«Владометр» уже кілька років поспіль працює з передвиборними програмами українських політиків. Не потрібно бути великим експертом, щоб зауважити незадовільну якість цих документів. Більшість обіцянок абстрактні й часто нагадують мітингові гасла – короткі, радикальні й цілком непридатні для швидкого перетворення на указ чи законопроект. На довершення всього творці програм не зважають на взаємну суперечливість обіцянок («скоротити всі податки!», «підвищити всі соціальні виплати!»), а партійні скарбники явно шкодують грошей на редакцію текстів (так з’являються перли на кшталт «посилення відповідальності за екологічним довкіллям»).
Можливо, це й перебільшення – справді, є окремі пункти програм, які містять конкретику й готовність виконати обіцяне. Інколи ці пункти навіть виконують. І взагалі, чи потрібно вимагати більшого від політиків? Програми – це лише один з численних елементів передвиборної кампанії, до того ж не найбільш важливий. Адже зазвичай виборець програм не читає і якість політика оцінює не за його здатністю виконувати обіцянки. Хіба буває інакше?
В українській політиці це наразі норма. Однак чи таке збайдужіння до власних програмних документів типове і для політиків інших країн? З одного боку, боротьба точиться не тільки між ідеями та конкретними обіцянками, а й між бюджетами передвиборних кампаній – відповідно до їхнього розміру зростає шанс на перемогу. З іншого – у «старих» демократіях виборці здаються менш хапкими до порожніх гасел, а медіа – більш прискіпливими до дрібних деталей у партійних документах.
Американські мрії
Передвиборна програма за визначенням має сенс лише перед виборами: згодом вона стає стратегією розвитку країни або, в разі поразки політика, її забувають назавжди. У Сполучених Штатах сталося саме так.
У листопаді 2012 року Мітт Ромні, кандидат від Республіканської партії, зазнав поразки у президентських перегонах. Тож не дивно, що тепер на його сайті немає передвиборної програми – там взагалі нічого, крім головної сторінки, немає. Цілісна картина поглядів колишнього кандидата збереглася тільки на дружніх або тематичних веб-сайтах, і там це здебільшого набір висловлювань і відео з його виступів.
Програма Мітта Ромні «Вірю в Америку»
Лише найважливішу, економічну, частину програми Ромні зафіксовано як єдиний документ. Текст 160-сторінкової брошури «Вірю в Америку» розраховано на освіченого читача, але надміру «технічних» моментів у ньому немає. Натомість багато місця відведено критиці Барака Обами, з численними цифрами і красивими графіками. Конструктивна частина тексту менш інформативна, однак містить дуже чіткі обіцянки – який закон прийняти, яку норму скасувати тощо. Наприкінці документа всі пропоновані зміни зручно зібрано в перелік із 59 конкретних пропозицій.
Проблема лише в тому, що не всі цілі в Ромні легко узгоджуються між собою – поставивши за мету скоротити державний борг, кандидат водночас пропонує скасувати чи суттєво зменшити кілька ключових податків (пропозиції зі скорочення бюджетних витрат, навпаки, набагато скромніші). Це та сама пастка, у яку потрапляють багато українських програм.
Брошура Ромні – типовий приклад програми опозиційного політика. Вона в’їдлива стосовно чинної влади і не шкодує детальних, підтверджених цифрами пояснень, як політика Обами буцімто веде країну до руїни. Коли ж підходить до пропозицій, як змінити все на краще, тези стають менш переконливими. Пропозиції Ромні – рішучі і навіть радикальні, однак про наслідки для бюджету та економіки кандидат говорить дуже загальними фразами, без жодних розрахунків. У підсумку це просто якісна риторика.
Барак Обама переміг на виборах, тож його сайт – саме передвиборний, а не урядовий, ресурс лишився «живим». Хоча об’ємного документа з детальними економічними планами там немає, однак чинному президенту це й не потрібно – принципово змінювати свій курс він все одно не буде. На сайті можна знайти перелік із 12 тем, кожна з яких містить лише кілька пунктів. Наполовину програма складається з речей, які президент уже виконав у попередній термін. Графіків і цифр на сайті Обами мало – інформацію подана стисло та максимально доступно, з відеороликами і закликами долучатися до президентських ініціатив. Програма на сайті вийшла лаконічною і не дуже конкретною, на кшталт українських, лише з чудовим візуальним оформленням.
