Читати з початку:
Що таке гроші та яка нам з цього користь Перша частина
Що таке гроші та яка нам з цього користь. Друга частина
Хоча погляд автора цієї статті не зовсім збігається з поглядами творців ММТ щодо питання походження грошей і їхньої природи, в такому випадку це не суттєво, бо ММТ — це більше не про походження грошей, а про природу макроекономіки сучасного суспільства й ту провідну роль, яку в ній відіграють сучасні гроші. ММТ містить декілька важливих положень.
1. Сума секторальних балансів завжди дорівнює нулю
Тобто сума профіцитів (дефіцитів) у грошовому виявленні трьох узагальнених секторів, на які можна поділити всю економіку будь-якої країни, а саме: державному, внутрішньому приватному (домогосподарства й підприємства) та іноземному (імпорт мінус експорт), завжди дорівнює нулю, бо борги одного сектору дорівнюють фінансовому багатству щонайменше одного сектору економіки з решти двох. Це твердження обґрунтоване тим фактом, що наявність у будь-кого боргів (зобов’язань) завжди зумовлено наявністю в когось іншого відповідного грошового багатства (вимог).
Рендал Рей, один з провідних творців ММТ, як ілюстрацію цього положення наводить ситуацію, яка в США передувала кризі 2007—2008 років. Тоді зусилля адміністрації президента Клінтона (1993—2000) були спрямовані на зменшення дефіциту державного сектору економіки, а з 1998-го до 2001 року було навіть досягнуто стану профіциту держбюджету. Тоді, як зазначає Рендал Рей, відбулося дзеркальне зростання дефіциту приватного сектору, тобто видатки приватного сектору дедалі більше перевищували його доходи, до того ж був сталий профіцит зовнішнього сектору (дефіцит поточного рахунку). Покривали все це позиками фінансових установ. Загалом економіка впевнено зростала, рівень безробіття впав до показників 1960-х років, інфляція залишалася на низькому рівні, аж доки наприкінці 1990-х відбувся спад економіки й почалася рецесія. Згодом, як пише Рендал Рей, уже завдяки президенту Бушу дефіцит держбюджету зріс до 5% ВВП, що дало економіці змогу відновитися. Приватний сектор тоді й далі нарощував дефіцит свого балансу, зберігалося перевищення імпорту над американським експортом, американські та європейські банки й далі все це кредитували аж до великої фінансової кризи 2007 року.
Читайте також: Увімкнути інстинкт виживання
В Україні секторальні баланси характеризуються тим, що сталий і багаторічний дефіцит держбюджету не спричинив зростання економіки. Це сталося тому, що дзеркальні профіцити приватного сектору й зовнішнього секторів були матеріалізовані насамперед не в додаткових виробничих потужностях і засобах споживання придбаних у вітчизняних виробників, а в іноземній валюті, що накопичувалася за кордоном на рахунках офшорних фірм, у запасах готівкових доларів США, які у великих обсягах було завезено в країну, в імпортних засобах споживання. Усе це — придбання іноземної валюти й імпортних засобів споживання, фінансується частково коштом виторгу від експорту, зокрема від експорту робочої сили (дохід від цього виду експорту поступає в країну як грошові перекази заробітчан), частково за рахунок зовнішніх запозичень, які робить держава та приватний сектор.
2. У сучасній економіці податки управляють грошима
Ми вже знаємо, що податки забезпечують попит суб’єктів господарювання на національну валюту, до того ж, як стверджує ММТ, через збільшення або зменшення податків уряд у разі необхідності знижує або збільшує платоспроможний попит (зменшує або збільшує обсяг засобів платежу в обігу), а також насамперед через податки (і потім уже через видатки держави) перерозподіляє національне багатство. Але також згідно з сучасною теорією грошей, у країнах, які мають суверенну валюту, все це відбувається не так, як у країнах, валюта яких не є суверенною. ММТ стверджує, що держава, яка випускає свою валюту й не бере на себе зобов’язань щодо її конвертації в іноземну валюту, має суверенну валюту і, як наслідок, реально суверенний уряд і реально суверенний центральний банк.
Наявність у держави суверенітету передбачає, що джерела всіх сил, які здатні впливати на внутрішні справи суспільства, перебувають усередині країни, проте найбільший і насамперед вирішальний вплив на життя суспільства здійснює саме держава. І навпаки, відсутність у сучасної держави реального суверенітету (за наявності навіть номінального суверенітету) спричиняє те, що не менший за державний вплив на внутрішні справи країни (або й на саму державу) здійснюють сили, що перебувають або за кордоном, або їх утворюють структури, що є антагоністами держави, наприклад, впливові злочинні угруповання, і тому така держава в кращому разі є лише одним з декількох автономних факторів впливу на економічну й політичну ситуацію у своїй країні.
