Питання, що стосуються місця й ролі гуманітаристики в сучасному світі, віддавна належать до гаряче дебатованих і суперечливих. Діапазон «розбіжностей» у позиціях учасників цих дискусій сягає крайніх точок: одні згадують, що спершу війни виграють учителі історії, формуючи свідомість громадян, інші стверджують, що гуманітарні науки — баласт, від якого час позбутися. І питання не в тому, яка з позицій ближча до істини (жодна з них), а в тому, яка нині впливовіша, яка підтримуватиметься суспільною думкою та деклараціями або вчинками політиків. Тепер шалька терезів потихеньку схиляється в бік негації.
Утім, потреба оволодіти інструментами експертизи актуальних соціальних процесів зумовила зростання запиту на позаакадемічну гуманітарну освіту. З’являється попит на лекторії, присвячені історії, мистецтву, літературі, музиці, архітектурі, філософії, етиці, культурології тощо. Гуманітарну компоненту впроваджують у програми з бізнес-освіти. Соціологи вимірюють притаманні різним народам культурні цінності (Жерар Гофстеде, Террі Іґлтон, програма «Світове дослідження цінностей» тощо), економісти застосовують ці дані, формуючи ефективні моделі бізнесу. Фахівці в галузі міжнародних відносин звертаються до вивчення впливу глобалізаційних процесів на емоційний стан громадян, а отже, на успішність / неуспішність їхніх держав (Домінік Муазі). Художні критики й митці переконують, що візуальні мистецтва мають сприяти залагодженню конфліктів і роботі з травматичною пам’яттю, а майстри слова закликають до емпатії та показують світові гіркі наслідки агресій, людської захланності й байдужості. Медіа з мільйонними аудиторіями звертаються до гуманітаріїв по аналітику, пропонуючи їм вести власні колонки. Здавалося б, настав зірковий час гуманітаристики, адже на неї з’явився суспільний запит.
Читайте також: Подкасти в Україні: люди, цифри та проблеми
Водночас в академічній сфері домінують інші тренди. Потреба зменшити бюджетні видатки на «неприбуткові» сфери діяльності та неможливість точно вирахувати «ефективність» дослідницької роботи гуманітаріїв призводять до того, що їхні позиції поступово послаблюються. У програмах закладів вищої освіти дедалі більше надають перевагу дисциплінам із циклу STEM, вдаючись до часткового чи й повного витіснення гуманітарного блоку. Зменшується набір на гуманітарні спеціальності, скорочують їх фінансування, закривають окремі кафедри.
Парадоксально, але коли попит на популярний виклад гуманітарних знань і масовий культурний продукт зростає, академічні дослідження в цій сфері (без яких популяризація може перетворитися на профанацію) піддаються дедалі більшій критиці з боку прагматиків, а фінансування таких досліджень помалу, але неухильно скорочується.
Припускаю, що ця проблема полягає не лише в зорієнтованості сучасного суспільства на прагматику, опрацювання потоків інформації, кліпове мислення та швидкий результат, а й у тому, що академічна гуманітаристика надмірно захопилася власною герметичністю. Їй комфортно залишатися в бульбашці вузького кола посвячених, а вихід назовні щоразу викликає стрес і нехіть, бо пов’язаний зі значними затратами часу й енергії, потрібними для зміни дискурсу, пошуку прийнятного широкій аудиторії тону та способу мовлення, щоби транслювати результати ґрунтовних досліджень доступно масовому реципієнту.
Читайте також: Національна ідентичність, війна й гуманітарні науки
Як не трактуй, а фактом залишається те, що позаакадемічна гуманітарна освіта (до якої часто причетні відомі вчені), де ці завдання вдається вирішувати, набирає популярності, натомість в академічній сфері, яка переважно орієнтована на прирощення знання, ніж на його поширення, за висловом Марти Нусбаум, спостерігається «тиха криза».
