Серіал уже давно утвердився в ролі основного «вбивці часу» для нас усіх, ставши ідеальною «прогулкою с удовольствием и не без морали». Коли в 1990-х усі дивилися доволі неоковирні, як на теперішній смак, «Просто Марію» і «Санта-Барбару», оскільки більше по телику особливо нічого й не показували, то тепер серіали переглядають, бо вони стали обов’язковою складовою культурного багажу сучасної людини. Ви не зможете вповні зрозуміти значний шмат реальності, якщо не бачили «Гру престолів» чи «Пуститися берега», «Сімпсонів» чи «Справжнього детектива», бо персонажі, фрази й ситуації звідти із жартівливих мемів уже перетворилися на значний пласт не тільки масової, а й елітарної культури. Можна, звісно, з показною бравадою розповідати, що ви не зважаєте на смаки черні й обираєте собі власні «інтелектуальні» розваги, не споживаючи загальновідомого, але, хай там як, у такий спосіб ви просто заплющуєте очі на вагому частину актуальних теперішніх питань, які до нас доносять завдяки поширеним серіальним образам.
Читайте також: Норма чи унікальність
Серіал став універсальною формою донесення думки, своєрідним форматом індивідуального навчання, лишивши кінотеатри для колективних розваг і карколомних та переважно бездумних атракціонів. Зараз дивно це сприймати, але колись оскароносні актори й режисери гребували серіалами, вважаючи їх чимсь меншовартісним і маргінальним. Правила гри змінилися тоді, коли артхаус звернув увагу на серіальне виробництво як на можливість висловитися в багаточасовій версії, віддавши її на поталу не бундючній кінофестивальній публіці, а непідготовленим глядачам багатокабельного каналу, що міг собі дозволити експерименти. Так 1988 року Марку Фросту й Девіду Лінчу вдалося зацікавити одного з очільників американської телемережі ABC своєю 10-хвилинною історійкою про вбивство Лори Палмер у невеличкому містечку в штаті Вашингтон. Усе це, як відомо, вивершилося двома сезонами серіалу «Твін Пікс» у 1990–1991-му, коли через кардинально різні уявлення про використовуваний тележанр пересварилися учасники знімального процесу, адже Лінч мало думав про рейтинги й комерційну вигоду, а натомість прагнув погратися з глядацькими очікуваннями й попрацювати на межі кількох жанрів. Феномен «Твін Пікса» довів, що глядач сам не знає, чого він хоче, поки йому це не запропонують, і саме такий етап серіалознавці називають переломним для всієї індустрії. Цікаво, що Девід Лінч знову спромігся всіх здивувати 2017‑го, випустивши третій сезон «Твін Пікса», де вже телевізійні боси дали йому дозвіл робити що завгодно й наслідком чого став унікальний 18-серійний шедевр, який провідні кіножурнали назвали головним фільмом року.
Пізніше стався бум ситкомів, який у США був підготовлений шалено успішним «Сайнфелдом» (1989–1998), однак глобальний розголос відбувся, коли на домашніх екранах транслювалися культові нині «Друзі» (1994–2004). Неабиякий тріумф мав і серіал «Секс і місто» (1998–2004), який спочатку недбало маскувався під науково-популярний лікнеп про сексуальне життя, але зрештою трансформувався в напівіронічне художнє дослідження жінки на межі тисячоліть. Цікаво, що серіал «Дівчата» (2012–2017) з Ліною Данем, задуманий як своєрідна полеміка з ним, такої значної слави вже не мав, хоч й утвердив нові жіночі типажі та проблеми 2010-х.
Ще одним важливим серіальним явищем став «Клан Сопрано» (1999–2007), який, граючи на території «Хрещеного батька», зміг майстерно розвинути всі лінії гангстерського кіно, психологічно перевершивши практично всі відомі до цього кінематографічні зразки.
Читайте також: Помиляйся краще
Зараз, на думку багатьох експертів, ми вже проминули пік серіальної популярності й шедевральності, проте такий формат набув самостійної цінності й значущості, і тих кіномитців, які його ігнорують, стає дедалі менше. Були часи, коли інтелігенти-інтелектуали соромилися говорити, що вони на дозвіллі дивляться серіали або не можуть дочекатися наступної серії, а тепер ми маємо «синдром запійного перегляду» (binge-watching), коли глядачі воліють мати весь сезон одразу й дивитися безупинно 8, а то й усі 13 годин. Тепер уже можна досхочу й беззастережно дискутувати про алюзії у «Світі «Дикий Захід» («Westworld») чи про доречність квантової фізики в «Розробах» («Devs»). Серіали перейшли від статусу ганебно-злочинної насолоди (guilty pleasure) до статусних розваг, коли назва обговорюваного серіалу стає мало не показником твого IQ. А може бути навіть показником твоєї національної належності й халепи, як-от в українців, що останній рік-два прожили за двома сюжетами — від «Слуги народу» до «Спіймати Кайдаша».
Збільшення попиту на серіали під час пандемії й карантину легко пояснити, адже їх об’єднує принципова непередбачуваність і потенційна нескінченність. Можна скільки завгодно прогнозувати, що буде далі, але сезони можуть тривати доти, доки є ті, кому це потрібно. Світом керують шоуранери та віруси, але є сподівання, що не тільки вони.