Для держави, яка не бере на себе зобов’язань щодо конвертації власної валюти в іноземну, питання обміну валют є приватною справою окремих імпортерів та іноземних кредиторів. У випадку таких країн, як США, іноземні кредитори й іноземні постачальники із задоволенням приймають національну валюту Сполучених Штатів і вже самі, не турбуючи уряд США та Федеральний резерв, розв’язують питання доцільності конвертації отриманих доларів США в якусь іншу валюту. Так на монетарну політику США впливає тільки американська держава. До того ж варто зазначити, що монетарна політика у Сполучених Штатах не визначається поточним обсягом валютних резервів держави, бо зобов’язання Федерального резерву не забезпечує жодна інша валюта чи якийсь товар на кшталт золота чи срібла. Тому долар США є сповна суверенною валютою, бо зокрема суверенним є уряд цієї країни та її центральний банк. До речі, мало хто звертає увагу на те, що Сполучені Штати, економіка яких є найпотужнішою й найбільшою національною економікою світу, мають менші валютні резерви, ніж резерви такої країни, як Польща. Валютні резерви США — $145 млрд, Польщі — $158 млрд.
У грошовому обігу України, на відміну від грошового обігу США, є специфічний монетарний ефект, який називають законом Коперника — Ґрешема (див. Тиждень, № 15/2020). Унаслідок дії цього закону долар США в нашій країні є «найкращою валютою». Тобто найуніверсальнішим засобом платежу й найнадійнішим засобом збереження скарбів, тому в нас усі бажають отримати за свої товари й послуги не гривню — національну валюту України, а долар США, а також у доларах намагаються тримати свої заощадження на чорний день. Унаслідок цього питання конвертації гривні в долар США, а також поточне значення курсу обміну цих валют, є одним з основних факторів впливу не тільки на стан справ в економіці суспільства, а й у внутрішній політиці країни. Нацбанк України, судячи з його офіційних заяв, дотримується політики плаваючого курсу валют і не зобов’язаний підтримувати курс обміну гривні на будь-яку іншу валюту. Але реально НБУ намагався це робити, коли Валерія Гонтарева тільки очолила Національний банк. Внаслідок такої спроби офіційний курс гривні до долара США за декілька місяців впав більш ніж удвічі: з 11,85 грн до 25,55 грн за $1, що мало всебічні негативні наслідки для всієї країни. Після цього НБУ фактично перейшов до політики дотримання валютного коридору (по суті, до підтримання фіксованого валютного курсу), майстерно імітуючи деяку курсову волатильність. Такої політики й раніше, і зараз дотримуються майже всі керівники Нацбанку. Усе це триває, доки погіршиться кон’юнктура на традиційних ринках українського експорту, внаслідок чого відбувається стрімка девальвація гривні й опісля Нацбанк знову фіксує курс гривні, але вже на новому, нижчому, рівні.
Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація
Об’єктивна сила обставин змусила Національний банк фактично взяти на себе зобов’язання, по-перше, забезпечувати обмін гривні на долар США, а, по-друге, підтримувати рівень такого обміну в межах певного валютного коридору. Політика фіксованого курсу валют вимагає наявності в центрального банку достатніх обсягів валютних резервів і спроможності уряду й НБУ вчасно отримувати необхідні обсяги позик в іноземній валюті. Потреба у валютних позиках ставить уряд країни й Нацбанк у певну залежність від відповідних кредиторів, серед яких є й іноземці, й деякі наші співвітчизники — власники великих накопичень іноземної безготівкової валюти, які старанно приховують походження своїх грошей і маскуються під іноземців. Звісно, необхідність зберігати валютні резерви змушує уряд України та її Нацбанк погоджувати з такими кредиторами принаймні деякі заплановані економічні заходи. Завдяки цьому всьому українська валюта не є суверенною, також не є сповна суверенними уряд і Національний банк України.
Але повернімося до справжніх суверенних держав і їх валют. Як стверджує ММТ, держава, яка має суверенну валюту, не може стати неплатоспроможною у власній валюті, бо у власній валюті вона завжди зможе здійснювати платежі. Справді, внаслідок того, що, наприклад, уряд США робить борги лише в доларах США, уряд Великої Британії у фунтах стерлінгів, уряд Японії в японських єнах, вони завжди можуть випустити необхідну кількість своїх національних засобів платежу й ними погасити власні борги. За своєю юридичною природою суверенна валюта держави — це тільки операційне зобов’язання місцевого центрального банку, тобто зобов’язання виконати цією валютою платіж у національній системі електронних платежів цього центробанку й більше жодних інших зобов’язань така валюта не має.
