Резонанс як усередині країни, так і навіть за її межами спричинило тільки мовне питання. Питання функціонування лише класів із мовою навчання національних меншин, а не цілих навчальних закладів просто не могло не викликати політичних суперечок, до яких долучилися навіть представники з інших країн. Аж занадто привабливою завжди була ця тема для політиків. Інші аспекти особливо й не обговорюються: система так часто зазнавала всіляких реформ і так якісно навчилася пристосовувати будь-які нововведення під себе, що мало хто вірить навіть у сенс обговорення нових ідей із законопроекту. У щось принципово нове не вірю і я, попри мій відвертий оптимізм щодо питання українських реформ. Мабуть, це тому, що був за партою не так давно, тож свіжі спогади про сучасну систему шкільної освіти не дають помріяти про «школу майбутнього». Наприклад, кількість років, які дитина повинна «відбути» за шкільною лавою, змінювалася вже кілька разів. І обговорювання завжди в одній площині: чи не будуть усі випускниці в разі 12-річного навчання заміжніми та при надії…
Тому, на мій погляд, головна мета зараз — змусити систему хоча б не перелаштовувати під себе нові правила, а пристосовуватися до них у самій суті. Повних змін миттєво не відбудеться (пам’ятаю реакцію вчителів, коли надходила чергова вказівка згори, і їхні феноменальні методи зробити ніби все так, але зовсім не по суті), та хоч фундамент для подальших може з’явитися. Для цього передусім чиновники мають чітко визначити, що то вже точно остання редакція змін і вектора розвитку. «Всерйоз, надовго, але не назавжди» точно не підходить, бо інакше ніхто на місцях навіть не подумає розглядати нововведення глибше, ніж просто помітки у звітах.
Особливо важливим, як на мене, є формулювання питання інклюзивної освіти, що з’явилося в новому законі, а саме: у разі звернення особи з особливими освітніми потребами або її батьків такі групи й класи створюються в обов’язковому порядку. Не на розгляд директорки чи навіть голови сільради, не за переконанням учительки, що дитина може сидіти поруч з іншими, а в обов’язковому порядку! До речі, згадане питання зараз пріоритетне в діяльності першої леді країни. Але, сподіваюся, прогрес і результативність залежатимуть не тільки від цього, бо розвиток такої освіти займає куди більше часу, ніж одна чи дві президентські каденції. І діти з особливими потребами народжуватимуться незалежно від інтересу до них публічних осіб.
Чому це так важливо? Від освіти безпосередньо залежить майбутнє. Ухвалюючи рішення зараз, результати матимемо через багато років. Тому, якщо хочемо нарешті перейти від «обмежених можливостей» до «особливих потреб», починати треба зі школи та дитячих садків. Відходити від радянської моделі, де такі люди вважалися не частиною суспільства, а радше його соромом, можна, тільки розбудовуючи систему, за якою діти як із фізичними вадами, так і без них навчатимуться разом без усіляких проблем і ставатимуть повноцінними членами суспільства, а не тільки тягарем. Це потрібно не лише дітям із вадами, а й усім іншим: якщо вже школа й справді готуватиме до життя, то до такого, де є розуміння рівності, незважаючи на фізіологічні особливості. Не через параграф підручника, а на особистому прикладі. Бо справді було неприємно дивитися на часом неадекватну реакцію школярів, які не звикли бачити в шкільних коридорах однолітка з ознаками ДЦП, хлопчика, що погано бачить, чи дуже маленьку на зріст дівчинку. Бо раніше це ж були лише прізвища в журналі з поміткою «вчиться вдома», які, на жаль, інколи просто зникали з журналу та з життя, так і не дочекавшись справжньої шкільної дружби або дзвоника на перерву. Здається, що в такий спосіб не тільки цих дітей, а й тих, хто мав би зростати поруч із ними, ховали від життя, від чогось важливого, без чого неможливо зрозуміти світ…
Читайте також: Без права на помилку
Деякі батьки особливих учнів роками шукали можливість для своїх дітей все-таки навчатись у звичайній школі, серед дітей. І стикалися з проблемами, вирішення яких залежало тільки від волі чиновників: від банального пандуса, замість якого на сходи поклали старі двері (як наслідок — візочок не втримувався), до зовсім нереального — пошуку спеціального помічника для вчителя. Ми й зараз часто чуємо від звичайних людей, що для особливих дітей потрібна тільки спеціальна школа чи навчання вдома подалі від інших. Інколи чиновники від освіти так не бажають зайвого клопоту, що переконують навіть батьків, ніби їхній дитині краще сидіти в чотирьох стінах, ніж навчатися разом іншими. Але чи мають залишатися будь-які гетто для дітей у XXI столітті? Тому впевнений: хоч би скільки сил і ресурсів нам це коштувало, маємо побудувати українську школу з рівними можливостями для всіх. І те, що це вже прописано в новому законі, — доволі
позитивний сигнал.