Однак Вашингтон не застосовує визначення «військовий переворот» до усунення від влади президента Могаммеда Мурсі, єгипетська армія і далі отримує від США допомогу обсягом $1,5 млрд, а американський президент Барак Обама не дорікнув Єгиптові жодним словом.
Глави європейських країн також мовчать. Більшість із них утішені поваленням Мурсі, якого вважали некомпетентним і слабким лідером, що сіє розбрат і є економічною катастрофою для Єгипту. Вони побоювалися, що президент, усуваючи від влади всіх, окрім представників «Братів-мусульман», перетворює свою країну на ісламську державу за іранським зразком.
Мало хто волів відкрито підтримувати бойові дії. Спочатку всі справді сподівалися, що генерал Абдул-Фатаг аль-Сісі серйозно налаштований на негайне відновлення демократії. Вважають, що реальну владу зосереджено саме в руках верховного військового головнокомандувача країни. Окрім іншого, аль-Сісі очолює Вищу раду збройних сил і є міністром оборони Єгипту, а від 16 липня він обійняв іще й посаду першого заступника прем’єра. Європейці та американці схвально поставилися до швидкого призначення тимчасового цивільного уряду й закликали Єгипет провести нові вибори, в яких зможуть вільно взяти участь і «Брати-мусульмани», й інші ісламісти. Після перевороту держсекретар США Джон Керрі заявив, що армія «відновлює демократію».
Читайте також: Розколоті надвоє. Очевидець про події у Єгипті
Останні кілька днів ознаменували повний крах цих надій. Тепер очевидно, що єгипетські військовики навіть не збиралися допускати «Братів…» до відкритої конкуренції, що вони поставили собі за мету знищити політичну підтримку Мурсі й кинути за ґрати основних провідників та стратегів його політсили. Західні лідери вмовляли військових не вдаватися до надмірних силових дій. Однак усі заклики було проігноровано. Представники Заходу, що намагалися якось домовитися, коли делегація США та ЄС вирушила до Каїра, розповідають: військові припинили переговори, коли відчули, що справа рухається в бік угоди з ісламістами на паритетних засадах. Деякі західні дипломати навіть обережно озвучують підозри, що армія навмисно спровокувала сутичку, аби саботувати дискусії із європейськими та американськими посередниками й виправдати напад на два табори ісламістських протестувальників у центрі єгипетської столиці.
Громадськість Великої Британії і США давно не симпатизує ісламістській орієнтації. Але більшість людей були обурені насиллям проти цивільних активістів, яке побачили на телеекранах. Досі щодня в сутичках гинуть десятки осіб. За словами коментаторів, армія нібито має намір відновити військову владу в країні й повернути Єгипет до того стану, що панував за президентства Мубарака. Західні аналітики дійшли висновку, що генерал аль-Сісі, який, здається, тішить себе надіями стати правителем, не дозволить ісламістам брати участь у жодних виборах.
Міністри закордонних справ Європи на позачерговому засіданні розглядали варіанти дій. Таких насправді небагато. Євросоюз може запровадити торговельні санкції, що буде серйозним ударом по Єгипту, який експортує туди в чотири рази більше продукції, ніж до США, а також дуже залежить від західних гостей, коли йдеться про підтримку на плаву туристичної індустрії. Можна, крім того, перекрити всі програми допомоги. Але панують побоювання, що це не принесе результатів: військові рішуче настроєні будь-що встановити контроль над масами і навряд чи погодяться зараз на якісь компроміси.
Читайте також: Другий етап революції: Єгипет зробив розворот від ісламізму до демократії
Американці мають іще складнішу дилему. Упродовж більш як 30 років після висилки президентом Анваром Садатом радянських радників Єгипет був опорою політики США на Близькому Сході. Армію вважають гарантом архіважливої мирної угоди з Ізраїлем, яка відіграє провідну роль в усіх спробах американців схилити ізраїльтян та палестинців до серйозних мирних переговорів. Суттєва матеріальна допомога, яку єгипетська армія отримує від Пентагона, – єдиний справжній важіль впливу американців. Тому Обама не хоче вживати слова «переворот» щодо захоплення нею влади, адже, згідно із законодавством Сполучених Штатів, це автоматично зобов’язало б Вашингтон припинити своє матеріальне сприяння й відповідно остаточно втратити вплив на військових.