Інша річ — ситуація в державах, які не мають суверенної валюти. Наприклад, Нацбанк України внаслідок того, що мусить забезпечувати безперебійність обміну гривні на іноземну валюту, змушений тримати достатні обсяги резервів в іноземній валюті. Ці валютні резерви є забезпеченням недекларованих зобов’язань НБУ щодо конвертації гривні в іноземну валюту. Так зобов’язання Нацбанку, на відміну від зобов’язань суверенних центральних банків, є не тільки операційними зобов’язаннями, фактично вони є також зобов’язаннями щодо виплати боргу в іноземній валюті. Отже, в таких країнах, як наша, «грошима підвищеної потужності» є не гроші місцевого центрального банку, а якась іноземна валюта (найчастіше долар США). Ця іноземна валюта є забезпеченням грошей місцевого центрального банку. В разі, якщо в такої держави не вистачить валютних резервів для виконання її зобов’язань перед кредиторами в іноземній валюті, то така держава стане неплатоспроможною і, можливо, буде змушена оголосити дефолт за своїми боргами.
Не дивно, що можливостей для ефективної внутрішньої економічної політики в держави, яка випускає суверенну валюту, значно більше, ніж у держави, валюта якої не є суверенною. Насамперед тому, що суверенна держава, що природно, спочатку здійснює витрати й лише потім збирає податки. Сучасні гроші з’являються в обігу тоді, коли держава робить витрати, і зникають, коли держава отримує їх як податки. Отже, щоб державі грошима сплатили податки, вона спочатку мусить своїми грошима сама комусь щось сплатити, тобто витратити гроші. Тому якщо якась держава лише збиратиме податки й зовсім не витрачатиме грошей, то з часом у її країні в обігу зовсім не залишиться національної валюти. Українська держава, яка не має суверенної валюти, постійно мусить піклуватися про збереження мінімально необхідного обсягу валютних резервів. З цією метою наша держава мусить запроваджувати заходи щодо зменшення попиту на іноземну валюту. Серед цих заходів такі: контроль Нацбанку за здійсненням валютних операцій, боротьба з конвертацією безготівкової гривні банків у готівкову гривню НБУ, залучення позик у валюті в іноземних кредиторів і головне — здійснення дефляційного впливу на економіку.
Відповідно до відомої валютної трилеми, неможливо одночасно запроваджувати політику фіксованого обмінного курсу, вільного руху капіталів і незалежної грошової політики. Одночасно можна здійснювати лише дві з цих політик. Наша держава хоч і намагається здійснювати одночасно всі три політики, насправді впроваджує політику фіксованого валютного курсу й політику вільного руху капіталів, а точніше — політику вільного витоку капіталу з країни. Водночас від запровадження незалежної грошової політики українська держава відмовилася. Зазвичай під терміном «незалежна грошова політика» розуміють лише здатність центрального банку самостійно визначати рівень відсоткових ставок, але насправді зміна відсоткових ставок — не єдиний монетарний захід впливу на стан економіки. Не менш ефективно можуть спрацювати такі монетарні інструменти, як збільшення або зменшення державних витрат і податків. Але наша держава відмовилася від можливості здійснювати незалежну грошову політику. Українській державі цю політику значною мірою визначають її іноземні кредитори. На жаль, Україна поки що не може дозволити собі плаваючий валютний курс, але може дозволити незалежну грошову політику. Якщо для Української держави пріоритетом є інтереси країни та її народу, то незалежна грошова політика варта того, щоб заради неї запровадити контроль (і обмеження) за рухом капіталів і відмовитися від політики вільного витоку капіталу з країни. Але натомість таки було обрано політику дефляції.
Читайте також: Занепад чи поштовх
Мета здійснення дефляційного впливу в тому, щоб сповільнити економіку через зниження купівельної спроможності приватного сектору, внаслідок чого має знизитися імпорт товарів і послуг та водночас зберегтися обсяги експорту. Усе це має зменшити відтік іноземної валюти й сприяти збереженню, а можливо, й збільшенню валютних резервів. Але є й інший бік справи. Річ у тім, що дефляція через пригнічення економіки невідворотно призводить до зниження зайнятості, зростання безробіття, розорення бізнесу й зубожіння населення, тобто всього того, що ми маємо впродовж 30 років існування незалежної України. Саме таку ціну має сплачувати суспільство за необхідність зберігати резерви іноземної валюти, підтримувати більш-менш стабільний курс долара США й забезпечувати вільний рух капіталів — і все це є наслідком того, що українська національна валюта не суверенна.
