У «Грамоті до всього українського народу» 29 квітня 1918 року Павло Скоропадський констатував, що «бувше українське правительство (Центральна Рада. — Ред.) не здійснило державного будування України, бо було зовсім не здатне до цього. Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна руїна й безробіття збільшуються з кожним днем, і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду. При такім становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Яко вірний син України, я постановив відгукнутися на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади. Цією Грамотою я оголошую себе Гетьманом Всієї України».
Павло Скоропадський узяв на себе тяжке завдання утвердити національну державність у її традиційній історичній формі — гетьманстві, що, на відміну від соціалістичної орієнтації Української Центральної Ради, мала слугувати інтересам всієї нації, а не якомусь окремому класу чи верстві населення.
На цій тернистій дорозі гетьман, на жаль, не зустрів розуміння та підтримки ліберально-соціалістичної більшості тогочасного українського політикуму. Павло Скоропадський і створений ним Гетьманат на довгий час стали об’єктом упереджених політичних характеристик, безпідставних закидів у зраді, невиправданої негативної міфологізації їхніх дій, відвертих фальсифікацій.
Читайте також: Українська Держава Гетьмана Скоропадського
І сьогодні частенько поширюється твердження, що гетьман був федералістом й у своїй політичній діяльності 1918-го керувався наміром відновити дореволюційну Росію. Між тим, його позиція випливала з глибокого переконання в необхідності послідовного творення державницьких інституцій в Україні та утвердження її самостійності. У конкретній ситуації 1918 року більшовизм був головною загрозою українській незалежності. Ось чому реалізація проголошеної Українською Державою власної історичної місії — об’єднання навколо себе всіх унезалежнених новопосталих держав, яким загрожувала російська більшовицька експансія, — ставала важливим завданням Гетьманату. Здійснюючи державне будівництво в Україні, Скоропадський зробив антикомунізм її доктриною, що потягнуло за собою намагання утворити союз із учорашніми поневоленими народами імперії. Ось чому загрозу російській державній унітаризації бачили в Москві не в галасливих національно-патріотичних виступах і деклараціях українських соціалістів, а в існуванні реальної Української Держави. Найвищу сутнісну оцінку їй дав Владімір Лєнін, який заявив, що подальше існування Гетьманату Павла Скоропадського звузить російську державність до меж Московської держави ХV століття.
Ставити питання, був чи ні Скоропадський прихильником федерації з Росією, що пов’язують насамперед із так званою федеративною грамотою, потребує ширшого трактування політичної позиції гетьмана, чого, звичайно, не роблять його опоненти. Від початку політичної діяльності та до появи цього документа Павло Скоропадський ніде не виявляв себе як прихильник федерації. Навпаки, він не раз висловлювався про життєвість перспектив і розвиток української державності. Водночас саме українські соціалісти були прихильниками федерації з Росією, причому надзвичайно послідовними.
Навіть після проголошення в ІІІ Універсалі УНР вони не відмовилися від федерації та розглядали Україну як складову Росії. Її центральному уряду згідно з проектом Конституції УНР передавалися функції ведення закордонної політики, ухвалення рішень про війну та мир, командування військовими силами тощо. ІV Універсал Центральної Ради, який декларував самостійність України, передбачав, однак, повернення в перспективі до ідеї федерації.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Усупереч такій позиції, уживаючи під впливом різних політичних подій у тому чи іншому контексті термін «федерація», Павло Скоропадський вважав, що в цьому об’єднанні має бути забезпечено економічно-культурний розвиток «цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності». Тому абсолютно має рацію видавець «Спогадів» гетьмана російською мовою Ярослав Пеленський, який вважає, що «не є історичним підходом вважати Скоропадського беззаперечним федералістом тільки через те, що він користувався цим терміном довільно».
Попри застосування тієї чи іншої термінології на означення майбутнього Української Держави, Скоропадський будував реальні установи, які визначали сутність державницького існування самостійної України. Для українських соціалістів державотворча діяльність не виходила за межі лише політичних декларацій. Проте майже від самого початку створення Гетьманату лідери українських соціалістичних партій розпочали підготовку повстання проти влади гетьмана. Таким чином, перекреслювалася конструктивна тенденція державного будівництва в Україні.
