Олігархія як основна перешкода розвитку
Володимир Лановий і Віталій Мельничук дали уявлення про природу та негативні наслідки олігархічної моделі для розвитку України за роки незалежності. Зокрема, пан Мельничук звернув увагу учасників, що вона консервує бідність та відсталість, оскільки орієнтована на збереження наявної неефективної структури економіки, не має потреби в модернізації, застосуванні інновацій, підвищенні якості робочої сили, а тотально монополізована економіка, яка була успадкована з радянського минулого, по-суті, не змінилася, лише замість держави власниками левової частки застарілих підприємств стали кілька олігархів. Своєю чергою, Володимир Лановий пояснив, чому причинами більшості проблем в українській економіці, соціальній сфері та освіті є саме панівна олігархічна система та породжені нею непропорційний розподіл національного багатства й відсутність перспектив розвитку. При цьому він чітко розділив великий бізнес як такий і бізнес олігархічний, акцентувавши на тому, що ключова відмінність між ними полягає не в масштабах, а в методах його ведення. Якщо перший нарощує власні прибутки завдяки розвитку та вдосконаленню своїх підприємств, то в основі другого лежить захоплення без розбору рейдерськими та корупційними методами всіх активів, які «погано лежали». Доповідач констатував, що олігархи орієнтуються на використання політичних важелів та підконтрольної їм державної влади для нарощування своїх активів, прибутків і компенсації низької ефективності власного бізнесу. А маючи привілейований статус на внутрішньому ринку, вони не зацікавлені в нормальних умовах функціонування останнього і правової та політичної систем, наявності здорової конкуренції в бізнесі та політиці, що і є справжньою причиною тієї деградації, яка спостерігається нині в Україні. Відтак пан Лановий підвів учасників дискусії до думки, що перспективи розвитку держави залежать від здатності усунути олігархів від впливу на економічні та політичні процеси, а отже, від появи непідконтрольних їм політсил.
Свої доповнення з приводу негативного впливу олігархічної моделі на розвиток і навіть перспективи існування України як держави висловили й представники опозиційних партій, які взяли участь у дискусії. Так, Андрій Павловський припускає, що збереження нинішньої системи ще 5–10 років зробить реальною загрозу зникнення України як держави з карти світу. Ростислав Павленко, акцентував на беззахисності олігархічної моделі перед зовнішніми викликами, нездатності олігархів системно обстоювати національні інтереси й готовності торгуватися ними в обмін на поточні та скороминущі вигоди. Ризик втрати будь-якої конкурентоспроможності України на світовому ринку в перспективі 15–20 років та прогресуючу люмпенізацію широких верств населення, які працюють на підприємствах олігархів і є залежними від позиції своїх власників, відзначив і Юрій Левченко. Він також звернув увагу на те, що тотальна монополізація економіки унеможливлює появу новітніх галузей і підвищення рівня доходів українських громадян, оскільки зорієнтовані на експорт олігархи зацікавлені в дешевій робочій силі й не виявляють інтересу до внутрішнього ринку. Своєю чергою, Оксана Продан наголосила, що в нинішній олігархічній моделі поява нового бізнесу підприємницького типу є апріорі неможливою, і при цьому переконана, що весь великий бізнес тотально пов’язаний із владою.
Читайте також: Погляд опозиції на олігархічну економіку
Таким чином, у частині, що стосувалася констатації проблем, породжених олігархічною моделлю в Україні, думки учасників загалом були співзвучними. Викриті різнопланові системні хвороби такої моделі не залишили сумнівів у необхідності її подолання та створення передумов для динамічного розвитку економічного й людського потенціалу України на засадах вільного та реально конкурентного підприємництва. Поза увагою учасників дискусії, щоправда, переважно залишився той факт, що олігархічно-люмпенська модель є характерною рисою
євразійської російсько-радянської цивілізації й у випадку європейських держав, які певний час перебували під її пресингом, її подолання залежить насамперед від успішності проведеної дерадянізації та консолідації національної ідентичності відповідних народів. Приклад країн Балтії свідчить, що там, де цей процес відбувався повільніше (Латвія), ситуація значно гірша, ніж у країнах, де було досягнуто більшого прогресу в подоланні наслідків радянського колоніалізму (Естонія).
Поза спеціальною увагою
Проте в частині бачення шляхів подолання олігархічної моделі, по-перше, погляди учасників дискусії певною мірою розійшлися, а по-друге, стало зрозуміло, що чіткого плану вирішення проблеми у парламентських опозиційних партій наразі немає.
Наприклад представник «Батьківщини» Андрій Павловський під кінець дискусії відзначив, що до усунення режиму Януковича всі розмови про деолігархізацію та демонополізацію – «гола теорія, яка нічим не підкріплена». Важко не погодитися з ним у тому, що першочерговим завданням опозиції є будь-що позбутися панівного режиму, але проблема полягає в тому, що того самого Януковича вже усували від влади 2004 року, однак це не змінило наявної в країні системи, що врешті й призвело до його реваншу 2010-го. Звичайно, без досягнення цієї мети жодні, зокрема й спрямовані на ліквідацію олігархічно-монополістичної моделі, перетворення будуть неможливими. Однак зміна влади не має бути самоціллю за принципом «усунемо, а там видно буде/думатимемо». Уже зараз опозиція повинна запропонувати суспільству чіткий алгоритм своїх дій у разі позбавлення від нинішнього режиму, а відтак і пояснити більшості громадян, чому вони мають підтримати її не «проти», а «за». І питання деолігархізації та демонополізації економіки повинно стати ключовим, інакше зміни не будуть системними і незворотними.