Гуманітаристика в Україні: спадщина минулого
В Україні ситуація ускладнюється низкою додаткових чинників. Попри те що в час війни саме гуманітарії — літератори, історики, філософи, митці — стали своєрідними публічними дипломатами й лобістами інтересів України за кордоном, усередині країни ставлення до них вельми скептичне, іноді різко негативне. Цього є низка причин, звернуся до двох із них.
Перша — успадковане від радянського часу сприйняття гуманітарних дисциплін як інструменту обслуговування влади. Такі маркери наукової якості, як здатність автора критично мислити, новизна та глибина дослідження, новітня методологія, вибірка джерел, валідність висновків тощо, підпадали під заборону. Наукової критики як елементу академічної дискусії не було. Публікація критичної рецензії завжди була ідеологічно вмотивована та свідчила про початок переслідувань ученого.
Друга хвороба родом із того самого часу, але менш очевидна. Маю на увазі дивовижну здатність до пристосуванства. У радянському минулому щирих прихильників «політики партії» було не аж так і багато. Основну масу становили не переконані, а пристосуванці, які «аргументовано» висловлювали «правильні» думки та вправно демонстрували благонадійність. Уміння здаватися (саме здаватися, а не бути) таким, як вимагали партійні боси, гарантувало помірне просування службовою драбиною. На кону, з одного боку, стояло сумління, а з другого, — престиж, визнання, матеріальне забезпечення тощо. Так у радянський час сформувалася мережа квазінаукових осередків, головна мета існування яких полягала не в пошукові наукової істини, а в дотриманні партійних настанов і недопущенні інакомислення. Чимало з них існує досі. Мімікруючи та міняючи вивіски, вони зберігають незмінною засаду радянських практик: слушність доводять не глибиною наукового аналізу чи переконливими аргументами, а вмінням голосно кричати, озвучуючи гасла на потребу дня. Намагаючись зберегти власні позиції, члени таких спільнот усіма силами й засобами витіснятимуть на периферію та позбавлятимуть голосу всіх, хто бачить, що король квазінауки голий, і має відвагу це промовити вголос.
Сучасні виклики
Тих учених, які в радянський час встояли перед спокусами, не злякалися погроз і вибрали голос сумління, ми знаємо майже поіменно. Важко уявити сучасну українську науку без фундаменту, закладеного тими людьми. Згадаймо бодай Ярослава Дашкевича, Ярослава Ісаєвича, Володимира Крекотня, Валерію Нічик, Віру Свєнціцьку, Федора Уманцева тощо. Ті з них, кому поталанило продовжити працю у вільній демократичній Україні, зуміли отримати міжнародне визнання. Наталя Яковенко заснувала власну наукову школу. Почали з’являтися наукові осередки, де якість наукової праці важить більше, ніж посади чи матеріальні блага, здатність до самоаналізу й розвитку вважається засадничою чеснотою, а конструктивна критика колег сприймається як дуже потрібна й важлива допомога, що сприяє професійному зростанню. Нині вчені, які на зорі незалежності порівняно молодими потрапили в інтелектуальну сферу цих спільнот, гідно представляють Україну на різних міжнародних майданчиках — від академічних інституцій і наукових форумів до політичних дебатів.
Однак аж до початку повномасштабного вторгнення Росії на їхнє існування урядовці зазвичай не звертали уваги. Протистояння потужному ворогу пришвидшило процес формування національної ідентичності, а її не придумують у владних кабінетах, вона не зростає на нашвидкуруч вигаданих гаслах, а мусить спиратися на позитивну колективну пам’ять. Без ґрунтовного знання й осмислення історії та культури цю пам’ять, що об’єднує, а не поділяє, узяти просто нізвідки.
