У грудні – січні народних депутатів неабияк занепокоїло мовне питання – за цей час до Верховної Ради подали сім законопроектів на цю тематику. Аналізуючи їх, Тиждень.ua звернув увагу, що більшість проектів лишаються суто декларативними, а іноді, як у випадку з проектом Володимира Яворівського, Марії Матіос та Ірини Фаріон – ще й такими, котрі незрозуміло як слід застосовувати на практиці.
Читайте також: Гра «язиком»: мовний законопроект опозиції може допомогти Колесніченку і Ко
При цьому навіть затяті патріоти не приділили уваги таким важливим аспектам, як стимулювання розвитку української мови в конкретних сферах комерції та суспільного життя, починаючи з телерадіомовлення та книгодрукування. Особливо кидалась в очі відсутність пропозицій щодо реформ, котрі дозволили б впливати на ситуацію не лише за допомогою суто адміністративних, а й економічних важелів.
Цей факт слід визнати важливим ще й тому, що в сусідніх країнах, котрі колись входили до соцтабору, відродження національної мови та культури відбувалось за допомогою комплексу дій, що поєднували в різних пропорціях як адміністративні, так і ринкові методи. Скажімо, в Польщі вдало застосували схему надання грантів для створення національного кіно, причому автор фільму в разі його успіху мусив повернути державі витрачені нею гроші (залежно від касових зборів, до 100%). Зайве говорити, що рішення про надання грантів ухвалювала авторитетна експертна комісія.
Наразі в українському парламенті зареєстровано один законопроект, який справляє враження спроби законодавця підійти до питання культури з економічного боку. Слід одразу зазначити, що проект закону «Про національний культурний продукт» чинний голова комітету з питань культури і духовності В'ячеслав Кириленко подав ще далекого 2009 року. Проте навіть тоді, за президента Ющенка і прем'єра Тимошенко, націонал-демократи не спромоглися провести відповідних рішень через парламент.
Тим паче примарнми є шанси на це зараз, коли той самий Кириленко в одному з нещодавніх коментарів Тижню прямо заявив, що на зміни в культурно-інформаційному просторі опозиція всерйоз розраховує лише у випадку зміни президента та парламентської більшості.
Читайте також: Як українська еліта сприяє деградації суспільства
Водночас проект, повторно поданий уже до нової Ради, є показовим як приклад бачення опозиціонерами відповідних дій. Приміром, документ передбачає два види фінансових інструментів, котрі, за задумом автора, мають сприяти утвердженню українського інформаційного продукту. Якщо коротко, це – надання державних грантів та податкові пільги.
Гранти під «національний продукт» має надавати спеціально створений для цього орган – Національний інноваційний фонд української культури (до чого тут слово «інноваційний», не дуже зрозуміло, хіба що це така данина моді). Але не квапмося шукати тут аналогій з уже згаданим досвідом Польщі: вирішуватимуть, кого ощасливити грантом, чиновники. Принаймні, за законопроектом, Фонд має входити до складу Міністерства культури і туризму, а його директора та правління затверджує уряд.
Кошти на гранти мають надходити з держбюджету (в яких обсягах, не сказано, хто визначатиме цифру, не вказано теж). Крім того, згадуються благодійні внески та «кошти збору на розвиток національної культури, що збираються й перераховуються до Фонду в порядку, передбаченому законодавством». Щоправда, більше про цей збір, а саме: скільки він має становити, як він має адмініструватися тощо, в документі ані слова.
Що ж до пільг, то про них написано багато і детально. Водночас суть справи проста: творці «національного продукту» можуть отримувати податкові пільги залежно від сертифіката, котрий підтверджує, так би мовити, ступінь того, наскільки національним є зазначений продукт.
Сертифікат засвідчує базову, середню або вищу (найвищу) категорію відповідного продукту. Для того щоб отримати базовий сертифікат, продукт має відповідати переліку зафіксованих законом обов’язкових вимог. Для середньої категорії необхідна ще й відповідність щонайменше двом додатковим характеристикам. Якщо ж дотримано всіх додаткових вимог, продукт може претендувати на найвищу категорію. Податкові пільги встановлюються відповідно до рівня сертифіката.
Пояснимо на прикладі кіно. Якщо режисер стрічки є громадянином України, компанія-виробник — українською юридичною особою, а сам фільм в оригіналі озвучено українською мовою, він може претендувати на базовий сертифікат. А його творці – на податковий кредит у 30% прибутку, який цей фільм їм забезпечить. Якщо принесе.