Представники УДАРу Ростислав Павленко та Оксана Продан зупинилися на загалом правильних, однак лише загальних напрямах перетворень, які мали б створити умови для подолання олігархічної системи. Так, вони наголошували на важливості подолання корупції як необхідного середовища для процвітання олігархії, потребі підвищення відповідальності та підзвітності чиновників громадянам і, зокрема, органам місцевого самоврядування. Особливо важливу роль відвели судовій реформі з метою створення незалежного арбітра, який міг би підтримувати рівні правила для всіх учасників економічного життя, а не підігравав тим, хто має вплив у владних кабінетах або колосальні фінансові ресурси для підкупу суддів. Як потенційну соціальну базу, що здатна підтримати такі перетворення, вони назвали малий і середній бізнес та інститути громадянського суспільства. При цьому ударівці запевняють, що мають «пакет законопроектів», «конкретні речі» й що всі означені під час дискусії заходи «ставитимуться нашою політичною силою на порядок денний».
Щоправда, змісту тих законопроектів вони не окреслили. Оксана Продан лише наголосила, що «для нас важливо не просто націоналізувати, забрати чи змінити власника того чи іншого підприємства, а необхідно мати пакет рішень, які потрібно буде прийняти одночасно для зміни тієї системи, у якій олігархи сформувалися». Тож залишається лише чекати, коли відповідні ініціативи таки буде внесено на розгляд до парламенту та репрезентовано громадськості для ознайомлення з планом дій цієї політичної сили. Інша річ, що, зважаючи на виступ представників УДАРу, їхні ініціативи наразі не містять спеціальних заходів із демонополізації економіки та позбавлення олігархів можливостей впливати на політичний процес утримуванням власних партій.
Спрямованими на більш загальні перетворення в країні, які вже опосередковано мали б посприяти й подоланню олігархічної моделі, є наміри «Батьківщини», озвучені Андрієм Пишним у коментарі Тижню (що його надано вже після дискусії). Цікаво, що автор не приховує: необхідність деолігархізації політичного процесу та зміни підходів до фінансування політичних сил є не потребою самих політиків, а лише логічною реакцією на вимогу суспільства. «Фронт змін», біля витоків якого він стояв разом із Арсенієм Яценюком, нібито ще у 2009 році дійшов такого висновку і врахував це у своєму партійному будівництві. Хоч під час тодішньої президентської кампанії поширені були чутки про значну ресурсну залежність цієї політсили від Віктора Пінчука.
Наразі Андрій Пишний визнав, що в умовах, коли олігархи у правлячих партіях замовляють порядок денний, Україна не матиме перспективи, але констатував високу капіталомісткість вітчизняної політики, а відтак необхідність пошуку альтернативних джерел фінансування політичних сил, серед яких виокремив часткову компенсацію з бюджету витрат на виборчу кампанію партіям, що проходять до парламенту (стор. 26). Проте навряд чи це стане основним джерелом покриття досить великих витрат політсил, лише незначна частина котрих зазвичай потрапляє в офіційні звіти. Водночас показовим є соціологічне дослідження Фонду «Демократичні ініціативи», проведене напередодні останніх виборів, яке засвідчило, що на сьогодні в країні 6% громадян уже готові фінансувати політичні сили за рахунок партійних внесків. Середня сума, яку вони згодні сплачувати, – близько 1,5 тис. грн за рік. 6% українців, навіть якщо брати лише тих, хто працює, – це понад 1 млн осіб, тобто досить, щоб сформувати дві, а то й три потужні членські партії, незалежні від олігархічного бізнесу. На кардинальні перетворення здатні саме такі сили, на ґрунті яких, до речі, свого часу формувалася політична структура європейських держав.
Інструментами деолігархізації Андрій Пишний назвав також новий Виборчий кодекс із нормами про можливість відкликання виборцями народного депутата й відкриті партійні списки. Щоправда, парламентські вибори 2012-го засвідчили, що навіть в умовах критики з боку громадських активістів та ЗМІ щодо появи в списках сумнівних персон партійні лідери усе одно залишають у них персонажів, які або пов’язані з олігархами, або схильні до «тушкування» (першою ілюстрацією став Табалов-старший, перехід якого в інший табір Тиждень, до речі, спрогнозував задовго до виборів – відразу по затвердженні списків). Представник «Батьківщини» також заявив, що для сприяння розвитку неолігархічного бізнесу його політсила вже підготувала Кодекс економічного зростання, антикорупційний пакет, що включатиме відповідну люстрацію та створення Антикорупційного бюро, а також законопроект про повернення в державну власність підприємств, приватизованих олігархами з порушеннями закону (стор. 26). Безперечно, реалізація всіх цих ініціатив важлива для країни і в кращому випадку може на певний час послабити позиції олігархів, однак самі собою такі кроки не деолігархізують країни остаточно, а відтак існуватиме загроза швидкої реставрації олігархічної моделі.
