Народився Григорій у Покровську на Донеччині. Початок його життя важко назвати щасливим: унаслідок травматичних пологів хлопчик народився майже мертвим і лікарі 25 хвилин повертали його до життя. Через крововилив у мозок було уражено центральну нервову систему, що зрештою спричинило ДЦП. Варіантів здобути нормальну освіту у звичайній школі тоді не розглядали, тому з першого класу Григорій був змушений жити окремо від батьків і навчатися у спеціалізованому інтернаті. «У перший клас я пішов, коли мені ще не виповнилося й семи років. Я навчався у спеціалізованій школі-інтернаті № 5 міста Донецьк, — згадує Григорій. — Щопонеділка батьки привозили мене до інтернату, а у п’ятницю забирали додому. Перші пів року я взагалі не хотів вчитися, постійно плакав і просився додому. Пам’ятаю, що мені було дуже важко без батьків. Але така була тоді система: якщо ти з інвалідністю — то тільки перебування в інтернаті. Потім якось звик і почав навчатися, бо розумів: хвороба хворобою, але щоб чогось досягти в житті, треба добре навчатися та ставити життєві цілі».
Григорій зізнається, що найважче йому в дитинстві було через відстань між інтернатом і домом. Тоді не було мобільного зв’язку, а отже, і змоги будь-якої миті поговорити з батьками. І тільки з часом Григорій почав менш болісно сприймати реальність. А після семи років навчання в інтернаті він нарешті отримав шанс на навчання разом зі звичайними школярами й можливість не покидати батьків на весь тиждень. Григорій перейшов до загальноосвітньої школи й після її закінчення вступив на денну форму навчання до Донецького економічного технікуму на спеціальність «Фінанси».
Читайте також: За брата, за Україну
«За два роки я закінчив технікум, і дуже актуальним стало питання роботи. На жаль, наше суспільство не готове серйозно сприймати людей з інвалідністю. Попри гасла й декларування рівних прав, ми не навчилися ставитися одне до одного толерантно, як це робить увесь цивілізований світ. Навіть зараз наше суспільство дуже егоїстичне, у нас важко знайти людей, які справді щиро готові допомогти», — згадує Григорій свої поневіряння, про які може розповісти, мабуть, кожна людина з інвалідністю, що не бажає просто сидіти вдома на соціальну пенсію, а хоче повноцінно взаємодіяти в суспільстві.
Але юнак не полишав надії, тому згодом йому вдалося працевлаштуватися. Першою роботою для Григорія став благодійний фонд «Надія», а за пів року він пішов працювати оператором ПК у водоканал. «Але мені хотілося здобути вищу освіту, бо я відчував свій потенціал. Тому 2002 року я вступив у Донецький університет економіки і торгівлі ім. Туган-Барановського на третій курс заочного відділення. Університет закінчив із червоним дипломом у 2007 році». Після закінчення вишу Григорій почав шукати роботу в Донецьку. Він зізнається, що завжди мріяв працювати у великому місті. І наполегливому економісту, якому через інвалідність зазвичай відмовляли навіть у співбесіді, пощастило. Роботу він знайшов, але виникли проблеми з житлом: здавати квартиру юнаку з інвалідністю у Донецьку не поспішали. Тому Григорій вирішив їздити на роботу, щоденно витрачаючи майже шість годин на дорогу в обидва боки. Саме тоді в містах Донеччини починалися мітинги, на яких з’явилися російські триколори, а вслід за ними — блок-пости між містами, які Григорію доводилося перетинати двічі в день. «Я відчував подих війни, коли автобуси зупиняли на в’їзді в Донецьк і в них заходили люди з автоматами. Ці люди були найманцями з Росії. Я боявся, що мене можуть посадити «на підвал», — згадує Григорій.
Читайте також: Нагода відчути себе українцем
Коли працювати в Донецьку стало неможливо, він вирішив ризикнути й пошукати щастя у столиці. «Я знав, що мені буде дуже важко знайти роботу, але водночас мав упевненість на 100%, що рано чи пізно удача всміхнеться. І нарешті перед новим 2015 роком це сталося. Я поїхав до Києва на співбесіду, мені запропонували роботу з гідною зарплатнею, яка дала змогу винаймати квартиру. Це для мене стало справді великим щастям, бо здійснилася моя мрія: жити і працювати у великому місті. І тепер я точно знаю: якщо в тебе є мрія, за яку ти готовий боротися й іти до кінця, то рано чи пізно тобі пощастить. Інакше просто бути не може», — упевнений Григорій, історія якого може стати прикладом для багатьох тих, хто мріє.
Досвід Григорія можна назвати позитивним, але чоловік стверджує: до справжнього оптимізму у ставленні до людей з інвалідністю в Україні ще далеко. «Я дуже хочу, щоб до людей з інвалідністю ставилися насамперед із повагою. Бо насправді кожен будь-якої миті також може стати людиною з інвалідністю. І що тоді — життя закінчилося?.. Я хочу, щоб наше суспільство зрозуміло одну важливу річ: люди з інвалідністю також мають право на щасливе життя; вони, як і всі, прагнуть працювати й бути корисними в суспільстві. Хочу, щоб у нас поменшало дискримінації, щоб багато людей з інвалідністю були в різних гілках влади й у парламенті. Щоб зокрема своїм життєвим прикладом і наснагою до життя надихали інших людей, які, можливо, занепали духом, бо зараз їх ніхто не чує й вони не можуть реалізуватися в житті», — розповідає Григорій і зізнається, що має певні плани щодо політики.
Читайте також: Вписати школярів до «Книги Добра»
А поки що він хоче переконати громадян України змінити своє ставлення до людей з інвалідністю через художній фільм, у якому сам зіграв головну роль. Григорій пригадує, як йому вперше спала на думку ідея, пов’язана з кінематографом: «Якось в інтернеті я побачив статтю американського актора Ара Джей Мітта з діагнозом ДЦП, який грає у серіалах. І тоді я зрозумів, що теж хочу побути актором, заздалегідь знаючи, як важко буде знайти людей, що повірять у мене». Григорію вдалося знайти людину, яка побачила його жагу до акторства й повірила в нього. Вінсент Меттель — столичний режисер, сценарист і продюсер — зголосився спробувати. Він написав сценарій художньої стрічки «До щастя». Фільм став унікальним, бо це перша повнометражна художня картина, у якій головну роль зіграла людина з ДЦП. «Цим фільмом я хочу показати всім людям, які зневірилися, що навіть якщо ти людина з інвалідністю, то здатен досягти будь-яких вершин. Головне — знати, чого ти насправді хочеш у житті і який слід прагнеш після себе залишити»…
Фільм уже готовий. Гроші збирали серед небайдужих людей і навіть подекуди докладали свої: бюджет фільму становить 200 тис. грн. Прем’єру «До щастя» заплановано на першу середу жовтня — у Міжнародний день людей із ДЦП. Про комерційний прокат поки що не йдеться, але фільм планують до показу в усіх великих містах України, щоб привернути увагу суспільства до проблем людей з інвалідністю.