У роки моєї юності, яка минала в комуністичній Польщі, мене піддавали різноманітним соціотехнічним експериментам. Одне з визначень цього поняття, яке я знайшов у Google, починається так: «Соціотехніка ґрунтується на обдурюванні людей…». Далі вже не цитуватиму, бо суть цього терміну вловили вже в перших словах. Коротко кажучи, обдурювання людей має довгу традицію, що виходить далеко за межі комуністичного «lingo». Нічого не вдієш, що мені довелося виростати в тіні цієї традиції, і в силу обставин іноді я на неї посилаюся, щоб краще проілюструвати процеси, назначені схожістю до неї.
Одним із елементів тієї обрядовості було безперервне занурення в новомову, яка мала замінити нам чіткі і зрозумілі поняття. Одним із таких виразів, що донині живе в моїй пам’яті, була фраза «шоколадоподібний виріб». Цей фразеологізм з’явився в часи, коли на ринку був дефіцит справжнього шоколаду, але народ звик до смаку шоколаду, тож спеціалісти з реклами створили ідіому «шоколадоподібний виріб», який спільного з шоколадом мав тільки слово «шоколад». Мені пригадалася ця давня історія на хвилі жвавої дискусії про законопроєкт, який передбачає запровадження в кінотеатрах українських субтитрів для англомовних фільмів замість українського дубляжу, як було досі.
Аргументом «ЗА» мало бути просування англійської мови, сучасної lingua franca євроатлантичної цивілізації й далеко поза нею. Пропозиція такого рішення розпалила запеклу дискусію, розвівши знайомих, друзів і навіть членів родини по різні сторони барикади. Моя дружина (спеціалістка з навчання іноземним мовам) вважає, що ще зарано відмовлятися від україномовного дубляжу, який, на її думку, допомагає популяризувати серед людей українську мову, сприяючи її найширшій присутності в публічному просторі.
Читайте також: Англійська? Let it be, але не за рахунок української!
Я прибічник субтитрів, це переважно через те, що я ріс у Польщі, а там у кінотеатрах (окрім дитячих і підліткових фільмів) переважали субтитри, а звукова доріжка як інтегральна частина фільму залишалася оригінальною мовою.
Загалом я не люблю дубляж, але мушу зізнатися, що кілька разів чув дубляж найвищого рівня, що не змінює моєї прив’язаності, що ґрунтується на звичайній звичці, хоча можна наводити аргументи на користь оригінальної звукової доріжки, і тут я процитую Дениса Іванова, з яким я в цьому сенсі абсолютно згоден.
(Денис Іванов – український продюсер, кінопрокатник, керівник кінокомпанії Arthouse Traffic, член Європейської кіноакадемії та Національної спілки кінематографістів України.)
“…мені дуже хотілося б, щоб в нашому прокаті стрічки можна було б дивитися в оригінальній мовній версії. Бо так цей фільм хотіли показати глядачам автори. Більшість дубляжів і ВСІ озвучання фільмів зводять нанівець роботу звукорежисерів стрічки. А у акторів фільму фізично відбирають їхні власні голоси.”
Хоча прибічники дубляжу не здаються. Я пам’ятаю, як колись директор одного з Ґете-Інститутів (німці у 100% використовують дубляж закордонних фільмів) переконував мене, що їхній дубляж дуже часто кращий за оригінал, і як приклад навів мені дублера голосу голлівудської зірки Арнольда Шварцнеґґера, рідною мовою якого, nota bene, є німецька.
Що це доводить? А те, що коли йдеться про звички, набуті з молодості, то їх важко викорінити, вони залишаються з нами на довгі роки. Те саме стосується захисників українського дубляжу, які спершу звикли до російського, а нині захищають український, хоча слід було б сказати, що вони прихильники дубляжу як такого. Закиди, що зміна статусу-кво — це напад на українську мову, абсурдні, але коли хтось хоче вдарити опонента, то палиця завжди знайдеться.
Тут знову слова Дениса Іванова:
“Більшість українців в кіно не ходить. Бо в їхньому місті немає кінотеатрів, або на кіно немає грошей — бідність в Україні поширюється шаленими темпами. Не маю зараз точних цифр, але аудиторія кінотеатрів, в найкращі часи, — це десь менше ніж 10 відсотків населення України. З яких більшість ходить в кіно не частіше одного разу на рік.”
От власне, мені цікаво, чи хтось завдав собі клопоту й зробив дослідження сприйняття закордонних фільмів в українських кінотеатрах, зокрема кількості глядачів, яких намагалися українізувати завдяки українському дубляжу.
Ще раз наголошу, що фільми (не тільки англомовні) для дітей мають бути дубльовані з тієї простої причини, що ця вікова група не може швидко і вправно читати субтитри.
Читайте також: Let’s be honest
Але повернімося до головної мети дискусії, що мала стосуватися законодавчого регулювання занурення реципієнтів англомовної кінопродукції в своєрідну атмосферу світової lingua franca.
Авжеж, як не можна в кінотеатрі вивчити українську, так не можна вивчити там і англійську. Про тих 10% суспільства, які раз на рік можуть дозволити собі похід у кіно, навіть не згадуватиму, як і про ціни на квитки, які дорівнюють цінам у країнах значно заможніших, ніж Україна.
Мови варто і треба вчити спершу в родині і середовищі, що нас оточує, потім у школі й на роботі. Рішення про законодавче регулювання присутності англійської мови в кінотеатрах просто необдумана, і що тут приховувати — наївна, хіба що за цим рішенням стоять аргументи, про які автори не згадують. Захист українського дубляжу також наївний, хіба що за цією позицією стоять аргументи, про які не можна дискутувати публічно.
Сподіваюся, що невдовзі проблема вирішиться сама разом із розвитком технологій і технічних можливостей сучасних кінотеатрів. Що можна буде, як на стрімінгових платформах, обрати спосіб перегляду фільму: чи в оригіналі без субтитрів (я дуже люблю дивитися англомовні фільми мовою оригіналу і з англійськими субтитрами, бо це допомагає мені значно краще розуміти локальні діалекти, які часто не піддаються моєму слуховому сприйняттю), чи в оригіналі з субтитрами довільною мовою, чи в версії з дубляжем також довільною мовою. Поки що замість ґрунтовної розмови, що спирається на соціологічні дослідження, маємо те, що маємо, тобто «шоколадоподібний виріб» замість шоколаду.