Якщо за якістю наукової продукції ці осередки у вітчизняному науковому полі не мають конкурентів, то за кількістю залучених науковців вони суттєво програють квазінауковим, що невпинно транслюють у маси вміння здаватися, а не бути, проголосивши його чеснотою. Саме з квазінаукового середовища вже в перші роки незалежності почали поставати нерелевантні, висмоктані з пальця концепції національної «ідентичності», вибудувані на фрагментарних, вирваних із контексту або й просто вигаданих фактах, тенденційних, часто провокативних гаслах, які збуджували в українському суспільстві (мультикультурному, травмованому досвідом репресій і все ж таки стуженому за минулим) більшою мірою розколи й ворожнечу, аніж порозуміння й об’єднання.
Як нині виявилося, сіяння розбрату й було реальною метою тих концепцій. Удаваність як різновид «чесноти» — риса, притаманна не тільки окремим осередкам гуманітаріїв і не лише як спадщина минулого. Запит на неї задають як тренд із боку частини політиків. Від початку незалежності в Україні запроваджено багатопартійну систему. Здавалося б, що це передбачає множинність ідеологій, творення конкурентного середовища та, як наслідок, загальне оздоровлення гуманітарної сфери. Утім, детальніший аналіз показує цю ситуацію дещо інакше.
Хоч у виборчих списках час від часу з’являлося по декілька десятків партій, ідеологій, наявних у публічному просторі, не стало багато. Олександр Гриценко визначає вісім типів «дискурсивної ідентичності в суспільстві та культурному просторі України», які, на мою думку, можна поділити на дві основні групи. До першої належатимуть (1) виразно проросійська; (2) яка ностальгує за радянським минулим; (3) квазіпроукраїнська (використовувала патріотичні гасла, дискредитуючи їх). До другої — концепції національно-демократичного спрямування, представники яких, як і належить демократичній спільноті, далеко не завжди згоджувалися між собою щодо вибору тактичних кроків і характеру першочергових реформ, утім, не мали розбіжностей щодо стратегічної мети — зберегти й розбудовувати сучасну демократичну українську державу. Отож і на рівні ідеологій «множинність» виявилася радше вдаваною, ніж реальною. Державницьке (проукраїнське) крило, яке могло (і повинно було) сприяти створенню якісного продукту гуманітарних наук, зазвичай залишалося в меншості та не мало часу й ресурсу робити це послідовно й ефективно. Тим часом крило, що протягувало проросійські наративи, навпаки, було зацікавлене у створенні фейкових меседжів і дискредитації національної ідеї через формування в масовій свідомості сприйняття українського як чогось засадничо хибного, штучного, розділеного в собі, такого, що ніколи не існувало й не існує.
Отож українська гуманітаристика, яка формувалася не в множинному (як можна було сподіватися), а в біполярному соціумі / політичному полі, також була приреченою на біполярність, яку значною мірою спостерігаємо й досі.
Кілька слів про академічну (не)доброчесність
Ця біполярність проявилась у ще одному явищі, притаманному українській гуманітаристиці. Ідеться про недотримання академічної доброчесності.
Викриття плагіату, якого щодня більшає, можна розглядати як показовий маркер стану академічної спільноти. З одного боку, ці скандали дуже боляче б’ють по її іміджу, адже в зовнішньому світі складається враження, що тут усі такі. З другого, — вони показують, що частина цієї спільноти достатньо зріла, відважна й сильна, щоб домагатися очищення від ганебних практик.
Про плагіат у працях чиновників і політиків говорять віддавна. Час від часу були вчені, які не хотіли миритися з профанацією та викривали плагіат у роботах різного рангу державних чиновників. Були й незалежні наукові часописи, які могли собі дозволити такі статті публікувати (згадаймо хоча б «Український гуманітарний огляд»). І навіть не отримуючи широкого публічного розголосу, подібні акції сигналізували, що в академічному середовищі формується та спільнота, яка, хоч не може наразі спинити фейкової науки, принаймні її не толерує, плекаючи нові чесноти — академічну доброчесність, самостійність, критичне мислення, знання новітніх методологій наукового аналізу, інтегрованість із зарубіжними академічними осередками тощо. Нині ж представники цієї спільноти почувають своїм обов’язком не просто не толерувати, а саме протистояти хворобам, які самі собою з академічної сфери нікуди не зникнуть. Процес украй потрібний, хоч і складний, бо наштовхується на глухий опір системи, яка ці явища породила.
