Протестувальники, які скинули режим в Україні, плекають багато надій щодо своєї вітчизни. На їхніх плакатах – заклики до тісніших відносин із Європейським Союзом, до припинення російського втручання в політику Києва та до встановлення чистої влади замість уряду клептократів президента Віктора Януковича. Але фундаментальна вимога – та, яка десятки років спонукала людей повставати проти корумпованої, жорстокої, авторитарної держави. Вони хочуть демократії, ґрунтованої на правилах.
І неважко зрозуміти, чому. Демократичні країни зазвичай заможніші, ніж недемократичні, рідше воюють і ефективніше борються з корупцією. Ще важливіше – за демократії громадяни мають право висловлювати власну думку й визначати свою та своїх дітей долю. Готовність стількох людей у різних куточках світу ризикувати всім заради цієї ідеї засвідчує її незмінну привабливість.
Але нині піднесення, викликане подіями на зразок київських, змішується із тривогою, бо країни одна за одною демонструють небезпечну тенденцію. На головному майдані столиці збираються маси людей. Послані владою бандити намагаються оборонятись, але не витримують під натиском безкомпромісного народу і світових медіа. Світ аплодує падінню режиму і пропонує допомогу в побудові демократії. Але вигнати тирана виявляється легше, ніж створити життєздатний демократичний уряд. Новий режим починає спотикатися, економіка на грані краху, держава принаймні в такому самому незадовільному стані, як і раніше. Ось що сталося в більшості країн Арабської весни, а також після Помаранчевої революції в Україні 10 років тому. У 2004-му Януковича усунули від влади масові вуличні акції протесту, але у 2010-му він став президентом (не без допомоги величезних грошових вливань з Росії) після того, як опозиційні політики продемонстрували свою цілковиту безпорадність.
Читайте також: Чи виросте українська демократія з дитсадкового рівня?
Демократія переживає скрутні часи. Коли проганяють тирана, опонентам зазвичай не вдається створити життєздатну демократичну владу. Навіть у країнах із давніми демократичними традиціями з’явилися тривожні прояви недоліків системи й настало розчарування політикою. Хоча лише кілька років тому видавалося, що демократія запанує в усьому світі.
У другій половині ХХ століття демократичні процеси пустили глибоке коріння в найважчих умовах: у повоєнній Німеччині, скаліченій фашизмом, в Індії – країні з найбільшим у світі бідним населенням, а в 1990-х у Південній Африці, яку роздирав апартеїд. Вивільнення від колоніального гніту породило безліч нових демократичних держав у Африці й Азії; диктаторські режими поступилися народовладдю в Греції (1974), Іспанії (1975), Аргентині (1983), Бразилії (1985) і Чилі (1989). Розвал Радянського Союзу поклав початок зародженню демократій Центральної Європи. До 2000-го американська неурядова організація Freedom House визнала 120 держав (63% від загальної кількості у світі) демократичними.
Представники понад сотні країн зібралися того року на Всесвітньому форумі демократії у Варшаві й проголосили: «Воля народу – основа влади держави». У доповіді Держдепартаменту США було сказано, що по закінченні «провальних експериментів» з авторитарними й тоталітарними формами влади, «схоже, нині нарешті спостерігається торжество демократії».
Таку самовпевненість після низки успіхів можна зрозуміти. Але з відстані цей тріумф народовладдя бачиться не таким уже неминучим. Після падіння Афін, де воно вперше розвинулося, ця політична модель понад два тисячоліття дрімала аж до епохи Просвітництва. У XVIII столітті лише американська революція дала стійку демократію. Упродовж ХІХ монархісти довго й запекло боролися проти демократичних сил. У першій половині ХХ юні демократії впали в Німеччині, Іспанії та Італії. До 1941 року залишилося тільки 11 демократичних держав, і Франклін Рузвельт боявся, що можна й не вберегти «великого полум’я демократії від темряви варварства».
Читайте також: Посол США: Україна не схожа на недемократичну державу
Прорив, який відбувся в другій половині ХХ століття, у ХХІ загальмував. Навіть якщо майже 40% населення світу (більше, ніж будь-коли в історії) живе у країнах, котрі цього року проведуть вільні й чесні вибори, хода демократії світом зупинилась, а може, вона навіть позадкувала. За даними Freedom House, у 2013-му вже восьмий рік поспіль спостерігався відступ від демократії в глобальних масштабах, а максимум її припав на початок цього століття. Від 1980 до 2000 року справа народовладдя майже не знала невдач, але від 2000-го їх було вже багато. І проблеми такого устрою куди глибші, ніж показують цифри. Багато номінально демократичних країн скотилися до авторитаризму, зберігши зовнішні атрибути демократії (вибори), але без прав та інституцій, які становлять настільки само важливі сторони функціонування демократичного ладу.
Віра в демократію спалахує в моменти тріумфу, як-от повалення ненависних режимів у Каїрі або Києві, і знову гасне. Поза межами Заходу народовладдя часто перемагає і тут-таки занепадає. А на самому Заході її надто часто почали асоціювати з боргами й неефективним управлінням удома та одночасним втручанням у справи інших держав. Критиків демократії ніколи не бракувало, але нині з ослабленням її твердинь на Заході й кволістю впливу в інших частинах світу давні сумніви знову виповзають на світ Божий. Чому ж загальмувався поступальний рух демократії?
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com