Однак для чинної влади виграшна саме така програма, що зосереджується на недавніх здобутках і не пропонує нічого нового чи радикального. Звісно, це стосується лише тих випадків, коли справи у країни йдуть порівняно добре, а впродовж 2012 року життя американців таки поліпшилося.
До конкретики додайте натхнення
Давно відомо, що економічний стан країни на момент виборів має вирішальне значення на їхній результат. Так, стабільне відновлення економіки 2012 року полегшило перемогу Обами, а непогана економічна ситуація у Німеччині (особливо на тлі держав-сусідів) забезпечила перемогу Ангели Меркель. У таких умовах опозиційним політикам не допомагає ані радикалізм, як стосовно Ромні, ані дуже поміркована стратегія, як у випадку німецьких соціал-демократів (про них – далі). Однак у Франції навесні 2012 року ситуація була геть іншою.
Країна саме занурювалася в кризу, з якої не може виборсатися досі. Безробіття сягало рекордних рівнів. Очевидно, цим мали скористатися опоненти президента Саркозі, запропонувавши програму негайних заходів із поліпшення економіки. Однак і чинна влада мусила шукати нові ідеї, оскільки варіант «провадити ту саму політику, що й раніше» був заздалегідь програшним. Як наслідок, саме на французьких виборах передвиборні програми виявилися найбільш рішучими та конкретними.
Програма Ніколя Саркозі, якого в підсумку не обрали на другий термін, починається з переліку 32 чітких пропозицій. Вони містять і незначні реформи, і різкі зміни в політичних та економічних інституціях (зокрема президент запропонував частковий перехід на пропорційну виборчу систему). Інша порція обіцянок – довгострокові зобов’язання щодо скорочення бюджетного дефіциту, відкриття нових лікарень тощо. Майже всі пункти містять кількісні показники, яких планує досягти Саркозі. Решта програми – 10 сторінок, на яких обіцянки уточнено й обраховано їхню «вартість». Кожну запропоновану реформу супроводжують цифри спричинених нею витрат чи зисків, а наприкінці всі ці цифри зведено в зручну табличку. Це зробило програму переконливою, але водночас трохи сухою – так, ніби президентство зводиться винятково до бухгалтерського обліку.
Програма Соціал-демократичної партії Німеччини
Можливо, такий підхід зіграв роль у виборі громадян. Франсуа Олланд також вмістив у своїй програмі доволі конкретний список обіцянок (їх аж 60). Деякі з них, звісно, збігаються з пропозиціями Саркозі, передусім щодо питань бюджетного дефіциту та державного боргу. Однак у цілому програма кандидата від соціалістів має цілком інший дух – у ній менше розрахунків і більше уваги до питань соціальної справедливості, прав людини та культури. Конкретність і детальність у ній доповнено ширшим філософським баченням розвитку країни. Зрештою, програма видається просто більш натхненною. Навряд чи саме це дало Олланду перевагу на виборах – за нього голосували передусім через опозиційність до того уряду, з яким асоціювалась економічна криза. Проте якісна «жива» передвиборна програма могла додатково переконати принаймні частину виборців.
Ці нудні німці
Або візьмімо для прикладу останні вибори у Німеччині. На сайті соціал-демократичної партії, наприклад, можна скачати: повну версію передвиборної програми (120 сторінок дрібного тексту); коротку брошуру (з інфографікою і просто малюнками); версію програми «легкою мовою» (для тих, хто недостатньо добре читає німецькою); коротку листівку шістьма різними мовами – від англійської до російської; нарешті, аудіоверсії програм.
У християнських демократів набір схожий, але доповнений ще й відеоматеріалами, зокрема, містить програму партії мовою жестів. Менші партії – зелені, ліві та «вільні демократи» – також намагаються не відставати: у Лівої партії, наприклад, є скорочена програма аж 12 мовами.