Щоб не бути голослівною, наведу один із найсвіжіших прикладів. Декілька тижнів тому Олександр Киричок і Микола Федяй виявили 90 % плагіату в публікаціях Василя Семикраса, щойно обраного завідувача кафедри в престижному українському виші. Оприлюднивши цю інформацію, вони закликали філософську спільноту зреагувати. Однак реакція виявилася, м’яко кажучи, млявою, завершившись кількома дописами на фейсбуці. Натомість більшість спільноти змовчала. Чому? Чи не тому, що ця спільнота свідомо толерує описані негаразди, отримуючи з них дивіденди?
Хто має обуритися тим, що в статтях, які пройшли зовнішнє редагування й опубліковані в часописах, які мають гриф авторитетного університету та входять до категорії В, виявилося 90 % плагіату? Ті, хто рецензував, приймав, публікував, ті, хто багато років працював пліч-о-пліч, голосував за кандидатуру завідувача й аплодував обранню, але не зауважував, що поважаний ними «вчений» насправді злодій? Обурення, яке мало б стати потужним актом самоочищення, прогнозовано гальмується елементарним інстинктом самозбереження, адже насправді воно неминуче призвело б до руйнування осередків, де трапляються подібні ситуації. Мовлю не про окремо взяті кафедру чи відділ, а про широку мережу, у якій люди поєднані взаємними зобов’язаннями, поруками, послугами, компроматами, врешті, звичайною дружбою чи симпатією, діють за принципом «рука руку миє». Де переслідування «одного / однієї з…» не може мати успіху, бо не карати ж вибраних просто тому, що попалися на гарячому, тоді як іншим (сотням? тисячам?) і далі вдається уникати відповідальності й дуже хочеться її уникнути.
Що із цим робити? Моя оптимістична версія: завдяки здоровим науковим осередкам і спільнотам процес очищення таки почався, і хоч яким тривалим і складним він виявиться, майбутнє таки за ним.
Стислий підсумок
Підсумовуючи нинішню розмову, хочу ще раз наголосити на таких моментах:
- У сфері гуманітарної науки й освіти вже сформовані та продуктивно працюють осередки й школи, які, хоч і постали без реальної інституційної підтримки, нині успішно представляють інтереси України на міжнародному рівні та відіграють важливу роль у формуванні позитивного іміджу вітчизняної культури як усередині держави, так і поза її межами. Завдяки існуванню та зростанню цих осередків, інтелектуальним напрацюванням і принциповій громадянській та науковій позиції їхніх представників в українській академічній сфері чи не вперше потенційно з’явився шанс на самоочищення та оздоровлення. Вочевидь, перед нами тривалий процес, але він почався, і це головне.
- Розростання фейкових науково-освітніх спільнот і практик загрожує не тільки гуманітаристиці як такій, а й державній безпеці, оскільки саме там продукуються наративи, які створюють карикатурний імідж української культури й української держави. Ця карикатурність однаково небезпечна як тоді, коли вона поширює ворожу ідеологію, так і тоді, коли її творці декларують свою проукраїнську позицію. Загальна низька якість таких робіт, плагіат у них та інші елементи академічної недоброчесності дискредитують усю українську гуманітаристику, виводячи її за межі наукового дискурсу. А патріотичні гасла, під якими здійснюють таке безчинство, ще й підважують правомірність існування української національної ідентичності.
- Чи можна із цим упоратися? Вірю, що можна! Насамперед створивши умови для утвердження позитивного іміджу, престижності та розвитку осередків, які серйозно займаються науковим пошуком, а не імітують його.