Шлюби вінчані й невінчані

Історія шлюбу є однією з найважчих для розуміння минулого приватного життя людини. З одного боку, подруж­­ні взаємини суворо регульовані правовими актами, релігійними приписами і традиційними відносинами. Однак, зазираючи в минуле, ми завжди натраплятимемо на порушення всіх цих формальностей. Зміни у ставленні до подружжя і сімейних відносин у європейському контексті, а особливо в українському випадку, досить яскраво відображають зміни в цивілізаційному вимірі.

Освячений союз без любові 

Традиційні норми подружньої поведінки і шлюбний акт у давніх спільнотах були надзвичайно сакралізовані. Згадаймо барвистий опис взаємин між чоловіком та дружиною у східнослов’ян­­ських племен у «Повісті минулих літ»: «Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний… І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скот­­ськи: і …весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали… І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, – з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони». Для автора «Повісті…» на першому місці в цій розповіді стоїть християнське моралізаторство про важливість Господнього освячення шлюбу, а також традиційної відправи весілля. Потрібно звернути увагу і на добровільність вибору молодої, як і молодого.

Християнство принесло із собою особливе ставлення до шлюбу, який визначали як церковне таїнство, здійснене через вінчання, а моногамію визнавали єдиною формою подруж­­ньо-сімейних відносин. Однак регулювати його церква почала доволі пізно і впроваджувала свій контроль поступово з багатьма винятками й наявністю цілого пласту пережитків та звичаєвої культури.

У Візантії обов’язкове церковне вінчання було запроваджено лише з Х століття, звідки ці настанови й перекочували на Русь. У Західній Європі воно було введене на століття пізніше, увібравши в себе також суворі приписи германського права, яке надавало виняткового значення моногамії, жорстокому покаранню за подружню зраду і втрату цноти до шлюбного акту, водночас дозволяючи продаж жінок і дітей. До всього того додавалися і соціальні особливості укладення шлюбу: простолюд у той час був доволі далеким від церкви й відзначав подружній акт весіллям і танцями, залишивши вінчання прерогативою вищих прошарків.

Традиційне значення шлюбу теж було насичене символічними актами: змовини, заручини, сватання часто передували складній за своєю символікою шлюбній церемонії. Молоді до заручин і сватання не знали одне одного; те, що розуміли під коханням, приходило з роками спільного життя, господарювання, вихованням дітей та з пережитими лихами. Потрапляння в патріархальний дім невістки означало надбання нових робочих рук, нерідко з хорошим заохоченням – посагом. Однак у багатьох культурах поряд із останнім була традиція викупу нареченої. Часто пару для своїх дітей визначали батьки, церковні чи світські ієрархи.

Релігійне значення шлюбу, що поволі ставало основним і визнаним, теж мало чимало своїх особливостей. Церква прагнула контролювати не лише родинне життя, а й розлучення подружжя. У цьому випадку православ´я потурало народним звичаям, і то було одним із предметів дорікань на його адресу з боку Папського престолу під час унійної полеміки. Розлучатися в православному шлюбі за наявності вагомих обставин могли аж тричі, тоді як католики забороняли це. 

Звичай і церква

Українська історія демонструє кілька важливих особливостей. У наших реаліях буття на прикордонні сприяло демократичності родинних відносин і поширенню практики добровільного укладання шлюбів. У той час як церква розглядала вінчання як необхідну процедуру, звичаєве право розуміло шлюб як угоду переважно «по власній охоті».

Чимало яскравих прикладів подружньої поведінки та родинного життя XVI–XVIII століть наводить у своїх роботах та художніх творах історик і белетрист Орест Левицький. Так, він зазначає, що не лише серед простолюду, а й поміж вищих верств, зокрема й духовенства, «церковне вінчання само по собі без виконання весільного обряду не мало у шлюбній справі ніякого рішучого значення, а справлялося тільки як релігійний акт». Для людини важливіше було укладення угоди після заручин і сватання. У 1726 році овруцький шляхтич, «уніат» Василь Виговський скаржився, що пани Вербицькі «змовили» за нього доньку і навіть повінчали, а потім, не дочекавшись весільного акту, віддали заміж за іншого. Для Виговського то були «шкода і безчестя», й на акт вінчання як форму узаконення шлюбу ніхто не зважав. 

Та церковні практики поступово з багатьма відхиленнями брали гору над народними звичаями. Уже 1634-го чернігівський архієпископ Ісайя Копинський велів священикам відлучати від церкви тих, хто живе невінчаним. Чинним церковний шлюб визнавали й державні органи, що вирішували справи спадку та опіки щодо дітей невінчаного подружжя. Синод Російської імперії 18 листопада 1744 року наказував під час цього таїнства брати з молодих підписку, що одразу після його закінчення, не чекаючи весілля, вони почнуть жити разом як подружжя. Такий тиск призвів до утвердження нової практики вінчання і святкування весілля в один день.