Але повернімося до теми валютних резервів і податків. Уряд нашої країни має на меті зберегти рівень валютних резервів, а тому перш ніж витратити певну суму засобів платежу, спочатку треба вилучити з обігу як мінімум таку саму суму національних засобів платежу (зобов’язань НБУ), яку він планує витратити. Таке вилучення грошей з обігу уряд здійснює через податки й розміщення на внутрішньому грошовому ринку своїх відсоткових боргових зобов’язань. Звісно, незалежно від того, чи розуміють в уряді те, що вони роблять, чи ні, український уряд підпорядковує свою податкову політику й заходи щодо фінансування власних видатків необхідності зменшити попит на іноземну валюту, утримати валютний курс і зберегти валютні резерви. Робиться все це зокрема й для того, щоб підтримати вільний рух капіталів.
ММТ стверджує, що шляхом податків держава не лише регулює кількість грошової маси в обігу, шляхом податків, як ми вже знаємо, відбувається перерозподіл національного багатства. Це має такий вигляд: хтось повинен платити відносно більше податків, хтось менше, а хтось не платить узагалі. Тому в когось платоспроможність знижується більше, у когось менше, у когось не знижується зовсім. Як наслідок, комусь за гроші, які в нього залишилися після сплати податків, дістається найменша частина суспільного продукту, комусь більша, а комусь найбільша. Відповідно розподіляється й національне багатство. Тобто податки якусь діяльність стимулюють і роблять вигіднішою, а якусь пригнічують і роблять менш вигідною.
Тоді, коли податки насамперед були потрібними для того, щоб заповнити державну скарбницю дефіцитним дорогоцінним металом, тобто коли вони насамперед формували джерела майбутніх державних видатків, функція фіскальної системи щодо стимулювання й пригнічення певних галузей суспільної діяльності була також важливою, проте таки другорядною. Але після того як держава відмовилася від зобов’язань щодо конвертації своєї валюти в монетний метал або в якусь іншу валюту (тобто коли вона зробила свою валюту суверенною), податки стали відігравати в економічній політиці держави зовсім іншу й важливішу роль. Найпершими це зрозуміли, мабуть, американці в 1940-х роках. Наприклад, коли Бердслі Рамл, член команди президента США Рузвельта з реалізації програми «Новий курс» і голова Федерального резервного банку Нью-Йорка, в 1945 році виступав зі своєю знаменитою промовою перед Американською асоціацією адвокатів, він заявив, що з моменту закінчення золотого стандарту «національні держави більше не потребують податків, щоб отримувати засоби для своїх витрат», що тепер справжньою ціллю фіскальної політики уряду США стає «стабілізація купівельної спроможності долара», «державна політика в розподіленні багатства й доходів» та «субсидування або покарання різних галузей і економічних груп».
Те, кого українська держава через податки стимулює або карає, має бути темою окремого спеціального дослідження, в цій статті тільки згадаю про консолідований податок з доходів фізичних осіб, соцстрахування, різні збори, що пов’язані з виплатою заробітної плати тощо. Усе це є консолідованим податком на використання найманої праці й за своєю економічною суттю є покаранням підприємців за застосування робочої сили на території країни. Тому цей податок демотивує здійснювати трудову діяльність населення на теренах України, стимулює суб’єктів господарювання відмовлятися від створення нових робочих місць на українських підприємствах, робить бізнес на торгівлі імпортом у країні привабливішим за промислове підприємництво, стимулює підприємців виносити виробничу діяльність за межі України, а робітників шукати кращої долі за кордоном. За тією шкодою, яку завдає цей податок на використання робочої сили, з ним може зрівнятися тільки 20-відсотковий податок на додану вартість на продукцію вітчизняних підприємств, який автоматично збільшує ціни національних виробників, робить українську промисловість остаточно неконкурентоспроможною та ще більше знижує й так невисокий рівень купівельної спроможності вітчизняних споживачів товарів широкого вжитку. До того ж ПДВ працює як ще один податок на виплату заробітної плати, тобто як податок на використання в Україні робочої сили її населення. До речі, Бердслі Рамл вважав податок на зарплату податком, який здійснює дефляційний вплив на економіку країни.
Абба Лернер — автор теорії функціональних фінансів, що є однією зі складових ММТ, неодноразово вказував на те, що безробіття й економічний спад є ознакою того, що видатки держави замалі, а податки надто високі, й навпаки — занадто стрімке зростання виробництва свідчить про те, що видатки держави завеликі, а податки замалі. Останнім часом уряд США з метою оживлення американської економіки збільшує державні витрати та зменшує податки. Звісно, наш уряд не може точно копіювати дії держави з суверенною валютою, проте якісь висновки для себе робити варто.
