Адже сотні тисяч керівників на всіх рівнях ухвалюють рішення і реалізують їх на практиці. Від їхніх інтелектуальних можливостей, професіоналізму, моральних засад залежить дуже багато. Ці люди, за наявності політичної волі перших осіб країни, можуть або сприяти тріумфу перетворень, або забезпечити цілковитий провал унаслідок тихого саботажу. Однак чиновники не є носіями абсолютно вільного вибору – вони «вписані» в ту чи іншу систему: правову, технологічну, звичаєву тощо. Тому навіть інфільтрація, «десант» прогресивних менеджерів з елітною зарубіжною освітою навряд чи зможе щось суттєво змінити без зламу системи, а кадрова політика є одним із найсуттєвіших її елементів. Поміж наріжних каменів тієї системи – корупція як важіль подолання тотального бюрократичного застою. Себто це не лише моральна вада і злочин із погляду права, а й чинник функціонування державної машини, завдяки якому вона бодай якось працює і бодай щось таки робиться. Проте є сумніви, що в сучасній Україні можна «пробити» якийсь прогресивний проект без використання корупційних механізмів так званої особистої зацікавленості клерків. Інший важливий елемент системи – це майже абсолютна непрозорість кадрових призначень від найвищих до найнижчих сфер. Якщо навіть у парламенті, кадровий склад якого формується найбільш публічно (порівняно з іншими гілками влади), чимало кадрових рішень ухвалюється в результаті підкилимних домовленостей і змов, то що вже казати про Адміністрацію президента, Кабінет Міністрів та судові органи.
Дозволю собі навести невеличкий текст про одну державну машину. «Страшенно неповоротким було діловодство: деякі документи належало завіряти в чотирьох інстанціях тридцятьма і більше підписами. І це вже після того, як грамоту підписала вища особа пурпуровими чорнилами. Рішення звичайно застрягали в нескінченних бюрократичних коридорах влади.
Монархи розгортали регулярні кампанії боротьби з тяганиною, для цього створювалися нові й нові наглядові інстанції. Вирішити щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових стосунків… Скаржитися на начальство видавалося справою безнадійною. Які з численних законів чинні, ніхто не знав. Судді й чиновники пов’язані «філією». Домагаючись покори мас, уряд штучно підтримував стабільні ціни, здійснюючи заради цього жорсткий контроль над ремісництвом і торгівлею…» Ні, то не про сучасну Україну. То про Візантію. До речі, «філія» – це у візантійському контексті корупція. І всьому описаному вище неподобству ніяк не заважало римське право, що було основою публічного життя згаданої імперії та розвинених європейських правових систем. Як і в Україні корупції жодним чином не заважають демократія і правова держава. Хоча буде справедливо зазначити, що в нас ідеться радше про псевдодемократію і псевдоправову державу, коли побутує лише якась зовнішня оболонка, а не внутрішня сутність цих явищ, те, що Жан-Поль Сартр називав «мертвими формами буття». На жаль, державний апарат України нині більше нагадує відповідний апарат Візантії, ніж європейських і північноамериканських держав. Ця адміністративна машина здатна звести на пси (і зводить!) будь-які прогресивні поривання. Без її докорінної зміни шансів на оновлення і позитивні перетворення немає. Фактично нинішня система управління в нашій країні є трохи перефарбованою радянською, однак працює набагато гірше за неї, бо немає притаманних їй пришвидшувачів-наглядачів в особі КПРС і КГБ. Брак контролю і залякування робить цю радянську систему самодостатньою, такою, що працює лише на себе.
І саме під себе, під свої іманентні закони система шукає кадри, більш чи менш швидко відкидаючи тих, хто не вписується в її жорсткі параметри. Досить тут згадати екс-міністра економіки пана Шеремету з його західною освітою і міжнародним досвідом, який не зміг працювати за схемами Кабміну і Держплану (формально він в Україні відсутній, а де-факто дуже навіть відчутний) з їхнім нестримним бажанням керувати економікою замість запроваджувати тонкі механізми заохочення та стимулювання. В Україні дотепер є попит не на економічних геніїв, а на «міцних господарників» із «командирським голосом». Адже багато чого треба робити в ручному режимі, задовольняючи інтереси олігархічних кланів і розподіляючи західні позики так, щоб не скривдити своїх людей.
Під такий колорит потрібні відповідні гнучкі й чутливі кадри, які керуються не абстрактними економічними і політичними гаслами, а розумінням потреб моменту й повагою до реальної картини стосунків у найвищих ешелонах влади. То чи варто дивуватися, що в Україні всі реформи нищаться або спотворюються бюрократичним «Левіафаном», який синтезований із кланово-олігархічною системою, утворюючи з нею єдиний комплекс? І поки що не бачимо жодних ознак, які свідчили б про наміри чинної влади радикально й докорінно змінити ситуацію.