В українському культурному просторі лишається досить велика кількість маловідомих імен, які заслуговують більшої уваги. Одне з таких імен належить балканському письменнику другої половини 20 століття Данилу Кішу. Для нас він цікавий передусім наявною в його творах проблематикою власної національної самості, оскільки його матір походить з Чорногорії, а батько – угорський єврей; спілкувався й писав він сербською, проте називав себе югославським письменником. Зокрема з цієї причини в текстах Данила Кіша часто трапляються рефлексії всіх граней складної ідентичності, що, варто визнати, досі лишається важливим мотивом й української літератури. Творчість Данила Кіша нині актуалізує українське видавництво «П’яний корабель», у якому нещодавно з’явилася вже друга його книжка «Псалом 44» в українському перекладі Олени Дзюби-Погребняк.
«Ти віддав нас на поїд, немов тих овечок, і нас розпорошив посеред народів…» – такі рядки містить Біблійний Псалом 44, і саме такі рядки найбільше резонують з однойменною книгою Кіша. Це історія однієї ночі в концтаборі Аушвіц, конденсованої до кількох годин перед спробою втечі. Головна персонажка Марія, марно намагаючись заснути, схвильована і налякана вирішальною миттю її життя, несамохіть пригадує початки антисемітської політики, жорстокі розправи над євреями, сплавляння трупів за течією Дунаю і – як логічне продовження ланцюга антигуманних подій – своє перебування в концтаборі. Можливо, той факт, що Марія стала очевидицею і жертвою безжальних і жахливих років, зміг би її зламати, став би причиною втрати емпатії до самої себе і навіть жаги до життя. А проте вона має мотивацію для порятунку, адже в цьому концтаборі в неї народилася дитина.
Читайте також: Чи змінилася роль книгодрукування у світі й Україні?
З історичної дистанції в понад пів століття сюжет «Псалма 44» не здаватиметься українському читачеві ані винятком, ані шоком. Проте варто пам’ятати: ця книга була написана в 1960 році, що цілком пояснює непересічну, глибоку і на той час ще досі болючу зацікавленість Данила Кіша в дрібних, але вкрай промовистих деталях темних часів війни. Це, власне, є вичерпним описом стилю книги – він скрупульозний, пильний, спостережливий, вкорінений у сюжет. Тому монологічна розповідь одного з персонажів про розправу над євреями на Дунаї постає перед читачем ледь не панорамно: з одного боку, репліка цього персонажа обсягом у кілька сторінок змогла передати весь масштаб трагедії (і це увиразнює оповідь ще більше), а з другого – у це полотно вплетені найменші спостереження (як-от цинічна, ледь вловима з іншого берега мелодія «На прекрасному блакитному Дунаї» Штраусса під час розправи), що робить усю історію об’ємною, тактильною, що стирає межу між дійсністю та художньою фікцією.
Власне, така переплетеність правди та вигадки окреслює й іншу сторону авторського стилю Данила Кіша – його неабияк цікавить документалістика. Тож жанр «Псалма 44» можна визначити як «романний репортаж» – тут і ефект присутності, і стрімкий розвиток сюжету, і суспільно-важлива проблематика, але також фактаж, лаконічність, точність, заледве не фотографічність описів. Подібна специфіка притаманна і сучасній українській літературі: в умовах війни та неможливості художнього осмислення чи рефлексії, на перший план виступає журналістика, яка в письменницькому середовищі трансформується в літературний репортаж (саме цей жанр – разом із есеєм – наразі домінує в нашому літературному середовищі). Тож для української аудиторії «Псалом 44», окрім усього іншого, є ще й зразком вдалого жанрового поєднання, яке здатне і дослідити певний соціально-важливий наратив, і охудожнити його, ефективно транслюючи посили, застереження й уроки.
