Для України політичної останній тиждень минув під знаком вельми несподіваного шпигунського скандалу. 13 травня прес-служба Міністерства закордонних справ заявила, що відразу двоє чеських військових дипломатів оголошуються персонами нон ґрата.
Речниця Служби безпеки України Марина Остапенко на брифінгу назвала їхні імена (аташе з питань оборони полковник Зденек Кубічек і військовий аташе майор Петра Новотна) й повідомила, що вони підтримували протиправні зв’язки з громадянами України, які мали допуск до відомостей, котрі становлять державну таємницю.
А вже за кілька днів МЗС Чеської Республіки повідомило про оголошення персоною нон ґрата військового аташе й офіцера безпеки Посольства України у Празі.
Уся ця історія породжує багато запитань. Власне, під загрозою опинилася репутація країни, яка, схоже, дозволила себе використати.
Момент перший. Сама історія
Як повідомила речниця СБУ, чеські військові завербували двох українських громадян: співробітницю Міністерства оборони і працівника «Заводу 410 цивільної авіації», які щедро ділилися з чехами такими деталями, як: перспективи діяльності держпідприємства «Південмаш»; програми з розробки українсько-російського військово-транспортного літака Ан-70 і нового Ан-178 та іншою документацією.
Українські громадяни затримані (причому співробітниця Міноборони – під час спроби перетнути кордон). Є припущення, що деякі матеріали, передані чеським дипломатам, містили дані про розробки, які на «Південмаші» здійснювали в інтересах російських відомств.
СБУ заявила, що спостерігала за чеськими дипломатами два роки й надала МЗС «беззаперечні докази» їхньої розвідницької діяльності, яка суперечить положенням Віденської конвенції 1961 року про дипломатичні відносини. МЗС це використало у своїй ноті, врученій тимчасовому повіреному у справах Чеської Республіки в Україні Вітезславу Півоньці.
Зі звинуваченнями, до речі, ніхто особливо не сперечався. Такі речі нерідко трапляються в міжнародних відносинах, причому буває й так, що союзники шпигують за союзниками. Хіба що вперше такий випадок зафіксовано в українсько-чеських відносинах. І в цьому можна було б навіть знайти певний позитив: виходить, що в України все ще є якісь цінні для інших дані й розробки.
Момент другий. Реакція
Міністр закордонних справ Чеської Республіки князь Карел Шварценберґ вважає, як повідомила друга за тиражем чеська щоденна газета Mlada Frona Dnes, що насправді крок української влади – це відповідь на надання Чехією політичного притулку колишньому міністрові економіки України Богдану Данилишину.
Офіційний Київ, певна річ, відкидає зв’язок між справою Данилишина і рішенням про вислання двох чеських військових дипломатів і вважає оголошення персонами нон ґрата українських дипломатів «неадекватною реакцією» Чехії, хоча воно цілком вкладається в так званий принцип взаємності.
Як стверджують поінформовані джерела, і князя Шварценберґа, і його чеських підлеглих просто обурило те, що заступник міністра закордонних справ Руслан Демченко під час вручення ноти тимчасовому повіреному у справах Чеської Республіки в Києві гарантував конфіденційність. Ці гарантії було негайно порушено: названо імена, роздуто скандал.
Як кажуть обізнані люди, з одного боку, можливо, мала місце провокація, спланована за межами України, й вітчизняному істеблішменту вчасно зробили «правильну» підказку, як діяти і як поводитися. З іншого – наша влада виявила банальне нерозуміння наслідків і непрофесійність. Хоча навколо Віктора Януковича ніби вистачає грамотних людей, що розуміються на дипломатичних тонкощах (той самий міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, наприклад, не міг не розуміти наслідків), президент їх чомусь не дослухався. Або ж їх і не запитували…
Момент третій. Нюанси
Нюансів навколо українсько-чеського шпигунського скандалу вистачає.
Перше, що впадає в око будь-кому, хто коли-небудь займався справами зовнішньої і міжнародної політики, – це те, що спеціальні брифінги, заяви, повідомлення стосовно оголошення тих чи інших людей персонами нон ґрата (а таке рішення, між іншим, може бути ухвалено тільки стосовно дипломатів) відбуваються у виняткових випадках. У той час як, про що ми вже зазначали, розвідувальна діяльність дипломатів не є рідкістю, дострокове припинення їхніх відряджень за діяльність, несумісну з Віденською конвенцією, зазвичай здійснюється без зайвого розголосу.
Як приклад можна навести два випадки з нещодавньої української історії. 2009 року були оголошені персонами нон ґрата двоє румунських дипломатів. І ніхто з цього приводу не здіймав галасу.
Того самого 2009 року скандал виник на тлі пропозиції МЗС України вислати генерального консула РФ в Одесі Алєксандра Грачова, якого звинуватили в антиукраїнській діяльності, та радника російського посольства Владіміра Лисенка (опікувався Чорноморським флотом). У відповідь росіяни вдалися до аналогічних кроків щодо радника Посольства України в Москві та генерального консула в Петербурзі.
Момент четвертий. DEJA VU
Впадає в око цілковита відповідність дій, тональності заяв, акцентів, розставлених представниками української влади, тим, що були дуже звичними у Радянському Союзі, а в останні 20 років характерні для Росії та Білорусі. На цьому тлі згадується абсолютно відверта торішня констатація голови СБУ Валерія Хорошковського стосовно того, що Служба безпеки схожа «в способах оперативної роботи, інструментарії, методах аналізу» з ФСБ і КДБ Білорусі. Й тоді вибудовується певний ланцюжок: візит у 2010-му представників СБУ до Львівського католицького університету, скандал із затриманням в аеропорту керівника київського офісу Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланґе, «пресування» блогера і нинішній шпигунський скандал є дуже доброю ілюстрацією того, що СБУ справді взяла за взірець КДБ СРСР.
Окрім того, чому мішенню було обрано Чехію? Не Сполучені Штати, не Російську Федерацію, не інші країни, що проводять серйозну розвідувальну діяльність в Україні, не Ізраїль, спецслужби якого нещодавно викрали на території нашої держави палестинця без жодних для себе наслідків. А саме Чехія, міністр закордонних справ якої, між іншим, в останній рік дуже багато зробив для того, щоб Європейський Союз нарешті звернув увагу на Україну. Тому що, як сказав Тижню один із наших дипломатів, ті країни можуть образитися й, так би мовити, по пиці дати. А Чехія – ні. Тим більше що тут теж простежується певний зв’язок: якщо вона справді сприяла зближенню України з ЄС, то, вочевидь, це не всіх влаштовує.
Симпатики нашої держави в Празі також мають велику підозру, що скандал (безвідносно до того, чи були чеські дипломати шпигунами) не просто так затіяний саме тоді, коли на фінішну пряму вийшов процес переговорів щодо Угоди про асоціацію між Україною і ЄС.
Що буде далі?
Наскільки можна зрозуміти з розмов і в Києві, і в Празі, насправді в обох країнах ніхто не зацікавлений в ескалації конфлікту. Проте свою справу він уже зробив. По-перше, вкотре змусив пересвідчитися, що МЗС України несамостійне у своїх діях. По-друге, що взагалі українське керівництво кероване ззовні.
Тож хай там що тепер говоритимуть і чинитимуть у Києві, завжди залишатимуться певні сумніви. Щодо контррозвідки, то вона для того й існує, щоб запобігати розвідувальній та іншій антидержавній діяльності інших країн, але точно не має викликати підозри у проведенні спецоперацій проти власної держави.