Лідери повстання проти гетьмана Микита Шаповал і Володимир Винниченко — за висловлюванням першого, «машиністи революції» — фактично поставили Український Національний Союз (УНС) перед неминучістю його проведення. У «Відродженні нації» Володимир Винниченко зазначав, що під час підготовчої роботи «небезпечно було говорити про це (повстання. — Ред.) з окремими членами». Із його спогадів стає ясно, що «співчуття до сеї ідеї» не мала більшість членів УНС. Коли Винниченко вперше вніс таку пропозицію на засіданні ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), її було відхилено як «фантастичну». Ба більше, ЦК УСДРП, дізнавшись про підготовку повстання, почав вимагати від Винниченка пояснень: на якій підставі він, член ЦК, усупереч його рішенню провадить цю акцію, «яка може кинути тінь на партію й принести шкоду всій національній справі». Пояснення Винниченка, як він сам пише, не задовольнили членів ЦК. Він заявив, що бере всю відповідальність на себе й у разі, коли не знайдеться нікого, хто пішов би за ним, він сам «піде на села й буде кликати до повстання». За його словами, єдиною людиною у союзі, яка розуміла необхідність військового повстання проти гетьмана, був Микита Шаповал. «І вся наша тайна організація, — зазначає Винниченко, — складалася з двох чоловік: М. Шаповала і мене».
Безрезультатними виявилися переговори з трьома лідерами Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) (Андрієм Ніковським, Сергієм Єфремовим і Костянтином Мацієвичем), які рішуче назвали цей намір авантюрою та відмовилися від участі у повстанні. Є й інші свідчення, що УНС фактично не був належним чином поінформований про підготовку повстання. Його організатори всіляко маніпулювали суспільною думкою, чекали слушного політичного моменту, який міг би допомогти їм використати його на власну користь. Таким сприятливим для ініціаторів повстання фактором стала грамота Павла Скоропадського про федерацію України з Росією.
Читайте також: Уроки другого Гетьманату
Поява так званої федеративної грамоти була пов’язана насамперед із позицією Антанти щодо України. Під час візиту Дмитра Дорошенка до Швейцарії (де він зустрівся з італійським прем’єр-міністром Вітторіо Орландо), а також Івана Коростовця на переговори до Яссів, було з’ясовано, що Антанта не хоче визнати Україну окремою державою та бачить її лише як складову Росії. Під загрозою трактування України як ворожої держави та наполягання, щоб гетьман проголосив федерацію з майбутньою Росією, власне, і було формально проголошено відомий акт гетьмана про намір укласти федерацію з останньою. Цей крок фактично нічим не зачепив окремішнє існування Української Держави та давав можливість виграти час для формування регулярної української армії. Він мав докорінно змінити розстановку воєнно-політичних сил на Сході Європи й забезпечити подальше існування незалежної української державності, попри її несприятливе зовнішньополітичне становище.
Для Павла Скоропадського так звана федеративна грамота була лише епізодичним тактичним кроком дипломатичного характеру, викликаним зміною воєнно-політичної обстановки в Центрально-Східній Європі, революцією в Німеччині та Австро-Угорщині й безпрецедентним тиском Антанти на Україну. Водночас для українських соціалістів і значної частини лібералів федеративний принцип відносин України з Росією був продиктований абсолютно іншими причинами. Він став наріжним каменем їхніх політичних позицій і партійно-програмною основою їхньої діяльності.
Саме з огляду на загрозу суверенності України, яка виникла унаслідок недолугої політичної позиції лідерів Центральної Ради, слід розглядати Акт проголошення Української Держави. Гетьманування Павла Скоропадського виявилося спробою подолання автономістсько-федералістичного бачення відносин України та Росії, яке переважало у світоглядних позиціях ліберально-соціалістичної більшості українського політикуму.
Читайте також: Консервативна революція гетьмана Павла Скоропадського
Федеративну грамоту слід розглядати як намагання утримати українську державність у нових політичних обставинах. Жодної вказівки на створення спільних із Росією державних інститутів у ній не містилося. Вона мала суто декларативний характер, без будь яких конкретних ознак державної інтеграції двох країн. Гетьман усвідомлював небезпеку політичного домагання Антанти, але, як він заявив у розмові з редактором «Газет де Лозан», «мусив усупереч власній волі схилитися перед вимогою союзників і проголосити федерацію з Росією». Власне, цей крок забезпечив продовження державного існування України.
Павло Скоропадський писав, що в час його правління «Україна була не тільки в стані організації, але майже зовсім зорганізованою країною: економічне життя в ній відновлялося, торгівля була інтенсивна, залізничний рух і транспорт були майже нормальними».
Водночас гетьман висловив переконання, що запорукою спокою в Східній Європі, успіху в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є національне почуття. «Україна, зорганізована в державу, базовану на національному почутті, відповідно глибокому бажанні всього народу керуватися самим собою, — зауважив Павло Скоропадський, — стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукає». Саме в такий чіткий і конкретний спосіб він висловлював свою послідовну позицію національно свідомого та переконаного українського державника.