аналіз ідей
На відміну від представників «Батьківщини» та УДАРу, учасники дискусії від «Свободи» скористалися можливістю для презентації вже напрацьованих законодавчих ініціатив щодо можливих шляхів демонополізації економіки та повернення до України виведених в офшори капіталів. Проте навіть оприлюднені на зустрічі окремі норми законопроектів засвідчили, що вони є більше приводом для початку дискусії з цих питань у парламенті, аніж інструментом остаточного вирішення означених у ході обговорення проблем. Важливо, щоб «Свобода» демонструвала готовність до дискусії і врахувала конструктивну критику з боку експертів та представників неолігархічного бізнес-середовища, а не сприймала її як напад. Адже країні потрібні не демонстрації неготовності інших депутатів парламенту підтримувати правильні ініціативи тієї чи тієї політичної сили, а досягнення позитивного результату у вигляді ухвалення важливих законодавчих змін для якісних перетворень.
Водночас реалізація презентованих представниками «Свободи» на дискусії законодавчих ініціатив може відбуватися лише одночасно з вирішенням комплексу інших політичних та економічних проблем або після цього. Без коригування з урахуванням можливих побічних наслідків та підводних каменів радикальні ініціативи можуть стати інструментом досягнення цілей авторитарного режиму, завдати шкоди незалежному від нього неолігархічному бізнесу, який, власне, й має стати однією з опор перетворень в Україні. Наприклад, не всі активи олігархів підпадуть під формальні норми антимонопольного законодавства (свободівці пропонують повертати в держвласність ті активи, через які окремий олігарх зараз контролює понад 25% ринку, – після повторного продажу такого активу його попередньому власникові буде повернуто суму, яку він свого часу витратив на його придбання). А спроби вирішити проблему зниженням «монопольного порога» для примусового продажу підприємств-монополістів на регіональному та місцевому рівні можуть загрожувати навіть неолігархічному бізнесу, виробничі потужності якого можуть природно мати значну частку на ринку регіону, де вони розташовані. Тим часом п’ять-сім олігархів, утримуючи диверсифіковані різногалузеві конгломерати, що контролюють 10–15% ринку в кожній сфері, матимуть можливість і надалі повністю домінувати в економіці, а відтак досить швидко повернуть контроль над політикою.
Сумнівним видається твердження свободівців, що пропонована норма про примусову перереєстрацію офшорних компаній в Україні не завдасть шкоди середньому бізнесу, оскільки той не працює через офшори. Насправді за наявного в державі беззаконня податкових органів, відсутності незалежного судового арбітра, корумпованості правоохоронних структур офшорні схеми так само активно використовує і середній бізнес, бо вони бачаться чи не єдиною можливістю конкурувати з іншими, зокрема й пов’язаними із владою, учасниками ринку. Адже в країні окрім усього іншого ще й діє відоме правило диктаторів: «друзям усе, а ворогам закон». Тож неолігархічний бізнес, може, й готовий повернути капітал з офшорів, віддавши 50% державі, як пропонують свободівці, але не бачить гарантій, що внаслідок цього жертвою не стане він. Відтак неврахування цих, а може, й інших ризиків на етапі доопрацювання та потенційного ухвалення радикальних законопроектів загрожуватиме дискредитацією самої ідеї боротьби з олігархами та подолання тотальної монополізації ними української економіки.
Застереження викликає і одна зі складових мотивації для ухвалення Верховною Радою законопроектів, презентованих під час дискусії представниками «Свободи», – можливість різкого збільшення надходжень коштів до бюджету в процесі примусового повернення капіталів із офшорів або продажу бізнес-активів, які перевищуватимуть поріг монополізації. Це має бути побічним наслідком, а не метою перетворень. Натомість прагнення отримати якомога більше додаткових коштів до бюджету «тут і зараз» може спотворити або й відтіснити на другий план логіку деолігархізації та демонополізації, перетворитися на самоціль, а відтак і зруйнувати налагоджені економічні процеси, знищити бізнес-середовище й замінити неефективну олігархічну систему на ще менш перспективну одержавлену командно-адміністративну економіку радянського зразка. У такому випадку країна ризикує бути відкинутою на десятиліття назад і зовсім не застрахована від повторення пройденого за останні десятиліття, однак у вже значно гірших формах.
Важливо, щоб читачі та учасники дискусії сприймали поданий Тижнем аналіз як спробу критичного осмислення та конструктивної критики, що спонукатимуть опозиційні політичні сили серйозніше ставитися до проблем олігархізованої та монополізованої економіки України, активніше шукати оптимальні шляхи їх вирішення, а також удосконалювати механізми, які наблизять мету. Ми свідомі того, що критика, навіть конструктивна, завжди простіша, ніж вироблення, а особливо упровадження необхідних змін, але важливо, щоб були політична воля для цього та відповідність слів діям.