Здається, вона ніколи не чула про вибухи, поранених і біль. Вона всміхається, її маленький син тихо засинає на диванчику в піцерії, і ми починаємо говорити про те, про що інші мовчать. До війни донеччанка Аня Островська працювала у фірмі, яка займалася дистрибуцією дитячих іграшок. У березні 2014 року вона була однією з медичних координаторів донецького Євромайдану, а потім опинилася на фронті як бойовий медик «Правого сектору». Її шлях назад до цивільного життя виявився довгим та важким. Утім, коли бачиш напрямок мрії, то психіка й тіло підписують невидиму угоду про примирення.
Коли під час Майдану Ані розповіли про знайому донецьку активістку, яку сепаратисти відправили «на підвал», вона зібрала дитячі іграшки, трохи своїх речей і домовилася з чоловіком, що виїде до Києва. Бо її база з контактами була неабияким компроматом, який загрожував і їй самій, і ще багатьом. Перед небезпечною мандрівкою на підконтрольну територію Аня вирішила виконати ще одне завдання. Володимир Рибак хотів переправити своїй доньці собаку з Донецька в Київ, але не встиг: у квітні 2014 року його стратили бойовики Бєзлєра. Місцеві активісти, які знали про плани Володимира, звернулися до Ані. Щоб не привертати уваги, собаку вона мала забрати на ранок у лісосмузі, бо сепаратисти могли ідентифікувати пса за фото, а разом із ним — і місцевих «укропів».
Читайте також: Шлях «До щастя»
«Було страшно. Вишиванку я обернула навколо ніг і заправила в шорти, бо не встигла перевдягтися. Нафарбувалася як дурна білявка із серіалу, щоб так мене і сприймали, — згадує Аня. — Я прямувала на Київ, але навігатор не працював через заглушений зв’язок. Мапи лежали в багажнику, однак не можна було зупинятися, тому орієнтувалася за дорожніми знаками. Коли під’їжджали до ворожого блокпоста, мій син Мішка крикнув: «Мамо, це якісь неправильні солдати — немає прапорів України!». У мене серце ніби зупинилося, і я тихо попросила сина мовчати. Коли за кілька годин ми доїхали до українського блокпоста й стали між якимось танком і БТР, я розридалася». Аня розповідає, що військові, побачивши її обличчя, усе зрозуміли й показали, куди їхати далі. Знайомі намагалися їй додзвонитися, обривали телефон есемесками. Через добу Аня зрозуміла, як їй пощастило: плутаючи чагарями, вона мало не потрапила в бій за Карлівку.
У Києві Аня пробула недовго й зрозуміла, що знайти нормальну роботу не вдається, а гостинність друзів — не гумова. На останні гроші заправила авто й поїхала до Дніпра — форпосту, який зупинив «русскую весну». Там Аня звернулася до Штабу національного захисту Дніпропетровської області, що першим почав збирати допомогу військовим і, як тоді казали, «біженцям». «Приїхала пізно ввечері, коли було вже зачинено, — розповідає Аня. — Вийшли дві дівчини, які вже збиралися додому, але, побачивши мене з дитиною на руках, пішли поселяти мене до готелю. Стало легше. Я знала, що тут безпечно, що мене й мою дитину не вб’ють і не катуватимуть, як тих, кого сепаратисти знищували за допомогу українцям».
Читайте також: За брата, за Україну
Дуже скоро Аня й сама стала волонтером у центрі для тимчасово переміщених осіб, де вона сортувала гуманітарку. Їй самій допомогла подруга Ніна Єлоєва, одна з дніпровських мам-волонтерок. Для Ані знайшли невеличку квартиру, а пізніше до Дніпра приїхав і її чоловік, лікар-анестезіолог. Життя стало трошки стабільнішим. Згодом її син Михайло почав копіювати мамине волонтерство. «Коли Михайло бачив, як дітки, втомлені бездіяльним чеканням у черзі, починають вередувати й плакати, він підходив і вів їх до спеціального дитячого куточка. Там були іграшки, папір, олівці, килимки, солодощі — те, що дає умовний затишок дитині, коли батьки самі нервуються й не звертають на неї уваги», — згадує Аня.