Такий широкий підхід пояснюється не тільки німецькою ґрунтовністю. У Німеччині, на відміну від Франції чи США, немає домінування лише двох партій. Тому для пересічного виборця стає дедалі важче розрізнити позиції одразу п’яти-шести ключових політичних сил. Наприклад, людина, яка раніше без зайвих питань віддавала голос соціал-демократам, тепер мусить замислитися, чи не ближча їй програма зелених або лівих? Політикам не залишається вибору, окрім як доносити інформацію про себе максимально ефективно та з урахуванням різноманітних цільових аудиторій.
Це не означає, що за змістом політичні програми дуже різні. Доки Німеччина зберігає соціальну та економічну стабільність, уникаючи найгірших проявів європейської кризи, попиту на радикальні ідеї серед громадян не буде. Найлегше у такій ситуації соратникам Ангели Меркель: вони не лише обіцяють банальне продовження нинішньої політики, а й жорстко критикують опонентів – «червоно-зелену коаліцію», яка, мовляв, зруйнує так важко здобуті досягнення чинного уряду.
Іронія в тому, що програма опонентів подеколи нічим не відрізняється. Такий абстрактний і незвичний концепт, як «четверта промислова революція», потрапив у програми обох найбільших партій – християнських демократів Ангели Меркель та опозиційних соціал-демократів. І це не плагіат, це банальна близькість поглядів.
Узагалі абстрактних концептів у програмах не бракує. Навіть опозиційні партії пропонують не так багато конкретних, швидких для виконання реформ – лише мінімальну зарплату (спільний пункт зелених і соціал-демократів), спрощення виходу на пенсію, незначне підвищення податків для багатих. У багатьох питаннях партії ставлять довгострокові цілі, які потребують повної програми заходів і дадуть перші результати лише 2020 року (типовий «дедлайн» для глобальних обіцянок). Нарешті, низку тем розкрито без жодних реальних обіцянок – автори лише пропонують філософське бачення майбутнього країни, яким його хоче зробити відповідна партія. Найбільше це характерно, звісно, для християнських демократів, які за вісім років влади могли здійснити всі бажані для себе реформи. Читати це не дуже цікаво, але, на щастя для виборців, ці роздуми містяться лише у «повних» версіях програм. А ці фоліанти, мабуть, і так мало хто розгортає.
Програма Франсуа Олланда
У підсумку можна сказати, що німецькі політики готові надати виборцю свої програми в десятках різних форматів і мов, однак неохоче дають конкретні обіцянки. Поміркованість і острах порушити статус-кво властиві майже всім ключовим партіям, що призводить до появи ідентичних тез у буцімто протилежних політичних сил. Німецька ситуація відчутно різниться від французької чи американської, та й вибори 22 вересня не містять і частки тієї інтриги, з якою обирали Олланда та Обаму. Найцікавіше питання для аналітиків – яку з партій Ангела Меркель захоче взяти молодшим партнером до коаліції. З аналізу програм видно, що будь-який її вибір не вплине на нинішній політичний курс країни.
Не цурайтеся. Навчайтеся. Змінюйтеся.
Передвиборні програми «у них», без сумніву, відрізняються від українських. Дизайн і літературний стиль на вищому рівні, а пропозиції більш приземлені, менш суперечливі й частіше доповнені цифрами чи «дедлайнами». Однак той, хто очікував від західних політиків бездоганної чіткості, буде розчарований. Побудова повітряних замків, роздуми на загальні теми, банальний популізм – необхідний елемент кожної програми.
Словом, досконалої передвиборної програми, яку можна взяти за зразок, знайти не вдалося. Проте якби українські політики спробували наслідувати хоча б те, що існує, це вже був би неабиякий прогрес для наших передвиборних кампаній. В ідеалі українські програми могли б бути ще кращими, адже ми маємо одночасно п’ять великих партій, і саме їхні програми мають засвідчувати унікальність ідей кожної з них (інакше навіщо так багато партій, якщо вони говорять про одне й те саме?). Водночас Україна, на відміну від Німеччини, потребує чіткого плану реальних змін і в короткій, і в далекій перспективі. Цього аж задосить, щоб вимагати від політичних сил не лінуватися під час створення своїх засадничих програмних документів.