Дві багатостраждальні країни потерпають від схожих загроз і труднощів
Київ і Тайбей розділяють 8 тис. км. Однак геополітично Україна й Тайвань тісно пов’язані. Їхня найбільша спільна проблема — легітимність. Росія не вважає Україну повноцінною країною. У 2008 році Владімір Путін зневажливо назвав її сукупністю територій. У своєму нібито історичному есе, опублікованому 2021 року, він закликає до «історичної єдності» Росії та України, спираючись на власне прочитання історії Київської Русі.
Так само з погляду Пекіна Тайвань — бунтівна провінція, недоведена до кінця справа з часів Громадянської війни, яка завершилася на материку 1949 року. Розмови про незалежність для острівної держави із самоврядуванням викликають обурення. Зі свого боку тайванська влада досі підтримує міф про те, що офіційною назвою острова ось уже кілька десятиліть є «Республіка Китай». Щоправда можновладці давно відмовилися від своєї версії про «бандитів, які тимчасово захопили під контроль державу на материку» — пам’ятаю її зі своїх підліткових років, коли слухав емоційні трансляції «Голосу вільного Китаю» на коротких хвилях.
Другою схожістю є те, що режими в Пекіні й Москві своїми руками створили проблему, якої намагалися уникнути. Здобувши незалежність 1991 року, українці, м’яко кажучи, не зважали на загрозу з півночі. Росія підтримувала тісні економічні, культурні й інші зв’язки з великою південною сусідкою. Україна зависла в бюрократизованому, пострадянському небутті й була занадто корумпованою і погано керованою, щоб претендувати на європейську інтеграцію. Такі іноземні вболівальники, як я, тривожилися щодо цього, але непосвячені не переймалися українською національною безпекою, подібно до самих українців.
Читайте також: Тривожні дзвіночки: фази ескалації для Заходу
Це змінилося не через тиск Заходу, а через втручання й залякування з боку Росії, зокрема фальсифікацію президентських виборів у листопаді 2004 року на користь проросійського кандидата Віктора Януковича. Кульмінацією стали заворушення на Донбасі за підтримки Кремля і захоплення Криму 2014 року. Тепер в Україні кардинально антиросійські настрої і беззаперечна орієнтація на Захід.
У підході материкового Китаю до Тайваню також застосовувалася підривна діяльність, риторичні атаки й військовий тиск. На тлі сумнозвісної долі обіцяного гонконгцям режиму «Одна країна, дві системи» розбилися всі надії на те, що тайванська демократія, верховенство права й економічна система витримають політичну інтеграцію з материковим Китаєм.
Раніше Сполучені Штати вважали ситуації обох країн складними, але не нагальними. Вистачало двозначних гарантій і запевнень у підтримці. Пріоритетом були відносини з наддержавами, адже тут американський дипломатичний потенціал гарантував задовільні результати.
Читайте також: ОУН і Тайвань проти СРСР і червоного Китаю
Тепер усе інакше. Росія і Китай — проблеми, що пропалюють дірки на робочих столах чиновників у Вашингтоні. Шляхи до ескалації й катастрофи пролягають через Україну і Тайвань. Вони перемістилися з геополітичних задвірок на центральну сцену.
Ці дилеми є ціною, яку ми платимо за помилки минулого. Якби західні можновладці зайняли більш рішучу й послідовну позицію в попередні роки, ситуація в Україні й Тайвані була б зараз набагато кращою. Коли виявляєш слабкість на постійній основі, рано чи пізно противники нею скористаються.
Прорахунки були й на місцевому рівні. Тайвань слухняно зосереджувався на торгівлі й культурній дипломатії, а тепер мусить швидко опановувати основи політичної війни. Після багаторічного нехтування військовою сферою тайванці заледве спроможні відновити бодай видимість стримування. Українці жалкують, що десятиліттями після здобуття незалежності легковажно і несвідомо ставилися до загрози. Здобутки Росії 2014 і 2022 років стали можливими насамперед через непідготовленість українців.
Читайте також: Перемога України спричинить розкол між її друзями
Та головним джерелом небезпеки є не провали, а успіхи. До 2021 року Україна, нехай і запізно, довела, що велика слов’янська колишня радянська країна може забезпечити своєму народу гідність, свободу і справедливість. Тайванське процвітання, свобода і чесність щодо свого тоталітарного минулого слугують ніби постійним докором брехні й масовим стратам у материковому Китаї. Для режимів у Москві й Пекіні нестерпно мати під боком успішні приклади на противагу їхнім пафосним, месіанським наративам.
Тож, якщо Захід прагне перемогти у великій боротьбі за наше виживання, ось, звідки слід починати.