«Те, що президент України – людина, позбавлена моральних засад, ні для кого не секрет. Те, що його безпринципність у політиці переходить усілякі межі, а відверта брехня і звичка виконувати дані напередодні обіцянки з точністю до навпаки стали для нього нормою публічної поведінки, шокує, але вже ні для кого не є несподіванкою. Однак останнє висловлювання нашого гаранта викликає сумніви в його адекватності та психічній повноцінності».
Це – цитата одного з інформаційних агентств. Про кого? А ось і не вгадали. Воно стосується Леоніда Кучми. Жовтень 2001-го.
Але ж актуальне й тепер. І було актуальним після Кучми, бо хіба Ющенко таких слів не заслужив? Адже 10 років тому ми вважали цього балакуна незламним витязем. Думали: ось вона, совість нації! А совість нації тоді, як пригадуєте, підписала гнівного листа проти руху «Україна без Кучми».
Я тоді нарікав: «Ми вірили, що він збереже свою політичну цілочку неторканою, і вибачали йому, що не пристає до опозиції, за те, що не приставав до злочинців. А виявилося, що то ніякий не лицар, а йно булька з носа нашого дорогого Татуська. Але ще не всі на ньому хреста поставили і шукають виправдання, мовляв, мусив підписатися під тими істеричними дурницями, бо ще не час свою позицію розкривати. Але видається, ніби ми постійно самі себе ошукуємо, вбачаючи лицаря в першому-ліпшому діячеві, а ті «лицарі» навіть не підозрювали, що на них аж такі надії покладали. Реальний Ющенко від легендарного відрізняється так, як фільмовий герой відрізняється від актора, який його грає».
Але крок назустріч Кучмі не врятував Віктора Андрійовича. Незабаром його скинули з прем’єрства. І тоді, власне, почалися оті помпезні сходження на Говерлу. Тепер, якби навіть він пішов по воді, це йому не допомоглоб.
Тоді ж під час руху «Україна без Кучми» всі газети стали лякати нас надзвичайним станом. А три танкісти, три веселих екс-прем’єри Ляшко, Фокін і Масол навіть закликали Кучму «визнати на державному рівні зі всіма правовими наслідками, що в Україні здійснюється спроба змови і державного перевороту». Завершувалася тирада тим, що президент просто-таки мусить врешті-решт спертися на комуняків, бо вони «завше були першими тоді і там, де країні загрожувала небезпека». Яку саме країну вони мали на увазі, неважко було здогадатися.
Цього разу комуняки теж не підвели. Регіонали мали на кого спертися.
І ось знову маємо рух «Україна проти Януковича». Ющенко дотримується нейтралітету. А чому? Бо пам’ятає, що тільки-но Іван Плющ – ще один цікавий екземпляр нашої фауни – вирішив іти з ним на вибори, як одного чудового дня за загадкових обставин гинуть двоє його людей: охоронець і водій. Гинуть водночас і навіть (що цікаво!) з однієї причини: гостра серцева недостатність. Тоді, власне, Україна довідалася, що це дуже заразна хвороба. Ще гірша за грип. Вона просто косить наші ряди. Особливо після пляшки горілки.
Років два тому на одному з телеефірів мені випала честь ставити запитання Ющенкові. Я поцікавився, чому, якщо він в опозиції до влади, не використовує термінології, яка звучала з його вуст восени 2004-го: «наперсточники», «злодії в законі», «жити по-панятіях» тощо. Чому він ніколи нічого різкого не скаже про Януковича?
Знаєте, що він відповів? «Янукович не герой мого роману».
Отака гімназистка прокинулася в патріотичній душі Ющенка.
Зараз він відіграє ту саму роль, яку свого часу відіграв Богдан Бойко, організувавши «Рух за єдність». Тоді до цієї гоп-компанії увійшли різні підозрілі персонажі: син колишнього кагебіста Андрія Деркача з партією «Центр», Дмитро Понамарчук, Георгій Філіпчук, Юрій Рогоза, який дуже переймався бідолашним станом російської мови в Україні, Роман Козак із фальшивою «ОУН в Україні».
Тобто я кажу: історія повторюється. Бо наші знання складаються з того, що ми довідалися, і з того, що забули. Довкола Ющенка нині зібралися люди, яких можна вважати політичним неліквідом: майстри словесної еквілібристики, надувні авторитети. Кого нині може повести за собою Юрій Костенко? В епоху Медведчука він фігурував у «темниках» як особа, в якої рекомендовано тележурналістам брати коментарі. Вочевидь, уже була тоді довіра до товариша. Не випадково ж якось опинився поміж почесних гостей на черговому ювілеї газети «2000». На фото він із келихом вина. Причому, зважаючи на задоволений вигляд, не першим. Видання прийшли привітати такі її друзі, як Петро Толочко‚ Нестор Шуфрич‚ Ганця Герман із посланням від «проффесора» Моріарті та інші тролі‚ гобіти і друзі Затуліна. І раптом Костенко! Так і написано: «глава УНП Юрий Костенко сказал‚ что «2000» – газета № 1 в Украине».
Виходить, що це улюблена газета не лише табачників, а й професійних опозиціонерів.
Що ж, історія має своїх героїв і своїх лакеїв. І тих, і тих вона робить безсмертними. Шкода лише, що граблі теж до них затесалися.