28 жовтня, 2018

Помиляйся краще

Семюел Беккет, нобелівський лауреат із літератури, колись вигадав усім лузерам естетично бездоганне життєве кредо: «Завжди намагався. Завжди помилявся. Все одно. Намагайся ще. Помиляйся ще. Помиляйся краще». Новий антиолімпійський девіз для тих, кому не щастить у життєвій борні.
Матеріал друкованого видання
№ 43 (571)
від 25 жовтня, 2018

У світі здавна точиться війна. Томас Гоббс, не вирізняючи протиборчих сторін, казав, що то «війна всіх проти всіх». Еміль Золя в романі «Черево Парижа» уточнював, що, ймовірніше, то війна худих і гладких. Хоча скидається на те, що це просто війна оптимістів із песимістами, у якій не завжди перемагають перші.


Суть її в тому, як саме реагувати на погане в житті: впадати у відчай і зневірятися чи не втрачати бадьорості та сприймати все як випробовування. «Що не вбиває, робить нас сильнішими», як казав Ніцше. «Що не вбиває, робить нас дивнішими», — переінакшив класика Джокер у фільмі Крістофера Нолана.


Дивина та й годі, як люди не хочуть убачати в поразці просто поразку й натомість заспокоюють себе тим, що без поразок немає перемог, та тим, що можна програти битву, але виграти війну. Сумнозвісний культ успіху, до якого всіх привчають уже бозна-скільки, має головний плюс у тому, що сприяє виникненню своєрідних «бійцівських клубів» епохи пізнього капіталізму. На засіданнях таких клубів за помірну ціну розкажуть, як зібрати інших невдах і також за помірну ціну навчити їх і собі збирати подібних та заробляти на цьому.
Теперішній символ успіху, що не дає спати простому менеджерові середньої ланки, — це Ілон Маск і його 140 год праці на тиждень. Але щойно такий символ напише щось неполіткоректне у Twitter чи курне не те, не там і не з тими людьми, як ореол його успішності починає блякнути, партнери по бізнесу змушують продавати акції, а люди шукають нових кумирів, бо без них ніяк.

Бути серед невдах — це бути невдахою, тож постійно хочеться від них якось показово відмежуватися й демонстративно побудувати своє казино з блекджеком і представницями найдавнішої професії, яку ніколи не вважали успішною


Не випадково тепер невдача (англ. fail) — одна з характеристик доби, адже чи не тому такі популярні нині словосполучення epic fail (англ. епічний крах, повний провал) і failed state (англ. неспроможна держава). Останнє дослівно можна перекласти як «держава, що зазнала поразки, не відбулася». Його часто використовують в інформаційній війні, зокрема дотично до України, трактуючи будь-який наш неуспіх як ознаку державної неспроможності чи неповносправності. Звісно, якщо подивитися на нашу історію під таким кутом, то там не бракувало фейлів і дуже бракує здобутків, хоча смисл невдачі стає зрозумілим не одразу. Головне зробити висновки й не забути її причини та наслідки. А для українців, які здебільшого завжди слабували й слабують на коротку історичну пам’ять, ще й життєво необхідно нагадувати про поразки. Адже ми таки аграрії, і саме тому граблі для нас — рідне знаряддя. Зрештою, невдачі й помилки є такими самими націєтворчими чинниками, як успіх і правильні рішення.

 

Читайте також: Наукові новини: війна з плагіатом, спіни та ДНК-оригамі


Пережити поразку так само важко, як і перемогу, хоча злет потребує певних зусиль, тоді як падіння — лише вимоги відкинути будь-які зусилля, як ланцюги, єдину цінність пролетаріату. Конфуцію приписують тепер як ніколи актуальне висловлювання: «Тільки людина, яка пройшла велику поразку, може дістати повноту властивостей». Або ж інакше, час вимагає продовжити фразу, стати пересічним ноунеймом і «людиною без властивостей» (за Робертом Музілем).


Коли Сергій Жадан пише «Господь симпатизує аутсайдерам», то, зрозуміло, натякає на Христа, а також на щось дуже особисте, своє, жаданяче. Б’є — значить любить, симпатизує, значить не забув про тебе й в аутсайді. Бо ж випробовують лише обраних, хоча, як на хлопський розум, часом складно розрізнити прокляття від благословення, а випробовування від симпатії. І втішити має нехай уже будь-що, аби не байдужість. Власне, точніше за Шевченка й не скажеш: «Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої, Коли доброї жаль, Боже, То дай злої, злої!».

 

Читайте також: Біля Нобеля


Бути серед невдах — це бути невдахою, тож постійно хочеться від них якось показово відмежуватися й демонстративно побудувати своє казино з блекджеком і представницями найдавнішої професії, яку ніколи не вважали успішною. Клуб невдах — той самий «Клуб самогубців», виведений в оповіданнях Роберта Луїса Стівенсона, об’єднання тих, хто пишається належністю до упосліджених і зневірених, свідомих свого місця й бажання відокремитися від успішних. Однак велика спокуса відмежування від невдах полягає в тому, що воно відкидає від більшості, протиставляє масі, що довершено сформулювала Ліна Костенко: «Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені». За такі слова її критикували ще тоді (зокрема, Василь Стус), проте чим це не гімн нової демократичної молоді?


Історія молодіжних субкультур якнайкраще унаочнює подібну боротьбу за особисту свободу та протистояння орієнтирам «світу дорослих», одним із яких і є успіх. «Юність — це завжди відплата», як зазначив Генрік Ібсен, відплата за помилки батьків і їхній «успіх», бажання уникнути попередніх невдач і їх неухильне повторення, завжди те саме й постійно нове. А тому Бог на поміч, помиляйся ще і не забувай щоразу робити це краще.