Контроль церкви в цьому питанні тривалий час ще був істотним, хоча й відносним. Розлучення відбувалося за давніми звичаями через «розвідні лис­­ти», а в середовищі простолюду як Гетьманщини, так і Слобожанщини шлюб у другій половині XVIII століття розглядали переважно як вільну угоду. Деякі елементи цієї традиції збе­­рег­­лися й надалі, що яскраво описано в українській художній класиці, зокрема життя «на віру» в однойменному оповіданні Михайла Коцюбинського.

Розриваючи з таїнством

Подружні взаємини в Західній Європі почали змінюватися з Ренесансом та Реформацією. Звернення уваги на індивіда і секуляризація багатьох сфер ви­­водили й інше розуміння шлюбу. Провідний діяч Реформації Мар­­тін Лютер прагнув заперечити церковне таїнство останнього, вважаючи головною його метою народження дітей та життя у вірності, що вже виходило за межі релігійної компетенції. Протестантська етика вклала в поняття шлюбу розуміння насамперед духовної єдності чоловіка та жінки. Водночас постала проблема добровільного вибору подружжя. Змінювалося і ставлення до кохання, яке раніше часто вважали за хворобу. Відтепер захоплення молодих одне одним, зустрічі, знайомства та любовні сентименти ставали необхідною передумовою для майбутнього шлюбу.

Просвітництво визначало свободу вибору подружжя, що часто йшло в розріз із церковними і традиційними нормами, згідно з якими рішення, не схвалене батьками, сприймалося з багатьох причин вкрай негативно. Своєрідним вінцем втіленням просвітницьких ідей щодо шлюбу стала Велика французька революція. Задекларовані нею рівність, свобода та боротьба із церквою дали свої плоди і в цьому питанні.

Тут відіграв певну роль прецедент. Після перших революційних змін і потрясінь 1790-го відомий актор французького теат­­ру та революціонер Тальма вирішив одружитися з багатою куртизанкою Жюлі Каро, однак священик відмовився благословити шлюб «блазня». Тальма почав боротьбу за свої права, й врешті-решт 1792-го Конвент визнав громадянський шлюб як єдино обов’язковий і запровадив на всій території Франції реєстрацію актів громадянського стану, яку мала здійснювати вик­­лючно світська влада. Наполеон Бонапарт підтримав це нововведення революціонерів і закріпив заміну церковного шлю­­бу громадянським у відомому Цивільному кодексі 1804 року. У період наполеонівських війн юриспруденція Бонапарта була поширена в окупованій французькими військами Європі.  

У добу Реставрації всі здобутки Французької революції в питанні шлюбу були скасовані і єдино визнаним знову став союз, скріплений церковним вінчанням, водночас зберігалася заборона розлучень. Однак нововведення революційної Франції вже не можна було остаточно викорінити, і протягом XIX століття в Європі співіснували практики укладання як церковного, так і громадянського шлюбів.

Важливим було розуміння шлюбу й діячами національного руху. Описування спільних рис шлюбної церемонії сприяло зародженню відчуття єдності поміж часто розділених адміністративно представників одного народу. Чи не перший друкований український етнографічний твір авторства Григорія Калиновського (1776) містив оповідь про весільні звичаї Гетьманщини і Слобожанщини. Шлюб мав символізувати не лише духовну, а й національну єдність. Українські приклади занадто промовисті. Іван Франко саме з цих міркувань одружився з мешканкою Східної України (корінням із Харківської губернії) Ольгою Хоружинською, а східняк Михайло Грушевсь­­кий – з вчителькою Марією Вояківською, що родом із Підгайчиків поблизу Зборова.

Секулярний розподіл

Процес наповнення шлюбу передусім громадянським сенсом чітко пов’язаний із відокремленням церкви від держави. Ухвалений 9 грудня 1905 року закон про секуляризацію у Франції став основою для таких актів у радянській Росії (20 січня 1918-го) і Турецькій Республіці (1925-го). Це законодавчо закріплювало важливість насамперед державної (чи громадської) реєстрації шлюбу і необов’язковість церковного таїнства. Громадянський шлюб уже на той час був поширеним у країнах Європи, особливо в Нідерландах (ще з 1580-го), в Англії він був визнаний 1836-го, а наприкінці XIX століття цю норму було запроваджено і в Німеччині, особливо в її протестантській частині. Ще 1783 року його без церковних практик визнали дійсним у Сполучених Штатах Америки.

Більшовики, захопивши владу в Петрограді, пришвидшили процес узаконення громадянського шлюбу в Росії. Уже 4 грудня 1917 року було прийнято «Декрет про громадянський шлюб, дітей та ведення актів громадянського стану», в якому вказувалося, що радянська вла­­да визнає лише зареєстрований державними органами влади шлюб, а вінчання визначалося приватною справою. Щоб уникнути численних перегинів, 16 вересня 1918-го було ухвалено Цивільний кодекс, що заклав основу ставлення до шлюбу. У ньому визначався вік вступу до подружжя, не вимагалося для цього жодних дозволів (батьків, опікунів чи начальства) і скасовувалося покарання за перелюб та кровозмішування. З 1920 року ці норми також набрали чинності в радянській Україні.

Добровільність і свобода шлюб­­ної поведінки стали засадничими для укладання чи розірвання шлюбних угод. У цьому відношенні на перший план насамперед вийшла свобода індивіда.