.
Читайте також: Шукайте чоловіка: які гендерні стереотипи панують в Україні
Ще одна складова чоловічих рухів – підвищення ролі чоловіка як батька. В Україні, згідно з офіційною статистикою, станом на 2012 рік близько 25 тис. татусів перебували в декретній відпустці. Утім, експерти стверджують, що насправді таких значно більше.
Олексій Хмара свого часу започаткував мережу Тато-шкіл, яка мала на меті підготувати чоловіків до ролі батька і пояснити важливість домашньої роботи та залучення до повсякденного догляду за дитиною. «Коли ми у 2004-му тільки порушили цю тему, в Україні ніхто не говорив на публіку про активну роль чоловіків-батьків. Сьогодні ситуація змінилася, приміром, партнерські пологи стали нормою», – розповідає Хмара.
«Лабораторія актуальної творчості» вже кілька років поспіль проводить тематичну фотовиставку до Дня батька, експонуючи її в людних вінницьких торговельних центрах. «Виставка «Я пишаюсь! Я батько!» складена з дуже позитивних фотографій, що висвітлюють найкращі зразки спілкування та взаємодії тат і їхніх діточок. Зважаючи на реакцію відвідувачів, тема була для них дуже затребуваною та актуальною», – резюмує Олександр Нікітюк.
Проти насильства
Чоловіча агресія, спрямована на жінок, – це результат невміння спілкуватися і виражати свої емоції, кажуть психологи. «Наша система освіти родом із совка влаштована так, що чоловік підсвідомо вчиться лише ненавидіти жінку, – розповідає Олексій Хмара. – Вдома його вихованням переважно займається жінка, у школі те саме… І в результаті в голові закладається образ: жінка мене всього вчить і жінка мене сварить. У чоловіка виникають внутрішні агресивні емоції. Та він не може з ними впоратися, бо має безліч негативних стереотипів у поведінці. Як наслідок – насильство і пасивна роль у сім’ї».
Деякі чоловіки спробували змінити ситуацію. Була створена організація «Чоловіки проти насильства» з філіями в кількох містах, проте останні роки про її діяльність майже нічого не чути, окрім хіба що роздавання рожевих браслетиків на підтримку політики ненасилля. Тема роботи з особами, які практикують насильство в сім’ї, дуже складна: тут потрібні і фахівці для роботи, і бажання самих чоловіків звернутися зі своєю проблемою. Майже неможливо уявити українця, який на тлі культу сили визнає себе агресором і тираном та ще й звертається по допомогу. Кризові центри з роботи із такими людьми намагалася запустити організація «ТОРО» в Кіровограді, проте за деякий час діяльність згорнули. За час дії програми сюди звернулося лише 30 чоловіків. Та робота з ними була такою складною, що емоційного тиску не витримували ні самі вони, ні тренери.
Що об’єднує всі ці чоловічі ініціативи? Напевно, те, що наразі рано чи пізно вони згортаються. Брак підтримки, коштів і фахівців. Та головне – відстороненість тих, заради кого це все робиться. Переломити ситуацію здатен комплексний підхід. Починаючи від дитячого садочка і школи, де хлопці теж можуть вишивати, а дівчата – майструвати. Від дитячої літератури, де не було б такого чіткого поділу на «розумників» і «фей». Від родини, де жінка не усуває чоловіка від виховання, бо «він же не тямить». «Це могло б допомогти у впровадженні гендерної рівності, тобто можливості обирати своє заняття і покликання незалежно від статі», – підсумовує Тамара Марценюк. Адже в жінок ніхто не відбирає право бути господинею, а в чоловіків – качати м’язи. Просто ті, хто хоче собі іншого сценарію, теж зможуть себе знайти.