Проте репортажність книги Данила Кіша не позбавляє її художньої вагомості. Чи не найліпше це демонструє постійно наявний у «Псалмі 44» мотив невимовленості. Усім персонажам роману, включно із Марією, бракує слів, аби описати реальність, у якій вони опинилися, а тому багато що лишається за межею артикуляції. У світі цієї книги просто не існує слів, які змогли б умістити всі переживання героїв, бо й самі слова тут є чимось іншим: «”Вона не зможе з нами”, – сказала, намагаючись – сама того не усвідомлюючи – вкласти у це речення все, що її мучить, речення, вимовлене на одному подиху, як одним ковтком випивають гіркі ліки чи отруту». Діалоги «Псалма 44» – це окремий вербальний простір, вибудуваний Кішем; вони постають то маневруванням між висловами у спробах уникати незручних слів, то грою в карти із високим ставками. Інакше кажучи, жоден з персонажів книги ніколи не говорить те, що має на увазі, попри нестримне бажання сказати саме те, про що він думає; проте їм це і непотрібно – вони розуміються самими лише натяками, які Данило Кіш завбачливо прояснює для читача.
Читайте також: «Здохни, коханий»: провокативна назва буденного досвіду?
Утім, персонажі в цьому тексті ніби розчиняються в сюжеті, а події натомість виходять на перший план. Тому більшість героїв «Псалма 44» – це радше своєрідні персонажі-функції: батьки Марії – перші, хто розкриває їй безповоротну зміну в суспільстві й критичне наростання антисемітизму; Якоб – лікар Аушвіцу, до певної міри об’єкт Стокгольмського синдрому, коханий Марії та батько її дитини; Жана – спільниця Марії, та, хто допоможе їй утекти; пан Розенберґ-молодший – той, хто розкаже про розправу тощо. В осерді лишається тільки головна персонажка Марія, котра протягом усіх подій книги здається життєво дезорієнтованою. З одного боку, це абсолютно зрозуміло на тлі всього, що вона пережила. З другого ж, це ще більше загострює дисонанс, невідповідність реальності здоровому глузду. Марія часто не усвідомлює, що з нею коїться (точніше – що з нею коять), подеколи аж до наївності. Можливо, це просто захисний механізм – відгородитися, відмовитися розуміти абсурдну жорстокість; можливо, на час написання роману всі ці деталі концтабірного (не)буття й досі залишалися неочевидними; можливо, автор навмисне спекулює цим нерозумінням, аби читач, який знає правду, ще більше співчував Марії, яка правди не знає. У кожнім разі, головну персонажку «Псалма 44» ніяк не назвеш винятковою чи непересічною – вона навпаки аж надто звичайна. Утім, це і робить історію куди страшнішою: сюжет роману – це лише одна з багатьох подібних історій, хіба що не з таким жахливим фіналом, який міг би бути.
За цим міркуванням приховано вкрай гірку іронію. Попри згадану неоднозначну ідентичність Данила Кіша, його сербська мова, зростання в Новому Саду, навчання в Белграді (а ще те, що український переклад «Псалма 44» підтримало Міністерство культури та інформації Республіки Сербія) все ж спокушають назвати його сербським письменником – хай навіть узагальнено, хай навіть необережно. А через 50 років після Аушвіцу, через 35 років після написання «Псалма 44», через 6 років після смерті Данила Кіша саме серби скоюють один із найжахливіших воєнних злочинів – різанину в Сребрениці. А ще за 4 роки до Сребрениці відбулася різанина у Вуковарі. А ще через 27 років після Сребрениці росіяни влаштували різанину в Бучі. Схоже, що будь-які застереження марні там, де тоталітаризм пропагує і культивує жорстокість, починаючи з найменших побрехеньок. Так, як усе починалося в «Псалмі 44» – із звинувачення, що з-поміж євреїв «кожен принаймні подавав цвяхи», коли розпинали Христа. Лишається тільки сподіватися, що рано чи пізно ті цвяхи заіржавіють. Як і тоталітаризм. Як і абсурдна жорстокість.