Події останніх двох тижнів свідчать про послаблення позицій США в регіоні. За президентства Джиммі Картера можна було змусити Ізраїль та Єгипет підписати Кемп-Девідські угоди, бо обидві сторони відчайдушно потребували американської підтримки. Тепер ніхто й не сподівається на схожий тиск на будь-яку країну світу з боку глави Білого дому. Крім того, сам Обама не хоче ув’язуватись у потенційну громадянську війну. Він відмовився від втручання у справи Сирії, знаючи, що військова операція у ще одній мусульманській країні не матиме популярності ані у США, ані в ісламському світі. Тоді як відправляти своїх солдатів до Єгипту він тим більше не хоче, адже це поставить хрест на спробах Вашингтона налагодити політичні відносини із прозахідними єгипетськими військовими.
Обама поплатився за свою нерішучість. Республіканці накинулися на нього за марнування американського впливу та демонстрування слабкості країни. За їхніми словами, від цього виграють лише росіяни та ісламісти. Путін, який досі має конфронтаційні настрої щодо США, неодмінно спробує замінити їх у ролі найвпливовішої держави в регіоні.
Іще один фактор, який не дає Заходу змоги активно протидіяти, – це підтримка жорсткого курсу єгипетської армії більшістю єгиптян, а надто християнською меншістю. Саудівська Аравія, найважливіший економічний партнер США, чітко дала зрозуміти, що хоче придушити «Братів-мусульман» не лише в Єгипті, а й в усьому арабському світі. Попри підтримку ісламу як релігії, саудівці вважають його політичний варіант найбільшою загрозою для династії ас-Сауд. Міністр закордонних справ королівства зробив незвично різку заяву. Він розкритикував країни, які планують урізати допомогу єгиптянам: «Ми кажемо, що араби та мусульмани багаті, й хочемо Єгипту допомогти». Його держава разом із Об’єднаними Арабськими Еміратами вже надала екстрену допомогу Каїрові обсягом $10 млрд, щоб компенсувати кошти, які Катар постачав уряду Мурсі.
Арабська весна нині видається пропащою справою, наївною і порожньою надією на демократію в регіоні. Натомість західні столиці мусять спостерігати за насильством, що триває тут кілька десятиліть.
Є побоювання, що джихадистів потішить будь-яка підтримка Заходом єгипетських військових, адже це переконає їх, що здобуття влади демократичним способом неможливе і що їм ніколи не дозволять залишатися біля керма. Відтак вони знову підуть у підпілля, організують антизахідний тероризм і дадуть свіжий поштовх діяльності «Аль-Каїди». Такий розвиток подій у цьому життєво важливому для західних економік нафтоносному регіоні буде катастрофою.
У боротьбі за владу в Єгипті криється серйозна проблема: необхідність підняти рівень життя в Арабському світі, покращити сферу освіти, забезпечити робочі місця й переконати маси бідноти, що демократія – це кращий вибір, аніж повернення до диктатури часів Ґамаля Насера й Госні Мубарака. Cхід наполягає на тому, що Захід повинен припинити експлуатацію його нафтових ресурсів. Але відмовляється наслідувати моделі з його цінностями, вважаючи, що вони не зарадять місцевим проблемам. Західні політики побоюються, що цю дилему вирішити неможливо. Зокрема, британський міністр закордонних справ Вільям Гейґ висловив думку, мовляв, немає жодного ефективного політичного рішення і Захід мало що вдіє – як у Єгипті, так і в Сирії. Мир у регіоні стає як ніколи ілюзорним. А європейсько-американські спроби змусити всі сторони дотримуватися обіцянок Арабської весни взагалі бачаться марними.