Фестивальна добірка хоч і є дещо притягнутою за вуха, проте показує кіно в усіх його проявах – від краси мистецтва, що надихає, до повного морального занепаду людини. У хронологічному порядку першим фільмом стоїть класична робота Мілоша Формана «Відрив» 1971 року (фото 1). На відміну від інших стрічок ретроспективи її не було на провідному чеському кінофестивалі, але режисер 1997-го отримав у Карлових Варах приз за внесок у кіномистецтво. Ось так хитро глядачеві дають можливість переглянути непересічний фільм, знятий Форманом у період, коли він тільки-но втік до Сполучених Штатів із соціалістичної Чехословаччини. «Відривом», замовленим режисерові компанією Universal, він дебютував у Голлівуді не надто вдало, бо збори виявилися мінімальними, але то було його перше слово, до того ж дуже дошкульне, відверте та чесне.
Форман чех, й із цього випливали виразно присутня в ньому власне чеська риса всюдисущого іронічного ставлення до життя і не менш очевидний брак розуміння специфіки американського кіно. Він зробив для США фільм про американців за виробничими, стилістичними і ритмічними правилами європейця. Тож втеча героїні з респектабельної родини в хащі хіпізму була сприйнята в Штатах негативно. Втім, у Європі стрічка мала великий успіх, як фестивальний (Гран-прі журі Каннського кінофестивалю), так і касовий (була у прокаті в 11 європейських країнах). У цьому сенсі вона зовсім відмінна від фільму співвітчизника Формана Яна Шванкмаєра, який також присутній у добірці «Вечорів…»: «Фауст» – це не прокатне кіно і взагалі не жанрове, це сюрреалістичне поєднання форм, способів візуалізації та інтерпретацій драми Крістіана Дітріха Ґраббе «Дон Жуан і Фауст» та двох класичних трагедій, як-от «Трагічне життя доктора Фауста» Крістофера Марлоу й «Фауст» Ґете.
Але то не є повною мірою екранізація – взяті лише елементи частин і вписані в дуже своєрідне анімаційно-ляльково-художнє середовище, утім, достатньо сприятливе для розуміння настільки, щоб фільм Шванкмаєра став справді культовим (фото 4). У Карлових Варах він отримав спеціальний приз журі, а в Україні на той час його із захопленням переглядали на піратських касетах інтелектуали. Зовсім інша за формою наступна стрічка міні-фестивалю – «Амелі» Жана-П’єра Жене (фото 3). За багатьма рейтингами вона належить до сотні найкращих фільмів усіх часів, є чистим і, що вкрай рідко буває, всім доступним витвором мистецтва. Проте зовсім не простим. Фільм надскладний за виробництвом, бо охоплює тисячі деталей, кожна з яких відіграє свою роль і кожну з яких вставив сам режисер (Жене приніс на знімальний майданчик безліч речей із власного дому, а збирав він їх кілька десятиліть).
Гномики, дзвіночки, ключики, журнали, годинники, ложечки, підсвічники, коробочки, фотографії – усі вони як окремий актор, зі своїм голосом, сенсом і крупним планом. А ще «Амелі» – це добра, зворушлива, неймовірна, заплутана, математично вирахувана і романтизмом приправлена історія людських доль, що рухаються і поєднуються за незбагненною системою дівчини Амелі Пулен, втілення якої на екрані відкрило світові прекрасну актрису Одрі Тату. «Амелі» отримала понад сотню різноманітних призів (зокрема, головний приз Карлових Вар «Кришталевий глобус»), заробила близько $200 млн лише в прокаті (за бюджету $13 млн) й ознаменувала правильність вибраного шляху Жене, який перед цим розірвав багаторічний творчий союз зі своїм «темним генієм» Марком Каро.
«Велика краса» Паоло Соррентіно, четверта стрічка «Вечорів…», – своєрідна антитеза «Амелі», її зворотний бік: якщо в Жене йшлося про красу душі в декораціях побутового жахіття, то Соррентіно показує красу форми, за якою душевна порожнеча (фото 2). Герой стрічки, яка підсумовує гедоністичний і декадентський способи життя людей вищого світу, – відомий 65-річний письменник. Він молодиться і дорого вдягається, має впевнений вигляд, але розуміє, що вже багато чого не може зробити з того, на що був здатний раніше. Усі ці безкінечні вечірки з дамами, які хочуть молодих чоловіків і хапаються за будь-який екстрим, усі ці чоловіки, які й у 80 тягнуться до сексапільних старлеток… Випивка, кокаїн, радикальні перформанси, секс, ботокс і ніякого рок-н-ролу – суцільні поп, дискотека і свято життя без турбот. І все це відбувається в центрі старого світу – в Римі. «Моє життя, – каже герой, – ніщо». Таким чином Соррентіно ніби приймає естафету від Федеріко Фелліні з його «Солодким життям»… Та, незважаючи на сарказм у назві, «Велика краса» – красиве кіно, варте перегляду на великому екрані.