3. Імпорт — це вигода, експорт — витрати
Творці ММТ вважають, що цілю економічної політики держави з суверенною валютою, курс якої вільно плаває, є підтримання повної зайнятості, а баланси поточного рахунку й державного бюджету така держава має підлаштовувати під поточні потреби економіки. Варто звернути увагу на те, що ММТ виникла у США приблизно 20 років тому, і хоча її творці стверджують, що їхня теорія ґрунтується на ідеях англійця Джона Кейнса та німця Карла Маркса, найбільше в основу ММТ покладено роботи американських учених-економістів Гаймана Мінскі, Вінна Ґодлі й Абби Лернера. Звісно, насамперед ММТ відбиває реалії економіки США, які мають не тільки найбільший, найліквідніший і наймісткіший ринок товарів і послуг, а також високорозвинену й багатогалузеву промисловість. Тому державний і приватний сектори в цій країні споживають переважно те, що виробляють у ній самій і на американських виробничих потужностях за кордоном. Саме тому обсяг імпорту разом з постачаннями закордонних американських підприємств відносно ВВП країни становить лише 15,3% (за даними на кінець 2018 року). Для порівняння цей показник тоді становив: у Бразилії — 14,3%, Китаї — 18,7%, Японії — 19%, Індії — 23,6%, Туреччині — 30,6%, Україні — 53,8%. Відповідно, експорт цих країн тоді становив: у США — 12,2%, Бразилії — 14,8%, Японії — 18,5%, Китаї — 19,5%; Індії — 19,7%, Туреччині — 29,5%, Україні — 45%. Якщо не брати до уваги такі країни, як Сан-Марино й Північну Корею, то відносно ВВП менше за США імпортує тільки Бразилія.
Коли американський економіст Рендал Рей пише, що чистий експорт означає чисті витрати, а чистий імпорт — чисту вигоду, він знає, про що пише. Пояснення тут дуже просте: якщо виробничі ресурси країни використовують для виготовлення продукції, призначеної для іноземців, державний і приватний сектори економіки цієї країни не можуть споживати цю продукцію або використовувати її для подальшого виробництва. Держава та приватний сектор мусять споживати й використовувати ті ресурси, які залишилися незалученими у виробництві на експорт. Звісно, товарна пропозиція для внутрішнього ринку в такому разі буде меншою, ніж вона могла б бути, якби всі виробничі ресурси було використано для потреб національного державного й приватного секторів. Водночас робітники й підприємства, що отримують грошові доходи від експортної діяльності, так чи інакше виходять на внутрішній ринок товарів і послуг зі своєю грошовою пропозицією. Очевидно, якщо зменшеній пропозиції товарів і послуг протистоїть збільшена пропозиція грошей, то балансу буде досягнуто коштом збільшення імпорту й зростання цін на товари та послуги національних виробників. Тобто що більша доля експорту в економіці, то швидше зростають ціни, то менше ресурсів для виробництва товарів і послуг, призначених для внутрішнього ринку, й то більше потреба в імпорті.
Читайте також: Нове місце під сонцем
Коли виробництво на експорт займає помірну частку в загальному виробництві країни, то це не завдає економіці помітної шкоди. Як пише Рендал Рей, якщо національне виробництво зорієнтоване на внутрішній ринок, то економіка одержує більше вигоди, ніж вона може отримати від зростання виробництва на експорт, бо коли стимулюється внутрішній (а не зовнішній) попит, то, якщо взяти до уваги ефекти інвестиційного мультиплікатора, держава покращує добробут, бо створює робочі місця, щоб виробляти продукцію не для іноземного, а для внутрішнього споживання.
Отже, експорт — це втрати, а імпорт — вигода, але все це правда лише за умови, що держава випускає суверенну валюту, як, наприклад, США. Тоді імпортери отримують валюту такої держави, а що вони з нею роблять, уряду й центрального банку держави це вже не стосується. Звичайно, якщо, наприклад, Китай раптом припинить брати в обмін за свої товари американську валюту й викине на валютний ринок одночасно всі свої запаси долара США, він обвалить курс американської грошової одиниці. Але тоді КНР треба буде зовсім і назавжди припинити експорт у США, тобто зупинити значну частину своєї промисловості. Схоже на те, що в такому разі Китай матиме більше проблем, ніж США.
