Суспільство

  ▪   Михайло Ухман

За брата, за Україну

Василь Стефурак прийшов на Майдан 29 листопада 2013 року. Своєї участі в Революції гідності хлопець не афішував, бо служив тоді в роті охорони ЗСУ.
Матеріал друкованого видання
№ 30 (662)
від 22 липня

Там, на Майдані, потрапив під кийки «Беркута», де в сутичці йому зламали два ребра. Також тоді познайомився з Устимом Голоднюком, який пізніше, 20 лютого, загинув від кулі снайпера. А коли після революції відбулася анексія Криму й почалося російське вторгнення на Донбас, Василь написав рапорт із проханням перевести його до підрозділу, який поїде на фронт. Так він опинився у складі 25-го батальйону «Київська Русь» і рушив у Дебальцеве на Донбас.
Усе закрутилося на День Незалежності, 24 серпня. Бійцям надійшла команда зайняти кругову оборону міста. Ніхто не знав, що буде далі, тому Василь півночі копав тверду донецьку землю, відпочивав і знову копав. Хлопці, які на БМП поїхали в розвідку, доповіли про російський танк із ротою піхоти й екскаватор. На підмогу нашим воїнам вирушили ще дві БМП, які відкрили по противнику вогонь. Після перших пострілів гармата в машині заклинила, але ворожі піхотинці вже кинулись утікати. Вони залишили навіть танк, який не змогли завести — згодом він став трофеєм 11-го батальйону «Київська Русь». Коли ж росіяни оговталися від такого «нахабства» українських військових, то почали лупити з артилерії: зі «Смерчів» і «Градів». Василь перебував на позиції «Скорпіон», розташованій на одній із висот, яку ворог усіляко намагався захопити. Зброї та боєприпасів в українських військових тоді вистачало й вони активно контратакували.


18 вересня 2014 року російські військові розпочали черговий артилерійський обстріл. Били з такою силою, що наші хлопці, бувало, не могли й голови підняти. Їм доводилося коригувати вогонь своєї артилерії, щоб охолодити бойовий запал ворога. А в селищі Піски під Донецьком у той самий час розігрувалася інша трагедія. Разом із Василем на війну пішов його молодший брат Степан, який вступив у ДУК «Правий сектор». Коли Василя накривали з «Градів», Степан підірвався на міні. 21 вересня Василь під обстрілами відсвяткував свій день народження, а наступного дня до нього додзвонилася мама й передала страшну звістку: «Стьопчика більше немає».

 

Читайте також: Ферма у квартирі


Василь довго не міг оговтатися: думав про те, що відбувається на фронті, а також про власні життєві пріоритети. Пізньої осені бійців батальйону «Київська Русь» змінив батальйон «Кривбас» і Василеві вдалося десять днів відпочити. Але війна тривала і треба було повертатися в армію, бо ворог атакував величезними силами. Тому вже в січні 2015-го хлопець знову потрапив під Дебальцеве. «Коли я повернувся на старі позиції, то взагалі не впізнав міста. Росіяни обстрілювали Дебальцеве з реактивних установок «Смерч» та «Ураган», вони гатили по всьому, незважаючи на те, що там перебувало мирне населення», — пригадує Василь.


13 лютого окремий взвод окупантів вирішив обійти висоту «Скорпіон», щоб захопити в полон наших бійців. Перестрілка тривала півночі, проте росіяни не досягли мети. Василь із своїм взводом закріпився на початку промзони у приміщенні колишньої лазні. Ворог атакував із лісосмуги. Вони були впевнені, що зможуть вибити українських воїнів, тому навіть особливо не ховалися. Наші бійці вистояли, а росіяни відійшли, втративши шістьох убитими. Із нашого боку також загинув один воїн. Документи, які знайшли в мертвих окупантів, засвідчили, що всі вони були громадянами РФ. Після бою терористи вийшли на зв’язок із нашими воїнами, щоб забрати тіла своїх убитих. Як пізніше виявилося, у переговорах брав участь російський полковник, родом звідкілясь із Далекого Сходу.