Через деякий час Аня з чоловіком почали проводити курси з першої допомоги для мешканців центру та студентів. Завдяки її гіперактивності Аню помітили в «Правому секторі» Дніпра. Знаючи, що за освітою вона медична сестра й психологиня, їй запропонували пройти курси з тактичної медицини разом з медиками 17-ї танкової бригади. Аня погодилась і після курсів відправилася на фронт — якраз у Карлівку, до медичного пункту «Вулик». Утім, Аня постійно відчувала, що вдома на неї чекає маленький син. «Дитина формує своє безпечне ставлення до світу до п’яти років, а без мами це неможливо. Тому я вирішила шукати підрозділ, де будуть ротації і я зможу їздити на фронт не більше ніж на тиждень», — каже Аня. У Дніпрі вона й далі проводила курси для бійців та студентів, але волонтерства було замало. І тоді доброволець, із яким вона вчилася в Кривому Розі, запросив її до легендарного батальйону «Дніпро-1».
У житті почався новий період — формування медичної служби з бойовими медиками Олексієм Сухим та Дашею Совою. Ротаційні відрядження й щоденна робота в штабі, люди з їхніми історіями життя та діагнозами, психологічні консультації, проведення курсів на базі полку — усе це стало невіддільною частиною Аниної долі. З усіх підрозділів того часу «Дніпро-1» зразка 2014–2016 років залишив найглибший слід у її сприйнятті братерства та єднання — ці люди стали її другою родиною. Навіть розлучення із чоловіком Ані вдалося пережити не так болісно, бо поруч були побратими й справа, яку любиш.
«Взагалі найважчим було вирішити піти не з війни, а з бойової родини. Наприклад, улюблена друга рота — спортсмени й люди з правильним поглядом на себе: Щур, Лютий, Бен, Бундес. Їх називали «зожниками», але я вважаю, що це цілком правильно — не вживати на фронті алкоголь, займатися фізичною підготовкою і постійно вчитися та вчити інших, як ставати сильнішим та не витрачатися на дрібниці чи порожні розваги. Однак треба було рухатися далі», — каже Аня.
Читайте також: Нагода відчути себе українцем
Одного дня вона полетіла до Ізраїлю, де їй запропонували стати медиком-волонтером на фестивалі з реконструкції «Лицарі Єрусалиму». Там вона познайомилася з ізраїльським військовим. Через деякий час вони одружилися. Він допоміг їй повернутися з війни ментально, звернути увагу на нові обрії в житті, у стосунках. Але коли настав час вирішувати щодо переїзду, доля їх розвела.
У Дніпрі Аня влаштувалася на роботу медичною сестрою в мережі стоматологічних клінік Артема Похіла, засновника фронтової клініки «ТриЗуб Дентал». «Якось у клініці спрацювала пожежна сигналізація — прямо в мене над головою, і я відчула, що ноги стають ватними, у голові вимикається світло…» — згадує Аня. Вона знепритомніла, а коли повернулася, вже була в лікарні Мечнікова. Аня втратила можливість ходити. Її проблема ховалася в травматичному досвіді, якого попередніми роками їй не бракувало. На щастя, коло неї був син, мати, друзі-волонтери, але Ані було непросто — вчитися ходити їй довелося фактично з нуля. Утім, уже за кілька місяців вона почала бігати, відтискатися, а ще — проводити тренінги з першої допомоги.
«Якось для презентації себе як інструкторки в центрі спеціальної підготовки та виживання SEAL я підрахувала, що через курси та семінари, де я викладала, пройшло 8000 людей, — розповідає Аня. — Кажуть, що врятувати людину — це найбільша нагорода. Попереду в мене ще одна мрія — відкрити український навчальний центр для людей, які не є медиками, але працюють у надзвичайних ситуаціях. Хочу, щоб не ми їздили за кордон, а звідти приїжджали до нас, бо в Україні є круті фахівці й безцінний досвід». Про власний же шлях переживання ПТСР Аня каже просто: «Є багато речей, які забирають у нас силу й здоров’я, а є речі, які нас надихають, то чому б не зосередитися на них?».