Інша ситуація в Україні. Наша держава не має суверенної валюти. Натомість вона дуже залежна від імпорту й відповідно зацікавлена в експорті. Ситуацію, яка склалася в експортно-імпортному секторі української економіки, добре ілюструє трохи перефразоване польське прислів’я: що занадто, то шкодить здоров’ю економіки. Коли питома вага імпорту сягає таких величин, як в Україні, імпорт починає завдавати більше шкоди, аніж вигоди, бо через це Україна значною мірою втратила контроль за ситуацією на своєму внутрішньому ринку й стала економічним придатком до потужніших суверенних національних економік. Як ми бачимо, у країнах, які мають суверенні й не суверенні валюти, існують якісно різні економічні умови, та й працюють ці економіки по-різному. Тому спроби нашого уряду й Національного банку України бездумно копіювати форми й способи роботи центральних органів влади й насамперед центральних банків країн, які випускають суверенну валюту, економіці й суспільству нашої країни завдають тільки шкоди.
Яка нам з цього всього може бути користь?
Коротко нагадаю те, що ми знаємо про гроші взагалі та про грошовий обіг в сучасній Україні.
1. За своєю суттю гроші є вимогами держави та зобов’язаннями приватного сектору.
2. Сучасна держава отримує гроші не через податки, а з «комп’ютера» свого центрального банку.
3. Податки потрібні для того, щоб:
а) забезпечити попит з боку приватного сектору на національну валюту (вимоги держави) як на засіб сплати податків;
б) підтримувати належний рівень купівельної спроможності приватного сектору, тобто податки є монетарним інструментом;
в) стимулювати або пригнічувати окремі галузі й економічні групи приватного сектору.
4. У грошовому обігу України діє закон Коперника — Ґрешема, водночас «найгірша валюта» (максимально переоцінена валюта) — це безготівкові гроші українських банків, натомість готівкові гроші НБУ — це «хороша валюта» (недооцінена валюта), а «найкраща валюта» (ще більше недооцінена валюта) — це готівкові й безготівкові долари США. До того ж значною мірою особливості грошового обігу в Україні визначає високий рівень залежності вітчизняної економіки від імпорту. Як наслідок, Нацбанк вимушено дотримується політики фіксованого валютного курсу, тобто українська гривня не є суверенною валютою. Відповідно до обмежень відомої валютної трилеми, українська держава, вибираючи між вільною грошовою політикою й політикою вільного руху капіталів, вибрала вільний рух капіталів. Намагаючись забезпечити вільний рух капіталів і зберегти більш-менш стійкий валютний курс, наша держава здійснює дефляційну економічну політику, тобто намагається придушити попит на іноземну валюту засобами пригнічення національної економіки.
З усього цього можна зробити кілька висновків. Монополія на випуск грошей належить державі. До того ж гроші є нічим іншим, як вимогами держави та зобов’язаннями приватного сектору. У такому суспільстві держава є не тільки кредитором в останній інстанції, а також ще й замовником останній інстанції, покупцем в останній інстанції роботодавцем в останній інстанції. Так сучасна держава є найвпливовішим суб’єктом економіки країни, й мета, якої повинна прагнути досягти держава у своїй суб’єктній діяльності, — це підвищення добробуту її громадян. Зробити це можна в єдиний спосіб — держава повинна забезпечити умови для досягнення максимально повної зайнятості (мінімізації безробіття) і підвищення найнижчих зарплат, щоб збільшити продаж споживачам продукції вітчизняних виробників. Щоб наша держава змогла якісно виконати свої природні функції суб’єкта української економіки, вона має активно використовувати «комп’ютер» однієї з гілок виконавчої влади — державного Національного банку України, і випускати грошей стільки, скільки їх треба для реалізації завдання піднесення економіки. Водночас розмір дефіциту держбюджету сам по собі не має тут жодного значення. Звісно, коли держава вкладає гроші в розвиток економіки, вона повинна мінімізувати ризики значної інфляції й девальвації своєї валюти. Для цього їй потрібно дотримуватися кількох правил. Держава повинна спрямовувати гроші туди, де:
— є вільні виробничі ресурси (виробниче устаткування, сировина й достатньо кваліфікована робоча сила);
— вони не створять конкуренції з боку держави приватному сектору, особливо в експортних галузях (у 1920‑х, коли відповідно до умов Версальського миру Німеччина мала виплачувати золотом велетенські репарації, конкуренція німецької держави з приватним сектором країни за експортні ресурси врешті спричинила спочатку стрімке зростання цін, а потім руйнівну гіперінфляцію);
— найбільша локалізація виробництва (і відповідно найменша залежність від імпорту);
— найбільші інвестиційні мультиплікатори (насамперед мультиплікатор приросту авансованого у виробництво капіталу на одну грошову одиницю державного замовлення. Річ у тім, що будь-якому виробництву передують витрати на виготовлення чи оновлення технічної документації, на оновлення й придбання нового устаткування, на придбання складників, сировини, різноманітних витратних матеріалів тощо. Держава має сплачувати помірні аванси, тому виконавці держзамовлення та їхні субвиконавці будуть змушені додатково мобілізувати власні й запозичені засоби платежу. Є підстави вважати, що немалу частину цих коштів буде мобілізовано з запасів готівкових доларів США, яких у нас накопичено вже на понад $90 млрд).