Список додаткових вимог для сертифікації кінофільму такий: українське громадянство продюсера, автора сценарію, оператора-постановника і виконавців двох головних ролей. Крім того, проведення «основної частини зйомок» на території України.
За дотримання будь-яких двох із цих вимог творці картини можуть розраховувати на 60% податкового кредиту. Крім того, благодійники, що пожертвували кошти на цей фільм, отримують 50% податкового кредиту на суму своїх пожертв.
А якщо дотримано всіх додаткових вимог, податковий кредит для виробника стрічки становить всі 100%. Податковий кредит на всю суму витрат дістають і меценати. Нарешті, вся діяльність із виробництва і розповсюдження фільму звільняється від податку на додану вартість.
Аналогічно, однак із відповідними нюансами, пропонується стимулювати книговидання і друк преси, виробництво телерадіопрограм, аудіотворів мистецтва, комп'ютерних програм і навіть циркових номерів. При цьому, як сказано в законопроекті, сертифікація є добровільною, але водночас лише наявність сертифікату дає можливість відтворювати відповідний твір в рамках обов'язкових квот на національний продукт. Також сертифікат високої категорії є необхідною умовою для участі в конкурсах на отримання грантів, котрі роздає згаданий вище Національний інноваційний фонд.
Для видачі сертифікатів національного культурного продукту законопроект пропонує створити спеціальну службу, залежну від «національного органу України з сертифікації» та того ж таки Мінкульту. Для оцінки творів у кожній конкретній галузі цей орган може створювати експертні ради, порядок формування яких не прописаний.
Усе це, коротко кажучи, означає появу чергового бюрократичного апарату, до котрого неминуче ринуть усі охочі отримати податковий кредит на свої шедеври (або «шедеври»). А також меценати, що шукають способів мінімізації оподаткування. Не те щоб тут ішлося про такі серйозні суми, як ті, що вітчизняні олігархи виводять у підконтрольні їм офшорні компанії, але охочих погріти руки не забракне.
Тим часом ефективність подібних заходів, у разі їхнього втілення, сумнівна. Лише один момент – пропонована система різко знижує зацікавленість в українському кіновиробництві та книгодрукуванні потенційних іноземних інвесторів. Між тим, залучення європейського, та, якщо ширше, західного капіталу могло б стати спочатку чи не єдино можливою противагою тотальній експансії російських виробників, котрі в тій же кіногалузі давно експлуатують Україну як своєрідний «сировинний придаток» (причому сировиною тут, хоч би як цинічно звучало, є насамперед людський ресурс).
Власне, на численні недоліки законопроекту ще три роки тому вказувало Головне науково-експертне управління ВР. Серед мінусів проекту там назвали, наприклад, зарахування до «правильних», з погляду сертифікації, українських авторів тих, котрі померли до здобуття Україною незалежності (хоча за чинним законодавством померлі не можуть бути суб'єктом правовідносин).
Розкритикували експерти й спробу автора документа захистити інтереси національних меншин. Зокрема, в законопроекті йдеться і про пільги для продукту, виробленого мовами національних меншин або корінних народів, але при цьому забуто, що українці, в рамках чинного законодавства, як, утім, і за логікою, теж є корінним народом України.
Нарешті, як вказали парламентські науковці (здається, не без єхидства), вимога того, щоб автори фільму, пісні чи книжки мали українське громадянство, а сам твір був створений українською мовою, зовсім не гарантує, що цей він не буде неукраїнським, чи навіть антиукраїнським за своїм змістом.
Проте навіть ці недоліки, котрі лежать на поверхні, за три роки не ліквідовані. Що свідчить про серйозність наміру теперішніх опозиціонерів розробити справді дієву і всеохопну нормативну базу для покращення ситуації в культурно-інформаційному просторі. Тим часом «антиукраїнська влада» не ловить ґав: того ж дня, що й старий-новий законопроект «Про національний культурний продукт», в Раді зареєстрували і урядовий законопроект про внесення змін до закону про книгодрукування . За ним влада може ввести в роботу видавців вимоги мовного закону Колесніченка – Ківалова, а заразом і відмовитись від низки функцій з підтримання книгодрукування в Україні. І шанси на схвалення цього проекту значно вищі.