Десятки тисяч людей з’явилися лише наступного дня. У листопаді 2013-го спочатку з’явилися люди. Близько 100 тис. осіб зібралися в центрі Києва на маніфестацію протесту проти відмови української влади від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Масовість акції стала відвертою несподіванкою і для її організаторів, і для самих учасників, і, вочевидь, для влади. Усі вважали, що після фіаско помаранчевих кияни вже більше ніколи не створять Майдану.
Безлад у діях політиків можна пояснити їхньою банальною неготовністю до масштабів народного віча 24 листопада. Як висловився по гарячих слідах популярний блогер Роман Шрайк: «Найгірші очікування опозиції справдилися: прийшло сто тисяч». Лише поночі під сцену, напередодні змонтовану біля Українського дому, підвезли намети, на які нашвидкуруч наліпили рукописні таблички «Приймальня народного депутата». У 2004 році така табличка формально не дозволяла міліції чи комунальникам знести намет, адже парламентарії, користуючись своїм статусом, мали право проводити зустрічі з громадянами будь-де, крім території секретних (режимних) об’єктів.
Читайте також: Світ про останні події в Україні: там, де Європа – це символ надії
Закон про статус народного депутата відтоді не дуже змінився. Натомість реалії тепер інші. В Україні Віктора Януковича, де нардепів позбавляють мандата за наказом глави президентської канцелярії, а кийками б’ють за наказом лейтенанта «Беркута», на написи на наметах ніхто не зважав би.
Проте влада наразі вирішила не йти на ескалацію насильства. Наметове містечко під Українським домом потрапило під удар спецназу лише одного разу, в ніч з 24 на 25 листопада, коли міліція «зачистила» від мітингувальників проїжджу частину Європейської площі, де о 22:00 відновився автомобільний рух. Беркутівці тиснули й на периметр містечка, але незабаром відійшли, травмувавши кількох його захисників. Останні, втім, теж не байдикували: якщо не травми (про це УМВС заявило б негайно), то принаймні синці дістало чимало бійців спецпризначення.
У такої миролюбності свої причини. З одного боку, ті, хто приймає рішення, не хотіли в очах Заходу (з яким вони і далі заграють) мати вигляд зовсім авторитарних лідерів, котрі розганяють проєвропейський мітинг. З другого – влада, схоже, мала (і має) інший розрахунок: на організаційне безсилля маніфестантів.
Із самісінького вечора 21 листопада (коли уряд оголосив про «призупинку» підготовки до асоціації з ЄС) на майдані Незалежності зібралося кілька сотень небайдужих громадян, які тут-таки вирішили розпочати безстрокову акцію з вимогою до президента Януковича підписати Угоду, попри шантаж Росії, на Вільнюському саміті 28–29 листопада. Та було прийнято ще одне рішення: Євромайдан має відбуватися без участі політиків, зокрема без партійної символіки та партійних прапорів.
У цьому не було нічого дивного. Глибока дискредитація опозиційних сил за час правління Януковича стала наслідком не лише продуманих провокацій із боку влади, а й дезорієнтованості/зрадництва самих цих сил. Тиждень докладно писав про дивну поведінку «канонічної» опозиції під час ухвалення парламентом Харківських угод, під час прийняття мовного закону, під час вирішення питання про вибори в Києві, під час боротьби за п’ять проблемних виборчих округів, де тільки тепер мають відбутися повторні перегони… Перелік прикладів можна продовжити.
Читайте також: Сутінки Януковича: чим провал Асоціації з ЄС загрожує країні й президенту
Євромайдан винятком не став. Досі не зрозуміло, навіщо в другій половині дня 24 листопада, коли кількість маніфестантів на Європейській площі сягала 100 тис. осіб, Олександр Турчинов та Арсеній Яценюк закликали мітингувальників іти під Кабмін. На той момент в урядовому кварталі було зосереджено велику кількість бійців спецзагонів МВС та «тітушків», і лідери опозиції про це знали. А результатом став напад чи то провокаторів, чи то радикалів на міліцію, що потягло цілу серію бійок, котрі то згасали, то знову спалахували протягом кількох годин. При цьому численні фото- та відеодокази свідчать, що першу сутичку провокувала не міліція і що навіть сльозогінний газ почали використовувати саме мітингувальники (чи ті, хто затесався в їхні лави).
Водночас під час першої ж сутички Арсеній Яценюк, Юрій Луценко й кілька депутатів від «Свободи» стали між лавами міліції та маніфестантами, закликаючи останніх зберігати спокій. Отже, «спланованої провокації» з боку очільників опозиції все ж таки не було. Що було, то це, найімовірніше, брак координації та банальна розгубленість перед несподівано великою кількістю людей, яких треба було «чимось зайняти».
У такій ситуації важко сказати, що гірше. Тож «громадянський» Майдан мав усі підстави не довіряти політикам. Проте без їхнього ресурсу виступи були приречені навіть не на поразку, а просто на зневагу з боку влади. У вівторок два столичних Майдани все ж таки заявили про спільні цілі. Приблизно те саме відбулося і в другій за потужністю після Києва точці опору – у Львові, де ще в неділю студенти та громадські активісти принципово не допускали політиків до виступів на багатотисячному мітингу (за різними оцінками, до 30 тис. осіб).
Сьогодні, однак, перед усіма Євромайданами стоїть питання вибору подальшої стратегії. Парламентська опозиція, як і обіцяла, таки внесла до парламенту законопроект про відставку уряду, але всім зрозуміло, що його ухвалення неможливе. Тим паче неможливими є розпуск Верховної Ради та імпічмент президента, про які лідери опозиції заявили на Європейській площі ще 24 листопада. Та, попри це, політики знову закликають народ під стіни Верховної Ради, тепер уже 5 грудня, коли депутати, можливо (а можливо, й ні), розглядатимуть питання недовіри до Кабінету Азарова.
Ще більш дезорієнтованими здаються ті учасники Євромайдану, які ставили за мету таки змусити Януковича підписати Угоду. Що робити після передбачуваного провалу їхньої місії, вони не знають. Водночас серед цих людей більшість становлять журналісти, експерти, громадські діячі, словом, люди, котрі розуміють безнадійність «планів» парламентської опозиції й водночас не сприймають бачення радикалів.
А ось останні почуваються у своїй тарілці. Є передчуття, що саме вони намагатимуться грати першу скрипку 29 листопада, коли обурені українці вийдуть на мітинги із засудженням Януковича, котрий нарешті «офіційно» провалить підписання Угоди. Як діяти в цих умовах, кожен обиратиме сам.