Відповідно до цього, видатки держави повинні йти на розбудову й поліпшення суспільної інфраструктури: дороги, залізниці, порти, аеропорти, мости, електромережі, електричні підстанції, комунальні мережі й інженерні споруди, житло (там, де його не будує приватний сектор, але водночас у ньому є потреба), поліклініки, дитячі садочки, школи тощо. Усе це забезпечить приватному сектору не тільки замовлення й роботу, насамперед це забезпечить зменшення сукупних виробничих витрат приватного сектору й слугуватиме підвищенню якості робочої сили та збільшенню кількості робітників. Також у галузях, де держава є постійним покупцем (наприклад у військово-промисловому комплексі), у галузях з високим потенціалом заміщення імпорту й у галузях, орієнтованих на експорт, держава за умови відповідного забезпечення з боку приватного капіталу може виступити або гарантом із залучення банківських позик, або прямим інвестором у капітал.
В умовах пожвавлення ділової активності одним з найважливіших питань буде питання досягнення приватним сектором такого рівня заробітної плати, який, з одного боку, не позбавить підприємців сенсу робити бізнес, а з іншого — забезпечить найманим працівникам можливість гідного способу життя. У розв’язанні цього завдання держава повинна відіграти провідну роль. Звісно, заходи безпосереднього адміністрування на кшталт встановлення мінімальної заробітної плати, теж необхідні, але самі по собі вони не дуже ефективні, бо не розв’язують проблеми зайнятості, яка негативно впливає на баланс попиту-пропозиції на ринку праці. Буде значно краще, якщо держава запровадить програму «Гарантованої зайнятості», де вона виступала б роботодавцем останньої інстанції. У програмі «Гарантованої зайнятості» держава має забезпечити роботу для робітників будь-якої кваліфікації, які готові та бажають працювати. Водночас має бути встановлено єдину для всіх учасників програми погодинну заробітну плату та соціальний пакет. Програма має передбачати можливість часткової зайнятості та сезонної роботи, а також інші гнучкі умови праці за бажанням. Єдина для всіх учасників програми заробітна плату має ту перевагу, що вона обмежує конкуренцію програми «Гарантованої зайнятості» з іншими роботодавцями й надає їм можливість переманювати учасників програми, пропонуючи їм вищу заробітну плату. При складанні української програми «Гарантованої зайнятості» за орієнтир можна взяти пропозиції розробників ММТ і розробки австралійського юриста Вільяма Мітчелла. Звісно, ретельний розрахунок розміру єдиної погодинної заробітної плати вповноважені представники держави мають обговорити з профспілками й об’єднаннями роботодавців.
Одним із найголовніших завдань держави є кардинальна перебудова наявної системи оподаткування. Розпочинати треба з прорахунку монетарних показників, тобто спочатку розрахувати суму грошей, яку необхідно буде вилучити з грошового обігу через податки. Для цього щороку треба визначати, скільки в обігу є національних засобів платежу, скільки не вистачає, скільки грошей держава планує витратити й відповідно, яку суму засобів платежу треба вилучити з грошового обігу через податки. Також необхідно здійснити перевірку всіх податків, зборів тощо на відповідність до суспільних інтересів і досягнення позитивного впливу на економіку країни. За результатами такої ревізії треба буде зменшити або зовсім скасувати податки, які негативно впливають на національну економіку, і запровадити податки там, де треба якусь або чиюсь діяльність обмежити чи покарати. Також мусимо не забувати, що широка база оподаткування насамперед забезпечує попит на національну валюту з боку приватного сектору.