Поки тривала розмова, Василь робив своє: лагодив автомобіль, якому впродовж бою пробили всі колеса. Краєм вуха він чув і ту розмову: російський полковник переконував, що коли в нас почався Майдан, він навіть підтримував Україну, а на Донбасі опинився, щоб «захистити його від утисків». Ту машину, до речі, таки не вдалося поставити на хід, тому її врешті підірвали, щоб не залишати ворогам «як подарунок».

 

Читайте також: Архітектор з «Острова»


Як каже Василь, то був початок кінця. Окупанти дедалі щільніше стискали кільце навколо українських позицій, гатили по них і з артилерії, і з танків. Василь виходив з оточення у складі великої колони, проте повернутися судилося не всім. Виходили вночі, але щойно виїхали на дорогу, ворог за допомогою закладених заздалегідь мін підірвав дорожнє полотно і синхронно з усіх боків відкрив вогонь зі стрілецької зброї. Наші автомобілі підривалися на мінах і перекидалися в різні боки. Василь почав відстрілюватися з автомата — стріляв у напрямку спалахів ворожої зброї, хоча вони були повсюдно. Він мав їхати в «Уралі», але розгубився і заскочив на БТР. Коли колона вирушила, вантажні автомобілі підірвалися і спалахнули — отак випадковість врятувала йому життя. Хоча згодом той БТР також підірвався: йому відірвало дві осі, хлопці злетіли вниз, і хто мав змогу, почав відстрілюватися.


Бійці почали відходити пішки. За півгодини вони вийшли з балки та зупинилися, щоб дочекатись інших, але до них ніхто не приєднався. Тоді загинуло дуже багато офіцерів, рядових бійців із 128-ї бригади ЗСУ та з батальйону «Київська Русь». Із Василем повернулися тільки 15 людей — їм вдалося дістатись розташування 30-ї бригади ЗСУ. «Коли ми побачили попереду наш БРДМ, сил якось діяти уже не було, спромоглися лише вигукнути «Слава Україні». Нам відповіли хлопці з «тридцятки», які чекали на колону, проте колони вже не було — залишилися тільки ми», — пригадує Василь.


Бійцям надали першу допомогу й відправили всіх у Бахмут. Василь довго лежав у лікарні: давалася взнаки контузія, яку отримав, коли виходив із Дебальцевого. Проте вже за місяць їхній батальйон, підсилений новобранцями, відправили в Попасну, де вони утримували оборону. Василя дуже підтримувала дівчина, його майбутня дружина. А батьки майже не здогадувалися про ті страшні перипетії, у які потрапив їхній син — всю правду вони почули від нього значно пізніше. Після ще кількох тижнів на передовій хлопець вирішив подати документи у військову академію, щоб стати офіцером. Василь хотів і далі воювати проти тих, хто вбив його брата й окупував шмат його Батьківщини. До того ж іще в Дебальцевому він бачив, що професійних офіцерів у ЗСУ не вистачало. Рядові бійці не завжди розуміли, що відбувається довкола, і часто їм майже нікому було підказати, як діяти в певних ситуаціях.

 

Читайте також: «Про свій вибір не шкодую»


Коли Василь пішов навчатися, то на війну вирушив його батько: не міг змиритися, що росіяни вбили його молодшого сина. Згодом, коли чоловіка запитали, чи вдалося помститися за Степана, він відповів ствердно.


Навчався Василь у Львівській військовій академії. Здобутий бойовий досвід згодився й тут — викладачі й інші студенти зацікавлено слухали розповіді хлопця про різні ситуації на фронті. Після завершення навчання Василя направили у 28-му бригаду, де він очолив протитанковий взвод. Коли повернувся на фронт, то зрозумів, що легше не буде й зараз. Адже попри певні зміни в армії, там досі процвітає бюрократія, радянська схема управління й таке інше. Проте Василь навіть не думає здаватися. Каже, що в нього надто свіжі спогади про загибель брата і бойових побратимів. Та й наша земля досі не звільнена від російських окупантів. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.