Останнім часом перед сном я почитую собі книжку пера польського автора Павла Ясеніци “Річ Посполита Обох Народів – історія агонії”, видану в сивому 1972 році.
Павел Ясеніца був істориком і популяризатором історії Польщі. Найбільшу славу йому приніс синтез історії польської держави до поділів, який він здійснив у своїх історичних есеях. Вони виходили у збірках “Польща Пястів”, “Польща Яґелллонів” і “Річ Посполита Обох Народів”.
Остання, третя, частина описує фатальні 1696-1795 роки, процес занепаду держави, що призвів до трагічного кінця, коли багатонаціональна держава, що будувалася протягом кількох століть, знана нам як Річ Посполита, зникла з карти Європи, поділена між сусідами – Росією, Пруссією й Австрією.
На думку Ясеніци, Річ Посполиту згубили передовсім гріхи попередніх віків: “Починаючи з кінця династії Пястів аж до часів Станіслава Авґуста (останнього короля Речі Посполитої) інтереси влади й народу дуже часто виглядали, як дві розбіжні лінії, і часом були в гострому конфлікті”.
Читайте також: Дискомфорт
Не знаю, чи справді історія вчить, але уважному спостерігачеві вона завжди дає матеріал для роздумів і певних порівнянь. Зрештою, сучасність сягає корінням у минулі часи, а ми так чи інакше є спадкоємцями наших предків. Історія Речі Посполитої цікава нам з тієї перспективи, що Русь/Україна в різних її формах входила до складу цієї багатонаціональної держави. Не буду тут розводитися про історичні хитросплетіння русько-польсько-литовських відносин, але варто пам’ятати, що частина руських еліт поступово розчинилася в магнатсько-олігархічному політичному устрої, що панував у Речі Посполитій. І саме ця система зрештою призвела до занепаду одного з найпотужніших європейських державних організмів.
Друга половина XVII століття вже мала ознаки некерованості й розкладу цієї держави. XVIII століття – це похила лінія, по якій Річ Посполита котилась у історичну прірву. У половині XVIII століття, в часи правління саксонської династії Веттів, держава де факто стала російським протекторатом. Останній обраний у вільній елекції (королів у Речі Посполитій обирала шляхта на т.зв. Елекційному сеймі) король Станіслав Авґуст Понятовський не належав до магнатської касти, натомість мав підтримку Росії і не лише тому, що в часи своєї юності коротко був коханцем цариці Катерини. Парадоксально час правління Зиґмунта Авґуста був періодом великих реформ держави, на жаль, запізнілих. Його найбільшим досягненням була перша в Європі (створена на пів року раніше, ніж французька) конституція. Ухвалена 3 травня 1791 року вона перетворювала державу на конституційну монархію, запроваджувала принцип поділу влади на три гілки. Виразником суверенної волі народу мав бути двопалатний Сейм.
Конституцію 3 травня ухвалили через 19 років після першого поділу, внаслідок якого Річ Посполита втратила близько 35% територій і 30% населення. Росія забрала найбільше: Лівонію і руські землі, на яких жило 1,3 млн мешканців. Як писала Катерина: “Росія забере ті терени, які їй належать, бо там височіють гради, збудовані руськими князями, живуть там народи, споріднені з російським”.
Читайте також: Коментар
Освічені еліти, навчені поділом 1772 року, пробуджувалися зі сну й хотіли врятувати всю Річ Посполиту. Основним претекстом для грабунку держави сусідніми імперіями був аргумент про “її цілковитий занепад”. Європа не надто протестувала. Залишалося 20 років на відбудову інституцій держави, але на жаль, було вже надто пізно.
Станіслав Авґуст Понятовський, усвідомлюючи, що тільки добра воля імператриці Катерини може врятувати рештки держави, що залишалися ще під його пануванням, надіслав до неї приватного листа, в якому писав:
“Тобі важливо мати вплив на Польщу і могти без проблем пересувати нею війська, щоразу, як матимеш бажання зайнятися турками чи Європою. Нам важливо уникнути постійних революцій, які неодмінно спричиняє будь-яке безвладдя, тягнучи за собою втручання усіх сусідів і озброюючи нас один проти одного. Нам потрібне також внутрішнє управління, краще організоване, ніж раніше. Отож це час і спосіб, аби це все поєднати. Дай нам як мого наступника свого внука Костянтина, хай об’єднає дві країни вічний союз і торговельний трактат, для обох сторін корисні. Я не мушу казати, що всі обставини, як ніколи, сприяють виконанню цього плану (…). Можеш бути впевнена, що все, що я тут пропоную, буде прийнято з ентузіазмом, може, й більшим, ніж будь-яке рішення цього сейму”.
Читайте також: Нереальність світу
Цього самого важкого 1772 року Росія, Австрія й Пруссія уклали між собою трактат щодо Речі Посполитої. Про поділ у ньому не йшлося. Імперії ухвалили лише повернути в державі колишню анархію і урочисто зобов’язалися, “що ніколи не претендуватимуть на те, щоби князів зі свого дому звести на трон Речі Посполитої…” Мудрець скаже: ніколи не кажи “ніколи”. 1815 року російський імператор Олександр I сам прибрав собі титул короля Польщі й осів у Варшаві як намісник свого брата Костянтина.
Минуло 100 років. Унаслідок геополітичних змін у Європі після закінчення Першої світової війни Польща здобула у 1918 році незалежність і назвала свою відроджену державу Другою Річчю Посполитою на честь своєї історичної попередниці. Минуло якихось 20 років і у вересні 1939 року сусіди Другої Речі Посполитої, Німеччина і Радянська Росія, здійснили новий поділ цього, як вони назвали польську державу, «версальського байстрюка». Закінчення Другої світової війни не принесло Польщі повної свободи, лише утворення чергової Речі Посполитої, цього разу «народної», де факто, радянського протекторату. Лише крах Радянського Союзу, вступ Польщі в НАТО і пізніше в Європейський Союз, а також поява на сході Польщі вільної України дозволило збудувати чергову, Третю Річ Посполиту, цього разу демократичну й інтегровану із західною Європою. Новим західним сусідом Росії тепер є Україна, але російська імперська традиція не зникла, тільки зосереджена тепер на підкоренні й васалізації України.
Як виявляється, історія Речі Посполитої може бути хорошим уроком для всіх старих і нових сусідів імперської Росії.