Окремої уваги вимагає валютно-курсова політика держави. Іноземна валюта потрібна державі для того, щоб вчасно та сповна обслуговувати свої валютні борги, втримувати фіксований валютний курс, коштом збільшення валютних резервів зробити гривню більш суверенною валютою відносно вимог імпортерів і кредиторів у валюті. З цією метою доведеться відмовитися від політики вільного руху капіталів. Посилити валютний контроль і запровадити обмеження на певні валютні операції. Ввести податки на купівлю безготівкової іноземної валюти, максимально обмежити обмін безготівкової іноземної валюти на готівкову (яку потім офіційно завозять в Україну), організувати масовий викуп готівкової іноземної валюти в населення з її подальшою інкасацією та зарахуванням отриманої безготівкової іноземної валюти у валютні резерви держави. Засобами державної підтримки стимулювати експорт продукції з високим рівнем доданої вартості та пригнічувати імпорт. За змогою необхідно відмовитися від нових валютних позик. Брати нові позики в іноземній валюті треба лише для рефінансування старих боргів в іноземній валюті, якщо немає можливості їх вчасно повернути або пролонгувати.
Одним з миттєвих наслідків державного фінансування інфраструктурних і інших проєктів буде утворення надлишку грошей на банківських рахунках виконавців і субвиконавців, залучених до участі в проєктах держави. Річ у тім, що до калькуляцій цін на будь-які товари й послуги, крім прибутку, додано амортизаційні нарахування, які, як відомо, не спричиняють необхідності негайно витрачати засоби платежу. Було б нерозумно вилучати всі ці гроші через податки. Натомість треба створити такі умови в економіці країни, які відкриють приватному сектору широкі можливості для вкладання грошей у достатньо прибуткову діяльність у тих галузях економіки, розвиток яких відповідає інтересам суспільства. Тобто держава мусить вжити заходів щодо активізації виробничої діяльності приватного сектору країни. Тут доречно згадати досвід, набутий під час успішного впровадження плану Маршалла, реалізація якого дала західним європейцям змогу за чотири роки відновити зруйновану війною економіку своїх країн.
Свого часу мені пощастило побувати в Гарварді, де професор Франклін А. Ліндсней, із яким я там познайомився, детально розповів нам, учасникам української групи, про особливості плану Маршалла, в реалізації якого він брав особисту участь. Професор Ліндсней був упевнений, що Україні згодяться організаційно-фінансові технології, завдяки яким було успішно реалізовано план Маршалла. Свої пропозиції з цього приводу науковець роздав кожному учаснику нашої групи.
План Маршалла складався з двох частин. Перша добре всім відома, відповідно до неї країнам Західної Європи надавали гроші для оплати імпорту зі США. Про другу частину плану зараз мало хто знає, хоча саме вона стала найважливішою й найефективнішою. Друга частина плану надавала європейським державам спосіб відновити торгівлю між ними, що дало країнам Західної Європи змогу швидко досягти довоєнних рівнів виробництва й незабаром швидко їх перевищити. В основу другої частини плану Маршалла було покладено систему багатосторонніх прав запозичень. Ця система прав запозичень об’єднала всі країни — учасниці плану Маршалла в Європейський платіжний союз (ЄПС). Права запозичень стали своєрідною квазівалютою: в разі імпорту їх витрачали, у разі експорту — набували. Водночас перелік товарів і обсяги, що пропонувала кожна держава, всі учасники ЄПС заздалегідь узгоджували. Облік розрахунків у рамках ЄПС і оперативне керівництво системою розрахунків здійснював Банк міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія). Професор Ліндсней неодноразово звертав нашу увагу на те, що технологію системи багатосторонніх прав запозичень можна успішно застосувати в умовах сучасної України, яка потерпає від слабкого платіжного попиту, дефіциту засобів платежу, нерозвинутого внутрішнього ринку. Система багатосторонніх прав запозичень дасть змогу максимально використати внутрішні ресурси приватного сектору країни, щоб стимулювати піднесення економіки й досягти соціальної мети суспільства. Водночас цей проєкт майже не передбачає грошових витрат з боку держави. Звісно, все це треба ретельно готувати, займатися цим повинні центральні органи влади, а адмініструвати систему багатосторонніх прав запозичень має Національний банк України. Тим паче, що саме Нацбанк зараз розробляє електронну гривню, яка зможе стати квазівалютою української системи багатосторонніх прав запозичень.
Але ми також маємо розуміти, що впроваджувати ці чи будь-які інші дієві заходи з активізації економіки України є сенс лише за умови здійснення радикальних змін у соціально-економічному устрої суспільства, коли законодавство справді захищатиме недоторканність приватної власності, коли будуть адекватні судова система й виконавча влада, коли назавжди підуть у минуле панівні сьогодні в нашому суспільстві економічні відносини, що базуються на використанні державного апарату як знаряддя розкрадання державного майна, віртуозного «розпилу» державного бюджету, привласнення або знищення чужої власності, знищення своїх суперників і конкурентів.